Ігор зійшов з поїзда.
– Чоловіче, дайте сто гривень, на квиток не вистачає, – сказала жінка, яка підійшла до нього.
– А може, краще я вам куплю закуску? – сказав Ігор, узяв жінку під лікоть і хотів підвести до буфета, але та забрала свою руку.
– Відстань! А на вигляд пристойна людина, – галасувала вона на весь зал.
Розмови на мить стихли, обличчя всіх звернулися до них двох, але вже наступної миті всі відвернулися, відновився гомін голосів.
– А йди ти… – жінка відійшла від Ігоря.
Він усміхнувся і підійшов до продавчині.
– Правильно зробив, юначе, що не дав їй грошей. Зовсім вже. А гарна яка була. Що любов з людьми робить, – продавчиня зітхнула і похитала головою.
– Може, каву з пиріжком? – запитала вона.
– Ні дякую. Мені треба в село Василівка. Де тут автобус стає?
– До Василівки сьогодні вже не буде автобуса. Завтра вранці о пів на шосту буде, – продавши ня помітила, що Ігор засмутився. – На вулиці весь час приватники стоять. Підробляють дядьки вечорами, щоправда, беруть дорого.
– Дякую, – Ігор взяв велику сумку й пішов.
Стемніло. Він дістав з кишені телефон, набрав номер. Але йому ніхто не відповів.
Раптом збоку зупинилася срібляста машина, з неї вийшла дівчина і пробігла повз Ігоря. Вона здалася йому знайомою.
Звідки? Він уперше приїхав сюди, не міг її бачити? Ігор повернувся у вокзал. Дівчина розмовляла з продавчинею. Ігор підійшов до них.
– Може, чаю? – запитала та дівчину.
– Дякую, тітко Любо, я поїду, – вона розвернулася і наскочила на Ігоря.
– Вибачте, не помітила вас…
Ігор побачив блакитні озера очей, ямочки на пухких щічках і зрозумів, що красивішої дівчини не зустрічав.
– А ось, до речі, Василина їде у Василівку. Василинко, підвези чоловіка, – сказала жінка.
Дівчина уважно подивилася на Ігоря.
– До побачення, тітко Любо. Поїхали, – сказала вона Ігорю і пішла до виходу.
Він ледве встигав за нею. Василина відкрила дверцята з боку пасажирського сидіння і витягла великий пакет.
– Дозвольте, допоможу, – Ігор простяг руку.
– Не треба. У ньому фата і квіти, – дівчина посміхнулася, і на її щоках заграли ямочки. – Краще відкрийте задні дверцята.
Василина поставила на заднє сидіння пакет і обернулася до Ігоря.
– Сідайте в машину.
– Стривайте. Ви – Василина! А я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви в житті виглядаєте ще красивішою, – побачивши здивований погляд, він квапливо додав: – Я ж до вас зі Степаном на весілля їду. Тільки він не зустрів мене і на дзвінки не відповідає.
– Так у нього парубоцький вечір сьогодні.
– Я бачив вас на фото, Степан показував, – додав Ігор.
Машина їхала вузькою дорогою.
– Не страшно самій їздити? – запитав Ігор.
– Ні. Та й їжджу одна рідко. Просто сьогодні Степан не зміг зі мною поїхати у місто.
– А що у вас у селі нема квітів? – поцікавився Ігор.
– Є звісно. Це букет нареченої. Хотілося щось особливе, – Василина уважно дивилася на дорогу.
– Як ви швидко, з весіллям. Тільки рік минув, – Ігор зніяковів, що лізе не в свою справу.
– А ми зі Степаном домовилися ще перед службою, що коли він повернеться, ми одружимося, – весело відповіла Василина.
Ігор не міг відвести очей від її ямочки на щоці.
– То ви виходите через домовленість? Не через кохання? – спитав він тихо.
– І через кохання теж, – не помітивши його осуджуючого тону, відповіла Василина.
