Про кохання

Софія трохи почекала біля паркану і тільки потім постукала в двері тітки Марії. – Заходьте! – почула вона і зайшла в хату. – Софійко, привіт! А я бачиш, заслабла… – Тітко Марія, вам бабуся бульйон передала. – Ой, дякую вам, мої любі! Раптом гримнули двері в сінях і в хату зайшов Віктор з глечиком молока. Щойно побачивши Софію, він чомусь густо почервонів

Софійка, Соня! Дідусь із бабусею інакше внучку й не називали.

З того часу, коли Софія залишилася без батьків і дівчинка переїхала до бабусі, вона стала для них світлом у віконці, ясним сонечком, розрадою на старості років.

Дівчинка звикла до турбот і ласки, сільські жителі Софійку любили, вона росла, як чудова квітка під лагідним промінням сонця.

Якби одне але… І це але було по сусідству.

Однокласник Софійки, Вітька.

Софію він називав Сонька! Пройти повз нього спокійно Софія не могла – то портфель її візьме і з гірки на ньому з’їде, то ще якісь капості вигадає. Винахідливим був хлопчик на пустощі!

Софія вже обходила Вітьку десятою дорогою, а він звідкись зʼявлявся саме там, де вона була.

Минали роки, Софійці вже майже п’ятнадцять виповнилося, а Вітька все не вгамується!

Одного разу дідусь не витримав. Пішов до матері Вітьки на бешкетника скаржитися. Двері в хату сам Вітька і відчинив.

-Маму клич! – з порога почав дідусь.

-Слаба вона, не може вийти! – відповів Вітька.

-Не розповідай мені казочки!

-Ні, дідусю Петро. Вона другий день вже, як слаба.

-А що, фельдшерка була?

-Була, щось прописала, але за ним в район треба їхати, а як я маму одну залишу?

-От же ж! Давай папірець, що Валентина написала, завтра з’їжджу.

Хлопець приніс зім’ятий рецепт і гроші. Петро рецепт взяв, а гроші на стіл поклав.

-Приїду, потім розберемося!

Чи здалося Петрові, що сльози на очах у хлопця блиснули, чи сам собі навигадував, але з’ясовувати це він не став.

Вийшов за ворота і тільки там і згадав, навіщо приходив. Озирнувся, а хлопчик на ґанку стоїть.

-Ти це, від Софійки відчепися вже може. Недобре робиш!

Вітька мовчки кивнув головою.

Петро додому повернувся і довго про щось шепотівся з дружиною.

Про Марію, Вітькину маму, вони говорили.

Бабуся довго мовчала, а потім раптом сказала:

-Діду, а не думаєш ти, що Вітька Софійку нашу любить, нехай по-своєму, по-дитячому, але любить?

-Ну, скажеш теж! Яке кохання, п’ятнадцяти їм ще немає?

-А ти згадай, старий, скільки ми з тобою на річці, під березою цілувалися, коли побралися? Скільки нам було? Я в сімнадцять уже з Ганнусею ходила. А ти – яке кохання!

-Ну то це у нас! Вони ж діти!

-Та ну тебе і не переговориш з тобою! Гаразд, треба до Марії зайти, може допомогти чимось. Як він там один з матір’ю впорається?

-Сходи, сходи, провідай, треба допомогти!

Софія почула бабусині слова, і щоки в неї почервоніли.

Як так? Невже? Собі не могла зізнатися, що при погляді на Вітькину кошлату голову, думала про нього, частіше, ніж треба.

Та й його пустощі рідшими ставали… Все частіше вона помічала його уважний погляд, від якого ставало не по собі.

Наступного дня бабуся з самого ранку щось готувала на кухні, а потім покликала Софію:

-На, дитинко, віднеси це Марії. Тут бульйон курячий. Неси, поки ще теплий. Треба Віктору допомогти з мамою. Дідусь зранку в район поїхав з рецептом. Купить все що треба.

Софійка взяла загорнуту в теплу хустку каструльку і пішла.

Підходячи до сусідського будинку, вона побачила, як Вітька веде маму додому. Він так дбайливо підтримував її за руку, так повільно йшов, пристосовуючись до нетвердих кроків матері, що у Софійки сльози на очі навернулися.

-Яким він може бути дбайливим! Напевно, прогулятися вийшли, – подумала вона.

Щоб не бентежити хлопця, Софія почекала за парканом, поки вони в будинок зайдуть і тільки потім постукала в двері.

