Історії жінок

У квартиру Василя хтось наполегливо дзвонив. Василь сидів у своїй кімнаті, і чекав, коли його дружина Люба, яка була на кухні, піде відкривати. Так і не дочекавшись, він не витримав, встав зі стільця і сам пішов у коридор. У коридорі він раптом побачив дружину, яка стояла біля дверей і уважно дивилась у вічко. А дзвінок все дзвенів… – Ти чого не відкриваєш двері?! – запитав здивовано Василь. Люба відволіклася від вічка, озирнулася і піднесла палець до губ. – Тихо! Там ця… – зашепотіла Люба. Василь дивився на дружину і не розумів, що відбувається

У двері квартири Василя дзвонили наполегливо й нахабно.

Василь сидів у своїй кімнаті, очікуючи, що дружина, яка була на кухні, відкриє несподіваним гостям.

Так цього й не дочекавшись, він не витримав, встав зі стільця і сам пішов у коридор.

У коридорі він побачив дружину, яка, не рухаючись, стояла біля дверей і уважно дивилась у вічко.

Дверний дзвінок все дзвенів…

– Ти чого не відкриваєш двері?! – запитав здивовано Василь.

Люба відволіклася від вічка, озирнулася і піднесла палець до губ.

– Тихо! Там ця… – зашепотіла Люба.

Василь дивився на дружину і не розумів, що відбувається.

– Яка «ця»? – запитав він.

– Сусідка, яка живе навпроти. Знову, мабуть, тебе щось попросить зробити, – єхидно сказала Люба.

– Хазяї! – дзвінок припинився, і з–за дверей пролунав наполегливий жіночий голос. – Я знаю, що ви вдома. Я у вікно бачила, як ви прийшли. Любо, мені твій Василь потрібен буквально на кілька хвилин!

Люба одразу зробила чоловікові знак рукою, щоб він зник з поля зору, і почала повільно відмикати замок.

Вона відчинила двері і награно позіхнула.

– Привіт, сусідко… – для більшої достовірності Люба ще й солодко потяглася. – А ми тут з Васильком задрімали трохи. Ледь прокинулися. Тобі чогось треба?

– Ой, треба, Любо, – радісно заголосила сусідка Олена. – Мені тут колектив нещодавно величезну картину подарував, почепити треба. Бо вона в коридорі стоїть, прохід загороджує…

– А ти її в інше місце до стінки пристав, – сказала, позіхаючи, Люба. – Вона заважати й перестане.

– Та ти що, Любочко? Хіба картинам біля стіни місце? Їхнє місце на стіні, – Олена зробила благаюче обличчя. – Дай мені твого Василька на п’ять хвилин. Хай він її почепить.

– Мій Василько і так втомився на роботі, – невдоволено забурчала Люба. – Лежить він, і вставати не хоче.

– А ти скажи йому, що я за роботу заплачу.

– Що значить, заплатиш? – відразу напружилася Люба. – Як це заплатиш?

– Звичайно заплачу, – посміхнулася Олена. – Грошима. А ти що, боїшся, що я йому якось по–іншому платитиму? Не бійся, я твого Василька і пальцем не зачеплю.

Олена не витримала й зареготала, але побачивши незадоволене обличчя Люби, сміятися відразу перестала.

– А щоб ти не хвилювалася, Любочко, можеш піти з нами. Дивитимешся на витвір мистецтва, і контролюватимеш весь процес і свого чоловіка.

– Дуже мені треба його контролювати, – пробурчала Люба. – Невже я своєму рідному чоловікові не довіряю? Зараз покличу. Нехай сходить, допоможе сусідці. Васильку! – гукнула вона. – Тут помічник для сусідки потрібен. Картину на стіну почепити. Ти як, допоможеш?

– Добре, – неохоче озвався Василь.

Згодом він з’явився у коридорі і діловито запитав:

– Картина велика?

– Дуже! – усміхнулася Олена, побачивши Василя. – А що?

– Тоді шуруп доведеться більший взяти, – Василь поліз у свою заповітну шафку, де в нього знаходився різний інструмент. – А що на картині намальовано? – запитав він просто так.

– А на картині, я вам скажу, намальовано красу! – вигукнула сусідка. – Жінка на повний зріст і в неї нема… Одягу! Я хоч і сама жінка, але коли на неї дивлюся, мені прямо хочеться до картини негайно торкнутися. От же ж вміють мужики нас жінок малювати. Вам, Василю, ця картина дуже сподобається. Ось побачите.