Якийсь час вони їхали мовчки.
– А ви добре їздите за кермом, – сказав Ігор.
– Степан навчив ще у школі. Вас куди відвезти у селі? У готель біля траси?
– Мабуть, – відповів Ігор.
– Знаєте що? Я вас краще одразу в кафе, на парубоцький вечір відвезу, а вже там розберетеся зі Степаном, – запропонувала Василина.
– У кафе з сумкою якось незручно, – засумнівався Ігор.
– А давайте я візьму її до себе. Вранці заберете. Тоді у кафе? – запитала Василина і кинула на Ігоря швидкий погляд.
– Тоді в кафе, – усміхнувся Ігор, погоджуючись.
Він дивився в темряву і згадував, як побачив одного разу в Степана зовсім інше фото…
– Хто це? – спитав він, дивлячись на гарну руду дівчину.
– Що сподобалась? – посміхнувся Степан. – Закочуй губу, – і забрав знімок.
– Василина краще, – сказав тоді Ігор.
Степан не відповів. А ввечері розказав, скільки в нього було дівчат.
– Тільки пальцем поманю і будь яка моя, – хвалився він, посміхаючись.
Степан був хороший хлопець, але хвастощі його дратували Ігоря. Йому стало шкода Василину. Степан зраджуватиме їй, зіпсує життя.
Місяць тому він раптом зателефонував і запросив на весілля. Чому б не зустрітися з другом? Тим більше, що Степан кілька разів передзвонював, нагадував.
– Зрозуміло. А давай на «ти», – запропонував Ігор.
– Давай, – легко погодилася Василина.
Вона висадила його біля кафе. Василина назвала свою адресу, попросила подивитися за Степаном, щоб не дуже гульбанив, і поїхала.
Ігор дивився вслід машині, що віддалялася. Надворі було прохолодно. З кафе долинала музика, а перед очима стояли блакитні очі та ямочки на щоках…
– Й ім’я гарне – Василина. Несправедливо, що така дівчина дістанеться невиправному гультяю, – Ігор звілкрив двері кафе.
– О, Ігор! Нарешті! Давай до нас, – Степан підвівся, махав руками. – Це мій друг, – говорив Степан тим, хто зібрався за столом.
Вони обійнялися, й Ігор зрозумів, що Степан уже добряче хильнув. Хтось засунув Ігорю в руку біленьку. Гриміла музика, кілька дівчат танцювали у центрі зали.
Ігор прокинувся і не одразу збагнув, де знаходиться. Він не пам’ятав, коли і як закінчився вечір, як він опинився в чужій квартирі, як встиг роздягнутися.
Ігор підняв голову над подушкою, і кімната захиталася, мов корабель на хвилях.
Дуже хотілося пити.
Годинник на руці показував за десять дев’яту. Ігор сів, почекав, коли кімната перестане розгойдуватися, і встав.
На кухні випив води прямо з крана. Зазирнув у сусідню кімнату. Йому здалося, що на ліжку разом зі Степаном Василина. Він підійшов і торкнувся друга за плече. Той пробурмотів щось, прицмокнув і продовжив спати.
– Вставай, через три години в ЗАГС, – гукнув Ігор.
Дівчина повернула голову і на велику радість Ігоря, це виявилася… Не Василина.
– Ти знаєш, що він одружується сьогодні? – запитав він дівчину. – Я вийду, а ти розбуди його і йди геть.
Ігор прикрив за собою двері.
Він пішов у ванну й заліз під душ. Коли вимкнув воду, почув, як клацнув замок. Дівчина пішла. Як він міг? А через три години стоятиме поряд із Василиною у ЗАГСі, цілуватиме її. Як вона може виходити за нього? Яке мені діло? Завтра поїду й забуду…
– Привіт. Слухай, я, мабуть, перебрав учора. Ледве на ногах стою, — увійшов до кухні Степан.
Виглядав він справді не дуже.
