Історії жінок

До Марини прийшла подруга Надія. – Марино, мій Степан сказав, що тобі по-господарству може допомогти Олег, – сказала вона. При згадці про Олега Марина раптом стрепенулася. Колись він був її сусідом, а потім поїхав і жінка довго його не бачила… – Це що виходить, – Марина глянула на подругу. – Олег приїхав, чи що? – Приїхав, – сказала Надія. – У сестри поки живе. – Ясно, а як його знайти? – запитала Марина. – Я Степана попрошу, – відповіла Надія… Наступного дня Марина прокинулася від якихось дивних звуків на подвірʼї. Жінка накинула домашній халатик, вийшла на ґанок і застигла від побаченого

Марина вийшла на ґанок і насупилася.

Роботи було непочатий край, а ось часу на всю цю роботу зовсім не вистачало.

От і доріжки всі снігом замело і паркан зламався.

До того ж, учора Дмитро привіз їй дров, але вивантажив їх зовсім не там де треба і тепер Марині треба було перенести їз в інший кінець подвірʼя.

Сварячись про себе на Дмитра, Марина зійшла з ґанку і взялася за невелику колоду, пробуючи потягнути її на обране для неї місце, але тут же ж Марина взялася за поперек.

Кинувши колоду там куди її вдалося дотягнути, Марина ледве зайшла в хату і абияк добралася до ліжка.

Лежати цілий день у Марини не було можливості, бо жила вона сама і допомогти їй було нікому.

Тільки спину трохи відпустило Марина встала і попленталася на кухню.

Там жінка налила собі чаю, сіла за стіл і раптом, несподівано для самої себе, розплакалася.

Чомусь їй стало дуже шкода саму себе, втім, тривало це недовго і скоро, взявши себе в руки, Марина вже одягала домашню куртку для того, щоб продовжити епопею з дровами.

До вечора зробити вийшло зовсім небагато, тому що спина дуже турбувала, а завтра у неї був робочий день і замінити жінку абсолютно не було кому.

Тієї ночі заснути Марині так і не вдалося, вона все думала, що й як, і до ранку, нарешті зрозуміла, що без допомоги, цього разу, їй обійтися точно не вдасться.

Вранці, на роботі, Марина порадилася з Надією, найближчою своєю подругою, як їй краще вчинити.

Та похитала головою:

– От скільки разів я казала тобі, Маринко – пора вже тобі чоловіка шукати! А ти все одна й одна! Ти зрозумій, Марино, не всі мужики такі, як Микола твій! Ось візьми бодай Степана мого… Він зі мною жодного разу не сварився. А ти носишся з Миколкою своїм! Скільки років минуло, а ти все переживаєш!

Марина зітхнула.

– Давай не будемо, Надійко… Ти ось краще мені порадь кого найняти, а то сама я не зможу… Хай дрова ще ті… А паркан якщо зовсім зламається?

Надія хмикнула:

– Ось для того, Маринко, мужик у хаті й потрібен! А найняти… Не знаю… У Степана ввечері спитаю і тобі завтра скажу. Гаразд?

– Гаразд.

Так і вирішили.

Втім, наступного дня чекати не довелося, бо Надія прийшла до Марини вже того ж вечора.

– Значить так, Марино, – Надія сіла на стілець. – Степан сказав, що в цих справах розбирається Олег, ну ти його знаєш, робить каже якісно, швидко й недорого!

При згадці Олега Марина стрепенулася.

Ще в ті часи, коли вона жила зі своїм чоловіком Миколою, Олег нерідко вступався за неї, бо був на той час її сусідом.

Микола, тоді дуже сварливий був. Часто вони з Мариною розбірки влаштовували…

Марина потім розлучилася, поїхала до сестри і якийсь час у селі її не було.

А Олег тоді теж десь поїхав. Одружився, говорили. З того часу будинок його стояв порожній.

Марина часом бачила, що приїжджає господар, але Олега намагалася не зустрічати. Було трохи соромно за ті всі сварки, що він постійно бачив, живучи по-сусідству…

Зараз, за словами Надії, виходило, що Олег приїхав. Тільки от коли – цього Марина зрозуміти якраз не могла, бо наче й сусіда у дворі не бачила…

– Це що ж виходить, – Марина подивилася на подругу, – Олег приїхав, чи що? Щось я й не бачила його…

Надія махнула рукою.

– Приїхав. У сестри поки що живе, не знаю чому. Степан каже, що він з дружиною розлучився, з роботи звільнився. Зараз, начебто, до нас водієм влаштовується, а поки що так якось живе… Від будь-якої роботи не відмовляється.

– Ясно. Тільки от, Надійко, соромно мені якось… До Олега йти…

– Що соромно?! Скільки часу пройшло… Він уже забув все, та й взагалі, Марино… Думаєш він про те пам’ятає? Та й нічого там вже такого прямо не було. Сварилися, розлучилися. Таке часто буває.

І воно йому треба? А ось тобі, Марино, треба! Бо коли ти дрова на місце не занесеш, то їх у тебе ще розтягнуть, це точно!

Марина зітхнула.

– Знаю, Надіє… Гаразд! Тільки як мені Олега знайти?

– За це не хвилюйся! Я Степана попрошу, він домовиться…

…Наступного дня Марина прокинулася від якихось дивних звуків на подвірʼї.