– Васильку, – сталевим голосом раптом сказала Люба. – А в тебе твоя рука вже пройшла?

– Яка рука? – не зрозумів дружину Василь.

– Як, яка? Права. Ти ж нещодавно скаржився на неї. Як ти молотком махатимеш? Може, почекати, поки видужаєш?

– А навіщо мені молотком махати? – здивувався Василь. – Я ж дрилем дірку робити в стіні буду. Це не важко. Потім дюбель вставлю, вкручу шуруп і все.

– А чим ти вставлятимеш і крутитимеш? Правою рукою?

– Я можу і лівою.

– Ой, які у вас дивовижні розмови? Ну, що, Василю, ходімо? – Олена радісно дивилася на Василя, який стояв уже з дрилем напоготові.

– Васильку! – вигукнула Люба якимось дивним зляканим голосом. – А як ти на стіну полізеш? У тебе ж цієї… Драбини немає.

– Та я на табуретку стану.

– Ага, на табуретку. А якщо ти послизнешся?

– Не бійся, Любо, – захихотіла сусідка. – Я твого чоловіка буду тримати.

– Як ти його триматимеш?! – обурилася Люба.

– Міцно.

– Ну, знаєш! – обурилася Люба. – У такому разі я теж піду. Я сама його буду тримати!

– Та ти не бійся, я Василя втримаю, – підбурювала її ще більше сусідка.

– Ні, я все одно піду! Заодно подивлюся, що це за картина така, що її навіть руками хочеться торкнутися. Ну чого застиг? – невдоволено гукнула Люба до чоловіка. – Ходімо, якщо вже погодився…

І Василь мовчки вийшов за дружиною, а Олена пішла вперед, тихо підсміюючись з ревнивої сусідки…

Вам також має сподобатись...

Рита дуже любила збирати гриби. Вона знала в лісі кожен кущик, кожне дерево, усі грибні місця. Ось і її улюблена галявина. За ліском галявина – там можна відпочити. – Сяду на пеньок, з’їм пиріжок! – казав їй завжди дідусь. Пеньок і справді був, вони часто відпочивали там, їли пиріжки. Тільки зараз у Рити з собою були не пиріжки, а канапки. Вона вже виходила з проліска до галявини, як раптом побачила, що пеньок зайнятий. Хтось сидів до неї спиною. – Ти що робиш? Що трапилося?! – тільки й вигукнула дівчина, не розуміючи, що відбувається

Іван зробив Тетяні пропозицію. Дівчина спочатку задумалася, але все ж таки погодилася. Батьки Івана, Наталія Львівна й Петро Григорович, прийняли дівчину дуже привітно. Квартира у них була величезна. А щастя сина для них було найголовніше! З того часу свекруха завжди була на боці невістки. Це було приємно. Тані дуже подобалося, що вони так дружно живуть. Але одного разу вона йшла по коридору на кухню, як раптом почула якісь голоси з кімнати. Таня зупинилася. Наталія Львівна говорила із сином. І говорили явно про неї! Таня прислухалася й застигла від почутого

Катя в чудовому настрої прийшла на роботу. Сьогодні Ігор зробив їй пропозицію. Дівчина вирішила поділитися новиною з своєю подругою. – Привіт Оксано. Можеш привітати мене! – радісно промовила Катя. – З чим? – здивувалася подруга. – Ігор покликав мене заміж, – сказала Катя. – Та ти що! Не роби цього! Ти не уявляєш, що на тебе чекає, – раптом вигукнула Оксана. – Про що це ти? – нерозуміла нічого Катя

Ірина попросила подругу Олену посидіти з її сином, бо вона мала роботу. Олена з радістю погодилася допомогти подружці. Пройшов час. Олена торкнулася чола малюка, і раптом зрозуміла, що той заслаб… Жінка зібрала хлопчика й викликала таксі. Через кілька хвилин вона дзвонила у двері Ірини. Та чомусь довго не відкривала, але нарешті подруга зʼявилася на порозі. Олена розповіла Ірині про сина. – Ну, я побігла, – сказала вона. Олена вже розвернулася, щоб іти, як раптом помітила якусь дивну річ… Вона придивилася до взуття, що стояло в коридорі, й не повірила своїм очам