Син Дарини поїхав за тиждень до весілля. Написав записку: «Знайшов нову роботу. Номер телефону зміню, зателефоную. А поки що телефон відключив. Мамо, вибач, так сталося».
Жодних більше пояснень. Було дуже хвилююче, Дарина не могла знайти місця від переживань.
Наступного дня до Дарини прийшла Ангеліна – наречена сина і з порога почала вигукувати:
– Де цей негідник? Втік? Негідник! Зрадник!
– Заспокойся, про що ти кажеш? – Дарина взяла під руку невістку, що так і не стала нею, і посадила на диван.
– Про що? Про що? Де ваш син? Втік?
– Так, що у вас сталося? Можеш пояснити? – намагалася хоч щось з’ясувати Дарина.
– Значить, поїхав. Ну і добре. Без нього проживу, – Ангеліна махнула рукою та пішла.
Дарина подумала: “Добре, що пішла».
Їй не подобалася Ангеліна. Фігура Ангеліни була безформна, рухи Ангелини різкі, словниковий запас Ангеліни був трохи вище мінімального. Але син її любив, і Дарина змирилася з цим.
Син Дарини не був, звісно, принцом. Був він нормальним чоловіком, працював, зустрічався з друзями, гуляв із дівчатами, доки не закохався в цю Ангеліну. Чим вона зачепила сина, невідомо.
Син поїхав і заліг на дно. Дарина вже хотіла писати заяву, але прийшов друг сина і передав, що з сином все добре. А не дзвонить матері тільки тому, що переживає: мати вмовить повернутись, і все повториться. Загалом друг нітрохи не заспокоїв, тривог тільки додалося.
Через чотири місяці до Дарини знову прийшла Ангеліна, тільки тепер вона прийшла з дитиною:
– Це ваш онук. Він мені потрібен. Забирайте, інакше віддав у дитбудинок.
– Господи, дитино, як же так? Це ж і твоя дитина. Хіба ж можна так?
– Він мені не потрібен. От якби ваш син одружився зі мною, але він мене кинув, – очі Ангеліни блиснули невдоволенням. Дарина навіть відсахнулася від неї.
– Ти проходь, проходь, давай поговоримо, – Дарина взяла дитину на руки.
– Нема про що мені з вами говорити, – Ангеліна спробувала вийти з квартири.
– Ні, стривай. Дитину треба оформити. Я ж йому ніхто, як я зможу його ростити? – затримала Дарина недолугу матусю.
Потім були довгі консультації з юристами та оформлення опікунства. Ось так Дарина залишилася з немовлям. Мати написала на нього відмовну. Батько поїхав.
Вкотре друг сина прийшов передати привіт, Дарина розповіла про онука.
Увечері зателефонував син:
– Мамо, навіщо ти це зробила? Мамо! Хто тебе просив? Я через три дні приїду.
Після розмови Дарина усміхалася: «Навіщо, навіщо? Щоб ти приїхав».
Син приїхав, як і обіцяв. Радості не було меж.
– Мамо, це не моя дитина. Я був згоден одружитися з нею, знаючи, що дитина не моя. Але застав її з іншим чоловіком. Тож і поїхав, запереживав, що пробачу вкотре. Я й сам не розумію, вона мала наді мною якусь владу. Розумієш? Це не твій онук. Відмовся від нього. Ну, хочеш, зробимо тест?
– Не хочу, – знизала плечима мати. – Я тебе й не прошу визнавати його. Сама вирощу. Сили поки що є, а гроші… Важко, звичайно, доведеться, але я впораюся.
– Мамо! Це чужа дитина!
– Ти знаєш, сину, краще виростити чужого, ніж відмовитися від свого. А він уже мій.
– Я не можу залишитися з тобою, – сумно сказав син. – У мене там уже все налагодилося.
– Я й не прошу, їдь, – усміхнулася Дарина.
Син поїхав наступного дня, але з того часу щомісяця надсилав матері гроші.