Жінка накинула домашній халатик, вийшла на ґанок і застигла від побаченого.

На подвір’ї хазяйнував Олег!

І до того ж, займався він не дровами, а парканом.

– Здрастуй, Марино! – привітно махнув рукою Олег.

– Доброго дня, Олеже, – Марина знітилася, засоромилася свого вигляду. – А ти як тут опинився? Що ж ти не постукав у двері, не розбудив?

– А навіщо? – Олег знизав плечима. – Мені ще вчора ввечері Степан сказав, що тобі по хазяйству допомогти треба. Ну я й прийшов… Чого тягнути?

– Зрозуміло. Ти ось що, Олеже. Ти заходь у дім, чаю поп’ємо і обговоримо заодно, що і як…

Олег кивнув.

– Гаразд, Марино. Зараз зайду…

Вдома жінка швидко причепурилася, поставила на стіл частування.

Олег зайшов пізніше.

Марина переживала, що він згадуватиме старі часи, які їй згадувати зовсім не хотілося, але Олег тактовно про це мовчав і говорив тільки про справи…

З того дня Марина кілька разів просила Олега допомогти по господарству.

Той ніколи не відмовлявся.

Але незабаром чоловік влаштувався працювати і просити його про допомогу Марині стало незручно.

Вона бачила, що Олег заселився у свою хату, став топити пічку і на подвірʼї часто займався своїми справами.

А Марина раптом упіймала себе на думці, що Олег їй дуже навіть подобається, але показувати, чи тим більше розповідати комусь про це, Марина не збиралася…

…Незабаром настали різдвяні свята.

Марина вже давненько святкувала одна. Її, звісно, запрошувала до себе сестра і Надія теж, але Марині нікуди не хотілося.

Тож на свята жінка залишилася сама.

Жодних гостей Марина не чекала, тому й готувати святковий стіл не стала.

Проте, гості до неї таки прийшли.

Точніше гість… Олег…

Чоловік прийшов з ігристим і… Шашликом…

– Набір, Олеже, так собі, – Марина посміхнулася.

– Ну так, – Олег усміхнувся у відповідь. – Але на скільки я пам’ятаю, Марино, шашлик ти любиш! А ігристе… Ну, як без нього!

З того дня Олег став заходити до Марині в гості частенько.

А сама Марина була цьому тільки рада…

Через пів року Олег запропонував Марині жити разом і вона погодилася…

Сім’я у них вийшла на заздрість багатьом!

Незабаром, Марина народила сина і тепер її щастя було абсолютно повним.

Олег теж був щасливий. У їхній родині навіть виникла сімейна традиція.

На різдвяні свята на їхньому столі, серед багатьох частувань, обов’язково було ігристе й шашлик!

Для них це було символічно й важливо. Так само важливо як і їхня сім’я.

А що може бути важливіше за сім’ю? Хіба що доля, яка і звела їх разом…

Вам також має сподобатись...

Михайло прокинувся від того, що його хтось будив. Він знехотя відкрив очі і сонно позіхаючи повернув голову. Біля ліжка стояла його дружина Ольга з його ж телефоном в руках… – Олю, що сталося?! – здивовано запитав він. – Третя година ночі… Ти чого не спиш? – А мені не спалося, – єхидно сказала Ольга. – Я все знаю. Я все прочитала. Твої речі зібрані. Квартира ця моя. Вставай і йди звідси. Михайло дивився на дружину й не розумів, що відбувається

Олена прокинулась рано. Вона пішла на кухню і приготувала каву з молоком. Жінка вийшла на балкон. – Так зелено за вікном! – посміхнулась вона. Кахлі на балконі були прохолодними… Олена згадала про коврик, який лежав на шафі у коридорі. Вона взяла табуретку й полізла діставати коврик. Він був біля стіни за величезним тубусом. Тубус належав її, тепер вже колишньому чоловіку Владиславу. Олена почала діставати коврик, але той не піддавався. Його ніби щось тримало… Жінка потягнула сильніше і тубус покотився на підлогу. Олена злізла з табуретки, відкрила його й оторопіла від побаченого

Ірина Петрівна жила з чоловіком в селі. Її єдина донька Людмила вийшла заміж у місті. Того дня Ірина Петрівна прокинулась рано. – Треба було б води піти набрати, – подумала жінка. Ірина Петрівна взяла відра і попрямувала до колонки. Раптом вона почула, що біля її воріт зупинилася якась машина. Ірина Петрівна поставила відра й поволі пішла до хвіртки. За мить вона відчинилася і на подвірʼя зайшли якісь троє… Ірина Петрівна придивилась до гостей і очам своїм не повірила

Тамара заслабла і її забрали в лікарню. Там вона пролежала цілих три тижні. За цей час її чоловік Федір жодного разу навіть не подзвонив! Тамар була дуже засмучена. Вона кожен день просилася додому, за доньку ще й переживала. І ось нарешті її виписали. Тамара сіла на автобус в село і поїхала додому. Вона вийшла на сільській зупинці і через пʼять хвилин вже заходила до своєї хати. – Федоре, доню, ви де?! – гукнула вона з порога. Раптом з хати вийшла якась жінка, а за нею її Федір. Тамара застигла від несподіванки