– Ходімо, – Ігор відправив Степана у ванну. Він взяв у руку лійку і відкрив холодну воду.
Потім вони пили гарячу каву.
– Спасибі друже. Я почуваюся людиною. А то моє весілля було під загрозою, – дякував Степан.
– От і добре, – тихо промовив Ігор. – А з ким ти спав? – запитав він.
– А… Це Оля, моє давнє кохання.
У двері постукали.
Ігор накинув халат Степана і відчинив.
На порозі стояла Василина з його сумкою. Вона була вже з макіяжем і гарною зачіскою. Ігор застиг на місці.
– Забирай свої речі. Вирішила привезти сама. Ви як? Степан добре?
Ігорю дуже захотілося, щоб вона запитала його, як він почувається, щоб переживала за нього, а не за гультяя Степана.
– Не запізніться, – гукнула Василина вже зі сходів.
– Хто там? – почув він голос Степана з ванної.
– Сусідка. У нас мало часу. Давай одягатися, – сказав Ігор.
– Ти її любиш? – запитав він, дістаючи свіжу сорочку з сумки.
– Кого? Ольку? – не зрозумів Степан.
– Василину, – Ігор ледве стримав роздратування.
– Вона моя, зрозумів? – Степан навіть перестав застібати сорочку. – А як ми додому добралися?
– Не пам’ятаю, – чесно зізнався Ігор.
Ігор побачив Василину у білій сукні і забув про все на світі. Але поряд з нею стояв Степан і посміхався.
– Так не має бути. Це неправильно. Він не вартий її. Хоч би щось сталося, що скасує весілля, – думав Ігор.
Але нічого не сталося. Молоді сіли в прикрашену стрічками та кульками машину, що першою виїхала з двору. Інші гості розсілися в чотири машини. Під’їжджаючи до ЗАГСу, водії дружно посигналили.
У ЗАГСі наречену з нареченим та їхніх свідків розвели по різних кімнатах. Інші гості залишилися чекати в холі. Степанові хтось писав повідомлення. Він помітно нервував.
– Слухай, я вийду ненадовго, я швидко, – сказав він і вийшов з кімнати.
Час минав, а Степан не повертався. Ігор глянув на годинник.
– Ходіть на реєстрацію, – гукнув з-за дверей жіночий голос.
– Де ж Степан? – думав Ігор, виходячи на вулицю.
З сусідньої кімнати визирнула стривожена Василина.
– Ти куди? – запитала вона Ігоря.
– Все нормально, зараз повернуся.
Ігор вийшов на вулицю, заглянув у чоловічий туалет, але Степана ніде не було.
Раптом він почув якийсь рух за сусідніми з туалетом дверима. Прислухався. Точно там хтось є. Ігор різко відкрив двері і застиг від побаченого.
Степан стояв до нього спиною і цілувався з рудою дівчиною.
Ігор почув, як за спиною ахнула Василина, як застукали по підлозі її каблучки. Він наздогнав її вже на вулиці. Чужі гості, які чекали на своїх молодят, з цікавістю розглядали наречену, яка плакала.
Ігор відвів Василину вбік.
– Послухай, або ми повертаємось, або весілля не буде, – сказав він. – Вирішувати тобі.
– Я не повернусь, – сказала Василина.
– Ти добре подумала? – перепитав Ігор.
– А ти зміг би після всього цього?
– Тихіше, – він підвів її до машини, прикрашеної стрічками.
– Відвезіть нас додому, – сказав Ігор водієві.
– А як же…
– Везіть.
– Як же так? Я чекала на нього, вірила… – на задньому сидінні голосила Василина.
Вдома вона зняла фату, вмилася і перевдяглася.
Ігор думав:
– Степан зрозуміє і приїде сюди. Треба поспішати.
– Що робитимеш далі? – запитав він.
– Не знаю, – Василина схлипнула.