Заходьте! – почула вона слабкий голос тітки Марії й увійшла в хату.

Марія сиділа на ліжку. Побачивши дівчину, вона слабо посміхнулася:

-Софійко, привіт! А я бачиш, заслабла! Віктор мене гуляти водив, каже, треба повітрям свіжим подихати. А гуляка з мене – два кроки від воріт і назад…

-Тітко Марія, вам бабуся бульйон зварила, сказала, щоб одразу їли, поки теплий. А дідусь скоро все по рецепту купить і привезе.

-Дякую вам, любі мої!

Гримнули двері в сінях. Зайшов Вітька з глечиком молока.

Побачивши Софію, він почервонів, але швидко пройшов повз, тихо буркнувши чергове – «Привіт!».

Софійка поставила каструльку на стіл і пішла додому.

Вітька наздогнав її вже за брамою.

-Софія, ти цей… Спасибі тобі!

-Іди, маму доглядай, їй бульйон треба, бабуся казала, – сказала вона і посміхнулася!

Від цієї посмішки Вітька закліпав віями.

-Добре, піду годувати маму! Ти цей… Приходь до нас ще.

-Прийду! Із дідусем, як він приїде.

Марію доглядали всім селом. Швидко на ноги поставили. Вдячна вона була всім добрим людям.

А Софійка з Вітькою з того часу нерозлучні стали. До школи, чи зі школи – разом ішли.

Бабуся, дивлячись, як вони йдуть підморгувала чоловікові:

-А ти казав!

-Та годі тобі, казав! Тепер ось стеж, щоб не наробили чогось раніше часу!

-Погано ти свою онучку знаєш, дідусю. Софія – дівчина серйозна, але й приглянути все-таки потрібно.

Отак і вийшло, як бабуся сказала.

Вітька школу закінчив, вивчився, а потім у селі таке весілля грали, що гомін був на всю округу!

Вам також має сподобатись...

Марічка прийшла додому з дня народження подруги Світлани. – Хто це тебе проводжав? – одразу запитала її мати. – Ти ж бачила, – Марічка з полегшенням зняла туфлі на підборах. – Я випадково визирнула у вікно, – сказала мама. – Ага, прямо випадково! – саркастично відповіла Марічка. – То хто він? – знову запитала жінка. – Залицяльник Світлани, – сказала Марічка взуваючи кросівки. – Дякую, мені пора на зміну. Вона поцілувала маму в щоку і вийшла з квартири… Пройшло пів року. За вікнами лікарні, де працювала Марічка завивав холодний вітер, коли швидка привезла хлопця. Дівчина глянула на нього й остовпіла від здивування

Батьки сказали Катерині, що вони всією сім’єю запрошені на весілля до давніх знайомих. Дівчина байдуже знизала плечима, абияк зібралася, причепурилася, і вирушила разом з батьками в ресторан. Дівчину, яка виходила заміж, Катерина знала, і в глибині душі була рада за неї. – Хоч хтось щасливий і коханий, – думала вона. Спочатку була урочиста частина, як і має бути, а потім заграла музика. На сцену Катерина не дивилася, від запрошень на танець відмовлялася. Раптом хтось дуже гарно заспівав. Катерина глянула на імпровізовану сцену й застигла від побаченого

Андрій сів у машину й поїхав до своєї коханої Лізи. Чоловік зайшов на подвірʼя. Ліза побачила його й зразу побігла до коханого. Андрій обійняв її. – Як же ж я скучив за тобою! Думав, не дочекаюся вечора, Лізо, – зізнався він. – Я теж сумувала весь день, – вона тихо засміялася. Так добре було їй на душі від цієї зустрічі… – Давай підремонтую хвіртку, бо не закривається, – сказав Андрій. Він стукав молотком і не почув, як хтось підійшов до нього ззаду. – Доброго дня, Андрію! – почув він жіночий голос. Андрій обернувся й застиг від несподіванки

– Толік, внучці за тиждень 19 років виповниться, треба якось відзначити. Ти що думаєш із цього приводу? – Запитала Людмила Андріївна у чоловіка. – Треба відзначити, я не проти. Стіл можна накрити в альтанці, – запропонував Анатолій. Він активно взявся за приготування до свята, їздив по продукти, замаринував шашлик. Людмила Андріївна натішитися не могла. – Ось це так свято організував дідусь для внучки, – раділа жінка. Але Людмила і уявити не могла чим закінчиться це святкування