Андрій сидів біля вікна свого величезного шикарного заміського будинку і дивився на пожовкле листя великого саду, що більше був схожий на ліс, якби не галявина з декоративними кущами й трояндами.
– Оце так, Андрію Сергійовичу, а ми й повірити не могли, що таке сталося, – співчутливо говорила Галина Іванівна, яка керувала всім його будинком. – Хочете повечеряти?
– Ох, я й сам не можу повірити і тим більше звикнути. Але, дякувати Богу, тільки розтягнення. Але мені від цього не легше… Давайте через пів години.
Він відкинувся на спинку великого шкіряного крісла і заплющив очі. Помічник його, Сашко, був поряд, на телефоні, і Андрій міг розслабитись і не думати про поточні справи своєї фірми.
Він не хотів показуватися з гіпсом на нозі в офісі, тому вирішив усамітнитися в заміському будинку від очей цікавих подалі, поки не одужає.
– На це може піти тижнів два, чи більше, – попереджав його лікар. – Намагайтеся не турбувати суглоб, тоді процес піде швидше.
– О, Боже… Два тижні сидіти в моєму лісі, – сказав Андрій. – Але робити нічого.
Із дружиною Мариною стосунки в останній рік не були гладкими. Вона постійно показувала свій характер, вимагаючи більше уваги і вередуючи з будь-якого приводу, тоді як Андрій був дуже зайнятий.
– Ну от, я тепер увесь твій. Або майже весь, – сказав Андрій. – Ми будемо поряд два тижні. У такому усамітненому місці.
– Ти жартуєш? Мало того, що дощова осінь, так у цій глушині зовсім нема чим зайнятися. До того ж ти весь час в онлайні працюєш, навіть наради щодня у вас по дві години. Хіба це свобода? Чи не думаєш ти часом, що це наша відпустка? – невдоволено відповіла Марина. – Ні, я тут не витримаю. Тобі все одно звідки керувати, а мені потрібне міське повітря. Вибач, любий, у мене вже призначені зустрічі й таке інше…
– Значить, я в тебе після решти? – запитав Андрій.
Марина скривилася в усмішці і відвернулася, а потім поцілувала чоловіка в маківуц і пішла плавати в басейн.
– Та їдь, що тобі нудьгувати тут біля мене. Гроші тобі надішлю, як компенсацію… – гукнув навздогін Андрій і махнув рукою.
Після вечері на самоті він почав дивитися фільм. А коли зайшов у спальню, Марина вже спала.
Потягнулися однакові робочі будні. Золотий пейзаж за вікном і свіже повітря, радувало Андрія, він відчував приплив сил з кожним днем. Зачарована теплота каміна серед тиші і спокою подумки повертали його в дитинство, коли він ще дошкільням приїжджав до бабусі в село і сидів біля грубки, слухаючи потріскування полін і тихий гомін бабусі про те, про се.
Марина поїхала в місто, дзвонила, розпитувала про самопочуття Андрія, але ці дзвінки були більше схожі на довідки з ввічливості.
– Не любить вона тебе, – сварилася про невістку мати Андрія, Віра Григорівна, дзвонячи йому. – Ти слабий, ось би їй якраз тобі показати зараз свою відданість і любов, нарешті. А де вона? По салонах вештається і гроші твої тринькає? Які ще у неї справи?
– Ну мамо. Гроші ж у неї й свої є. Знаєш, як тато її любить. Він і розбалував. Ігор Володимирович мені її вже такою й передав.
– Ось одружився ти не з кохання, а з фінансових міркувань, – продовжувала мати. – Родини нормальної й не виходить. Мало, що вона донька багатої і впливової людини, а тепер ти й сам вище за неї злетів…
– Досить про це, мамо. В сотий раз одне й те ж саме. Я й сам усе розумію. Раніше мені здавалося, що ми зможемо побудувати хороші стосунки.
– Саме так. Тобі тільки здавалося. Ну, що казати… Одужуй, синку. Хочеш, я приїду? Ти тільки скажи.
– Ні, ні, матусю. Зараз зовсім не доречно. У мене помічників вистачає. Роботи багато, як завжди. Бувай. Бережи себе…
– Треба б піти прогулятися. Втомився сидіти на одному місці. Ух… – він підвівся і, тримаючись за підвіконня, відкрив вікно.
Андрій глянув у вікно і застиг від побаченого.
Його увагу привернула тендітна дівчина з сумкою на коліщатках. Вона йшла повз вікна до кухні. Її золотаве волосся вибивалося з-під світлої хустинки, а тонка шия була ніжною і довгою, як у балерини.
Дівчина, мабуть, відчула на собі погляд і підняла очі на вікно другого поверху, звідки дивився на неї Андрій. На мить вона зніяковіла, кивнула і поспішила до ґанку кухні.
– Це ще хто така? – запитав Андрій Сашка, свого помічника, який щойно підійшов.