– Послухай, я, може, здаюся тобі дивним, але я не міг забути тебе з того часу, як побачив у Степана твою фотографію. А коли ми зустрілися на вокзалі…
– Чому ти не сказав мені? Адже ти знав, – Василина ніби не чула його.
– Поїхали зі мною. Я живу у великому місті. Заспокоїшся, вирішиш, що робити далі. Повернутися у село завжди зможеш. Але треба поспішати, скоро сюди приїде Степан і решта.
Василина роздумувала недовго. Принесла валізу, накидала в неї речі, що попалися під руку.
– Мені байдуже, – сказала вона. – Аби звідси подалі.
– Залиш хоч записку матері, – нагадав Ігор.
– Я їй зателефоную…
Перед Ігорем стояла інша Василина. Очі згасли, потемніли. Однією рукою вона смикала ґудзик на кофті.
Коли вони вийшли з квартири, внизу гримнули двері, почулися чоловічі голоси на сходах.
– Нагору, – сказав він, і вони піднялися на поверх вище.
Степан із двома хлопцями підійшли до дверей квартири. Вони дзвонили, стукали. З квартир виглядали сусіди.
– Нема їх тут, пішли. Не хвилюйся, знайдемо, – сказав один із хлопців, і всі троє спустилися вниз.
Гримнули вхідні двері.
Ігор з Василиною почекали трохи і теж вийшли надвір, взяли таксі. Коли вони приїхали на вокзал, біля платформи вже стояв якийсь потяг.
– Ваші квитки, – запитала провідниця Ігоря з Василиною.
– Ми не встигли купити. Але ми заплатимо скільки скажете. Нам тільки дві зупинки проїхати, – вмовляв її Ігор.
Провідниця подивилася на заплакану Василину.
– Нам треба поїхати. Допоможіть, – попросив Ігор.
Провідниця зітхнула і дозволила зайти у вагон.
Ігор з Василиною дивилися на будівлю вокзалу, що пропливає повз, дерева, що миготіли вдалині даху села.
– Не жалкуєш? – запитав Ігор.
Василина знизала плечима…
…Пройшло три роки
– Тук-тук-тук. Вставай, тату, ми прийшли привітати тебе з днем народження.
Ігор розплющив очі і побачив дружину з однорічною донькою на руках.
Василина присіла на край ліжка. Дочка одразу потяглася до Ігоря. Він узяв її й посадив собі на живіт, почав надувати його і втягувати. Дівчинка захиталася, немов на хвилях, радісно регочучи.
Василина встала, вийшла зі спальні, але невдовзі повернулася з великим подарунковим пакетом у руках.
— Це тобі подарунок від нас, — урочисто сказала вона. – Іди до мене, сонечко, нехай тато подивиться, що ми йому подарували.
Василина взяла доньку на руки.
Ігор дістав із пакета ноутбук. Його очі радісно засяяли, зовсім як у доньки, коли він хитав її на животі.
– Спасибі, кохана. Він дуже доречний. Мій старий ледве тягне. Він же ж дорогий! Де гроші взяла? – Ігор поцілував дружину.
– Батьки вклалися. Він же ж потрібен тобі, – пояснила Василина.
Ігор голився перед дзеркалом у ванній, розмірковуючи.
– Ну що, ще один рік минув. Ти щасливий? – запитав він себе.
– Звичайно, – відповів сам. – У мене є все, про що тільки можна мріяти: квартира, робота, машина, красуня дружина і улюблена донечка. І за що мені так пощастило?
– З ким ти там розмовляєш? – почувся з-за дверей голос дружини.
– По телефону, я зараз, – відповів Ігор.
Коли він зайшов на кухню, на столі стояв торт, а в чашках парував чай.
– Дякую що ти є. Я тебе люблю, – Ігор обійняв і поцілував спочатку Василину, а потім ніжну щічку дочки.
– І я тебе люблю. Як уявлю, що не поїхала б тоді з тобою… Навіть не хочу згадувати…
