Історії жінок

У квартиру Василя хтось наполегливо дзвонив. Василь сидів у своїй кімнаті, і чекав, коли його дружина Люба, яка була на кухні, піде відкривати. Так і не дочекавшись, він не витримав, встав зі стільця і сам пішов у коридор. У коридорі він раптом побачив дружину, яка стояла біля дверей і уважно дивилась у вічко. А дзвінок все дзвенів… – Ти чого не відкриваєш двері?! – запитав здивовано Василь. Люба відволіклася від вічка, озирнулася і піднесла палець до губ. – Тихо! Там ця… – зашепотіла Люба. Василь дивився на дружину і не розумів, що відбувається

У двері квартири Василя дзвонили наполегливо й нахабно.

Василь сидів у своїй кімнаті, очікуючи, що дружина, яка була на кухні, відкриє несподіваним гостям.

Так цього й не дочекавшись, він не витримав, встав зі стільця і сам пішов у коридор.

У коридорі він побачив дружину, яка, не рухаючись, стояла біля дверей і уважно дивилась у вічко.

Дверний дзвінок все дзвенів…

– Ти чого не відкриваєш двері?! – запитав здивовано Василь.

Люба відволіклася від вічка, озирнулася і піднесла палець до губ.

– Тихо! Там ця… – зашепотіла Люба.

Василь дивився на дружину і не розумів, що відбувається.

– Яка «ця»? – запитав він.

– Сусідка, яка живе навпроти. Знову, мабуть, тебе щось попросить зробити, – єхидно сказала Люба.

– Хазяї! – дзвінок припинився, і з–за дверей пролунав наполегливий жіночий голос. – Я знаю, що ви вдома. Я у вікно бачила, як ви прийшли. Любо, мені твій Василь потрібен буквально на кілька хвилин!

Люба одразу зробила чоловікові знак рукою, щоб він зник з поля зору, і почала повільно відмикати замок.

Вона відчинила двері і награно позіхнула.

– Привіт, сусідко… – для більшої достовірності Люба ще й солодко потяглася. – А ми тут з Васильком задрімали трохи. Ледь прокинулися. Тобі чогось треба?

– Ой, треба, Любо, – радісно заголосила сусідка Олена. – Мені тут колектив нещодавно величезну картину подарував, почепити треба. Бо вона в коридорі стоїть, прохід загороджує…

– А ти її в інше місце до стінки пристав, – сказала, позіхаючи, Люба. – Вона заважати й перестане.

– Та ти що, Любочко? Хіба картинам біля стіни місце? Їхнє місце на стіні, – Олена зробила благаюче обличчя. – Дай мені твого Василька на п’ять хвилин. Хай він її почепить.

– Мій Василько і так втомився на роботі, – невдоволено забурчала Люба. – Лежить він, і вставати не хоче.

– А ти скажи йому, що я за роботу заплачу.

– Що значить, заплатиш? – відразу напружилася Люба. – Як це заплатиш?

– Звичайно заплачу, – посміхнулася Олена. – Грошима. А ти що, боїшся, що я йому якось по–іншому платитиму? Не бійся, я твого Василька і пальцем не зачеплю.

Олена не витримала й зареготала, але побачивши незадоволене обличчя Люби, сміятися відразу перестала.

– А щоб ти не хвилювалася, Любочко, можеш піти з нами. Дивитимешся на витвір мистецтва, і контролюватимеш весь процес і свого чоловіка.

– Дуже мені треба його контролювати, – пробурчала Люба. – Невже я своєму рідному чоловікові не довіряю? Зараз покличу. Нехай сходить, допоможе сусідці. Васильку! – гукнула вона. – Тут помічник для сусідки потрібен. Картину на стіну почепити. Ти як, допоможеш?

– Добре, – неохоче озвався Василь.

Згодом він з’явився у коридорі і діловито запитав:

– Картина велика?

– Дуже! – усміхнулася Олена, побачивши Василя. – А що?

– Тоді шуруп доведеться більший взяти, – Василь поліз у свою заповітну шафку, де в нього знаходився різний інструмент. – А що на картині намальовано? – запитав він просто так.

– А на картині, я вам скажу, намальовано красу! – вигукнула сусідка. – Жінка на повний зріст і в неї нема… Одягу! Я хоч і сама жінка, але коли на неї дивлюся, мені прямо хочеться до картини негайно торкнутися. От же ж вміють мужики нас жінок малювати. Вам, Василю, ця картина дуже сподобається. Ось побачите.