– Це дівчина приносить щодня свіже молоко і сметану із села. Кухар купує, – пояснив Сашко, зазирнувши у вікно вслід дівчині, яка зникла. – Здається, Наталя її звуть.
– От же ж, уже знає, як місцевих дівчат звуть… – посміхнувся Андрій і поплескав Сашка по плечу.
– Та ні… Я щодо цього ні… – почав виправдовуватися Сашко, але знати всіх, хто тут буває, і мій обов’язок, і охорони.
Через хвилину дівчина вийшла з кухні і попрямувала до воріт на вихід. Вона глянула через плече на віконце, і Андрій чомусь кивнув. Наталя зніяковіла, відвернулася і додала кроку.
Андрій посміхнувся, проте провів дівчину поглядом доки вона не зникла за воротами.
Наступного дня він знову побачив у вікно Наталю. Тепер вони привіталися й посміхнулися один одному. Дівчина так само швидко залишила свою продукцію і пішла, не обертаючись.
Помічник, який саме увійшов, раптом сказав:
– Місцева молочниця. Тримає невелике господарство, дві корови і кури. Дуже охайна. Молоко дуже хороше. Тварини під наглядом ветеринара. Тобто вона сама є ветеринарка…
– Що ти мені все про корів? А сама дівчина що? – строго запитав Андрій.
– Не зрозумів… – зніяковів Сашко.
– Заміжня? Чи чоловік є? Що незрозуміло? – засміявся Андрій.
– Неодружена, закінчила навчання з відзнакою, навчається заочно. Живе з матір’ю та молодшою сестрою-школяркою. Самій двадцять три роки.
– А ти молодець, – похвалив Андрій і посміхнувся.
– Звичайна сільська дівчина, – наважився додати Сашко.
На обличчі його відбилося вираз подиву та легкого розчарування.
– Сам розумію. І що? Що тобі не подобається? Я вже й спитати нічого не можу? І подивитися у її бік не можу? Ти що – моя мати? – тон Андрія з жартівливого став незадоволеним.
Сашко вибачився і поспішив піти.
Андрій і сам був злий на себе. Марина давно не була йому нормальною дружиною. Вони рідко були разом, вибираючи різні спальні та усамітнення один від одного.
Але ця скромна сільська дівчина була зовсім іншою. І неймовірно привабливою, немов казковий персонаж, що втілився наяву і вийшов із сосен зі своєю сумкою з молоком та сметаною.
Андрій вийшов на прогулянку.
З кожним днем ходив він дедалі впевненіше. Чоловік намагався більше рухатися й дихати прохолодним вологим повітрям.
– Люблю вологе повітря і дощ, – сказав він одного разу Наталці, зустрівши її біля воріт. – А ви? Що там сьогодні? Свіжі яйця, чи сметана?
Він широко посміхався. А Наталя, густо почервонівши, кивнула:
– Вітаю. Так, сьогодні і яйця, і сметана для пирога і трохи молока, як завжди. А я дуже люблю осінь. Так красиво навколо і все заспокоюється.
– Ось і в мене таке ж умиротворення. Тут особлива атмосфера. І люди інші. Цілковито. Ось ви, наприклад, – продовжував Андрій, запрошуючи Наталку сісти на лавку.
Дівчина віднесла до кухні сумку і пояснила:
– Молочку треба в холодильник. А тепер можна й сісти. Дякую.
Андрій обернувся до Наталі і глянув у її великі сині очі без тіні косметики.
– На що ви живете, Наталко? Чим займаєтесь крім корів?
– Я працюю, звісно. Ветеринаром. Навчаюся заочно. І ось домашні справи. Все бігом. Але мені подобається.
– Зрозуміло, молодець. Трудівниця, значить, дякую вам за смачне молоко, – Андрій підвівся і жестом запропонував прогулятися алеєю.
Вони гуляли з зупинками близько пів години, Наталка поводилася скромно і шанобливо, слухала Андрія, сміялася на його жарти і зачарувала своєю простотою.
– Ой, мені додому пора. Там кинуться, хвилюватимуться. І справи. Дякую вам велике, – сказала Наталя, прощаючись.
– За що? Це вам дякую за компанію. А то я один та й один. Ну хіба що робота… – Андрій усміхався, бачачи, як румʼянець знову розливається по щоках дівчини.
– За те, що ви не зарозумілий, ввічливий… – намагалася пояснити Наталя і, збившись, повернулася і, махнувши рукою, пішла за ворота.
– Оце так… Ввічливий і вихований… – сказав собі під ніс Андрій і пішов у хату.
Він працював, а Наталя не йшла з голови. Було щось у дівчині таке ніжне, миле і сердечне, що Андрію здавалося недоступним і незаслуженим для нього, такої заможної, владної та впевненої в собі людини.
Він більше не шукав зустрічі з Наталкою, через тиждень став краще ходити і поїхав у місто – була потрібна його присутність в офісі.
Через кілька місяців він, згадавши дівчину, розпорядився надіслати їй подарунки до Різдва. Це був наручний годинник для Наталі, планшет для її сестри і тонка пухова хустка для її матері.
Сашко після вручення подарунків передав велике спасибі від родини Наталки Андрію Сергійовичу і привіз пакет зі свіжими сільськими продуктами.
…Минуло кілька років. Андрій розлучився з Мариною. Він уже не хотів заводити сім’ю, тільки мати докучала йому проханнями про онуків і спадкоємців.
– Не роби, щоб мене не стало нещасною, синку, – твердила вона. – Невже ти, такий гарний, багатий і не можеш знайти собі хорошу і гідну дружину? Та що з тобою? Невже так Марина на тебе подіяла? І ти тепер будеш доживати свій вік зі своєю улюбленою кішкою?
Андрій як завжди уникав відвертих розмов з мамою і неодмінно обіцяв незабаром влаштувати своє особисте життя.
Якось напередодні Різдва його кішка Мурка заслабла. Вона майже не їла, була млявою.
– Терміново треба їхати до ветеринара, – захвилювався Андрій.
– Можна і додому лікаря привезти, – порадив Сашко.
Він швидко зв’язався подзвонив і на виклик приїхала молода лікарка.
Яке ж було здивування Андрія, коли у його квартиру зайшла Наталка! У білому халатику, з валізкою, вона виглядала зовсім інакше, аніж тоді, за їхньої першої зустрічі.
Наталя впізнала Андрія і почервоніла так само, як у перші їхні зустрічі. Але одразу звернулася до кішки.
– Що у нас трапилося? Як тебе звуть?
Вона уважно оглянула її і заспокоїла Андрія.
– Нічого страшного. Невеликий піст їй тільки піде на користь. Кішка повненька, вгодована. Треба б на дієту їй. І не буде проблем.
Наталка виписала кішці ліки, порекомендувала корм і обіцяла стежити за її здоров’ям.
– А ще обов’язково треба гуляти на свіжому повітрі. Виводьте її щодня, у будь-яку погоду, хоча б на годинку чи пів години. А ще краще відправити її у відпустку в село… На свіжу траву навесні. Ви там буваєте?
Вони розмовляли. Андрій радів за Наталю. Вона закінчила навчання і стала лікаркою.
– Сестричка теж пішла вчитися. А мама одна тепер господарює у селі. От тільки тепер у неї не корови, а кози, – засміялася Наталка.
– Де ви будете на свята, Наталю? Складіть мені компанію, прошу вас. Я вам зобов’язаний за Мурку. Як камінь з душі.
– Як добре, що ви так любите тваринок. Це приємно, коли людина добра… – сказала Наталя. – Ось тільки вашій компанії я буду не до душі? Я ніколи раніше…
– У мене не буде великої компанії. Тільки кілька друзів. Вони приємні й товариські люди. Запевняю, все буде добре.
Різдво пройшло тепло й романтично. Андрій уже знав, що нізащо більше не відпустить Наталю, він закохався як уперше, всі захоплення здавались йому чимось тьмяним і несправжнім. Але що відчувала Наталя?
– І я люблю тебе. Точніше, покохала ще тоді, при нашій першій зустрічі, – відповідала вона на пряме запитання Андрія. – Тільки як я могла тоді думати про це? Мені самій собі було лячно зізнатися.
– Скільки часу втрачено, – сказав Андрій, обіймаючи Наталю. – Скільки… А тим більше, що у нас різниця у віці майже десять років.
– Зате тепер весь час наш, і все буде добре, я знаю, – прошепотіла йому на вухо Наталка. – Обов’язково буде добре.
Вони вже не розлучалися. Все частіше їздили молодята до свого заміського будинку, де Мурка гуляла лісом. Наталя йшла рано-вранці допомагати матері подоїти кіз.
– Наталю, ти знову втекла в село до своїх коз? – питав Андрій дружину, яка заходила у кімнату до сніданку.
– Треба було глянути, як там вони. А заразом і мамі допомогти трохи, і тобі молочка свіженького принести, – обіймала чоловіка Наталя.
– Козяче? Воно ж…
– Найкорисніше. Тобі дуже потрібно. Козяче молоко – купа вітамінів. А ще… Малюкові нашому знадобиться, – Наталка погладила свій животик.
– Що?! Малюкові?! Наталко… Це точно? Точно?
– Точніше не буває… У нас буде дитина…
Андрій танцював по кімнаті, кружляючи дружину в танці.
– Тихо, тихо, Андрію. Твоя нога іноді дається взнаки. І мені вже не можна кружляти, – казала Наталка.
– Ти мій скарб… Назавжди. Наталочко…
Камін сяяв рівним плавним полум’ям, освітлюючи кімнату, а закохані сиділи неподалік на дивані і дивилися на мерехтіння вогню і було їм і добре, і спокійно, і радісно.
Одним словом це називають – щастя…