– Васильку, – сталевим голосом раптом сказала Люба. – А в тебе твоя рука вже пройшла?

– Яка рука? – не зрозумів дружину Василь.

– Як, яка? Права. Ти ж нещодавно скаржився на неї. Як ти молотком махатимеш? Може, почекати, поки видужаєш?

– А навіщо мені молотком махати? – здивувався Василь. – Я ж дрилем дірку робити в стіні буду. Це не важко. Потім дюбель вставлю, вкручу шуруп і все.

– А чим ти вставлятимеш і крутитимеш? Правою рукою?

– Я можу і лівою.

– Ой, які у вас дивовижні розмови? Ну, що, Василю, ходімо? – Олена радісно дивилася на Василя, який стояв уже з дрилем напоготові.

– Васильку! – вигукнула Люба якимось дивним зляканим голосом. – А як ти на стіну полізеш? У тебе ж цієї… Драбини немає.

– Та я на табуретку стану.

– Ага, на табуретку. А якщо ти послизнешся?

– Не бійся, Любо, – захихотіла сусідка. – Я твого чоловіка буду тримати.

– Як ти його триматимеш?! – обурилася Люба.

– Міцно.

– Ну, знаєш! – обурилася Люба. – У такому разі я теж піду. Я сама його буду тримати!

– Та ти не бійся, я Василя втримаю, – підбурювала її ще більше сусідка.

– Ні, я все одно піду! Заодно подивлюся, що це за картина така, що її навіть руками хочеться торкнутися. Ну чого застиг? – невдоволено гукнула Люба до чоловіка. – Ходімо, якщо вже погодився…

І Василь мовчки вийшов за дружиною, а Олена пішла вперед, тихо підсміюючись з ревнивої сусідки…

Вам також має сподобатись...

Вероніка прийшла з роботи раніше. По дорозі вона зайшла в магазин і купила продуктів. Вона хотіла приготувати своєму Миколці щось смачненьке на вечерю. Вероніка відкрила двері своїм ключем, зайшла в квартиру і застигла на порозі. Зі спальні долинали якісь дивні звуки. Вероніка відкрила двері у спальню і оторопіла! На ліжку лежав її Миколка, а якась білява незнайомка швидко сховалася під ковдру. Вероніка не вірила своїм очам

Ліза прийшла додому пізно. Вона зайшла у підʼїзд і одразу відчула приємний запах смаженої картоплі. – О, хтось картопельку з часничком смажить, – подумала Ліза. – Треба й собі зараз прийти й приготувати… Вона відкрила двері своїм ключем і зайшла до себе в квартиру. Ліза пройшла на кухню і оторопіла від побаченого. Біля плити стояла її сусідка Олена і смажила картоплю! – Ой, а ми тут з твоїм чоловіком хазяйнуємо без тебе! – сказала Олена. Ліза дивилася на сусідку, яка спритно помішувала картоплю на її сковорідці і не розуміла, що це таке взагалі відбувається

Таїса швидко одягнулася, вмилася й причесалася. Вона взяла свою сумку і вибігла з хати. Через десять хвилин жінка стояла біля воріт свого племінника Андрія. Таїса трохи постояла біля хвіртки… Нарешті вона зважилась і рішуче зайшла на подвірʼя. Таїса постукала у двері. В хаті почулися кроки і невдовзі на порозі зʼявився Андрій – син її покійного брата Миколи. – Тітко Таїсо, привіт! – здивувався він. – Що ви тут робите? Щось трапилось? – Привіт, Андрію, – сказала Таїса. – Так, трапилось… Ось тримай. Таїса дістала із сумки чорний пакет. Андрій розгорнув пакунок і застиг від побаченого

– Ну, давай, візьми слухавку, – шепотіла Олена, вслухаючись у гудки. Вона вже хотіла скинути виклик, коли почула такий знайомий голос! Голос її коханого Сергія… – Привіт, – сказав він. – Доброго дня, нам треба поговорити, – сухо відповіла Олена. – Де ми можемо зустрітися? Вже за пів години Олена вирушила в парк. Її пальці нервово тримали згорнутий трубочкою папір. – Я триматимуся гідно, – думала вона. – Просто віддам це й піду. Скажу, що на мене чекають… Вона зустріла Сергія і віддала йому пакунок. Сергій з цікавістю розгорнув його і йому на очі навернулися сльози