Життєві історії

Зоя Петрівна попросила свого зятя Леоніда полагодити їй дах. Леонід прийшов не один. За ним слідом ішли ще двоє людей. – Хто це? – строго запитала хазяйка. – Моя команда, – незворушно відповів Леонід. – Один я не зможу полагодити вам дах. – Поки ви тут працюватимете, я піду до сусідки. Не люблю я всі ці ремонтні роботи, – сказала теща і пішла. Повернулася жінка ближче до вечора. Зоя Петрівна здалеку оглянула новий дах і залишилася задоволеною побаченим. – Ось, тримайте! – сказав зять і дав жінці якийсь папірець. Зоя Петрівна розгорнула його і оторопіла від побаченого

Леонід прискіпливо оглянув стелю сільського будиночка і багатозначно прицмокнув язиком.

– Так, справ тут багато, – з досадою промовив він і голосно додав. – Потрібні будівельні матеріали…

– Як багато часу займуть роботи? – задумливо поцікавилась Зоя Петрівна.

– За хорошої погоди дня два всього. Якщо підтягну своїх хлопців, то можемо за пів дня впоратися, – з поважним виглядом відповів зять.

– Краще б швидше все зробити, – теща попросила Леоніда якнайшвидше розпочати ремонтні роботи.

– Спочатку треба багато чого купити, – чоловік натякнув Зої Петрівні на грошові витрати.

– Скільки потрібно? – з роздратуванням спитала жінка.

– Тисяч десять, – знову оглянувши масштаб роботи, відповів зять.

Озвучена сума явно не припала Зої Петрівні до душі, але вона скриплячи зубами вирушила по гаманець.

– Якщо залишаться, повернеш, – невдоволено процідила жінка і простягла Леоніду десять купюр.

Чоловік взяв гроші і вийшов з дому. Провівши його розгніваним поглядом, Зоя Петрівна пробурчала:

– От вийшла донька за скнару, який готовий кожну копійку забрати!

Донька жінки Аліна була одружена з Леонідом близько п’яти років. За розповідями дівчини, подружжя жило у мирі та злагоді.

За цей час вони встигли народити двох дітей і підняти на ноги невеликий бізнес.

Леонід займався ремонтом та будівництвом будинків. Тому коли у тещі на дачі виникла проблема з дахом, вона відразу звернулася по допомогу до чоловіка дочки.

Тільки ось Зоя Петрівна розраховувала на те, що по-родинному чоловік не візьме з неї грошей, проте озвучена сума показала зовсім інше.

– Ти справді щаслива з цим скнарою? – Як тільки Леонід поїхав, мати зателефонувала Аліні.

– Чому ти в цьому маєш сумніви? – Відповіла питанням на запитання дівчина.

– Виставив мені рахунок за дах. Як таке може бути взагалі? – обурилася жінка.

– Мамо, будівельні матеріали ж треба на щось купувати, – Аліна сердито зупинила Зою Петрівну. – Чи ти якось по-іншому планувала з нічого зробити дах?

– Все зрозуміло! Чоловік і дружина заодно! – ображено пробурчала мати й кинула слухавку.

На той момент, як вона заспокоїлася, повернувся Леонід. Проте чоловік був не один.

За ним слідом ішли двоє людей. Зоя Петрівна окинула їх зневажливим поглядом і махнула рукою зятю, закликаючи підійти.

– Хто це? – строго запитала вона.

– Моя команда, – незворушно відповів Леонід. – Один я не зможу полагодити вам дах.

Зоя Петрівна у відповідь надула губи. Сторонніх людей у ​​своєму будинку вона не терпіла.

– Поки ви робите, я піду до сусідки сходжу. Не люблю я всі ці ремонтні роботи, – теща повільно пішла геть.

Повернулася жінка тільки ближче до вечора, коли практично все було готове.

Зоя Петрівна здалеку оглянула новий дах і залишилася задоволеною побаченим.

Сторонніх у хаті вже не було. Останні роботи Леонід доробляв самотужки.

– Як вам дах? – поцікавився чоловік і витер рукою з чола піт. – Все подобається?

– Головне, щоб він більше не тік, – кивнула Зоя Петрівна, задоволено усміхаючись. – На вигляд дуже гідно, – схвально додала жінка.

– Я дуже радий, що ви залишились задоволеною! – відповів Леонід і витяг з кишені зім’ятий листок зошита, складений удвічі. – Ось, тримайте!

Теща нічого не розуміючи подивилася на чоловіка.

Вона розгорнула папірець і оторопіла від побаченого.

– Що це? – здивовано запитала Зоя Петрівна.

– Це рахунок за ремонтні роботи, – байдуже відповів Леонід.

– Я ж сплатила все…

– Ви сплатили лише матеріали, але не роботу. Ви ж не думаєте, що мої співробітники, та й я сам, ремонтували вам дах за спасибі? – на обличчі зятя з’явилася єхидна посмішка.

Сказати, що теща була дуже здивована, нічого не сказати. Вона ніяк не очікувала, що Леонід виставить їй рахунок.

Стиснувши зуби, жінка повільно розгорнула листок зошита. Сума вийшла не дуже велика – лише пʼять тисяч гривень.

– Я подумаю, – сухо промовила Зоя Петрівна.

Зачепив жінку не стільки виставлений рахунок, а те, що він був поділений на трьох.

Зять збирався взяти з неї гроші не лише за роботу своїх співробітників, а й за свою також.

– Не подумаєте, а віддасте. Я людям плачу зарплату взагалі-то з цих грошей, – витираючи руки об ганчірку, холодно відповів Леонід. – Рахуйте, що ви замовили ремонтну бригаду.

– Якби я її замовила, то одразу розраховувала б на витрати, – теща ображено підібгала губи. – До того ж, Льоню, ти, мабуть, забув про те, як сам приїжджав на цю ж дачу смажити шашлики.

– Причому тут це? – спохмурнів зять. – Будь-яка робота має бути оплачена.

– Щось ти не говорив так, коли їв за мій рахунок! – Зоя Петрівна подивилася осудливо на Леоніда. – Ні на м’ясо не скидався, ні на те, що я його маринувала…

– Знайшли теж, з чим порівнювати. Це зовсім інше! – скорчив невдоволену фізіономію чоловік. – Допоміг вам ще, а сам крайній і залишився, – з досадою додав він і вийшов з дому.

За десять хвилин Зоя Петрівна побачила, як від’їхала його машина. Трохи подумавши, жінка таки вирішила переказати зятю гроші за роботу.

Однак вона одразу собі вирішила, що тепер між ними суто товарно-грошові відносини.

А це означало, що Зоя Петрівна тепер робитиме так само, як зробив Леонід.

Чоловік не змусив себе довго чекати і вже за півтора тижні зателефонував тещі.

– Зоє Петрівно, у вас після ремонту даху залишилася бляха і дошки. Я їх заберу? – поцікавився зять.

– Навіщо ти їх забереш?

– Бракує трохи на ремонт, – сказав Леонід.

– П’ять тисяч!

– Що п’ять тисяч? – перепитав чоловік.

– П’ять тисяч, і твоє! – діловито сказала Зоя Петрівна.

На мить зять замовк, ніби переварюючи інформацію.

– Вам же все одно не потрібно…

– Я заплатила за будівельні матеріали гроші, якщо ти забув, як і за твою роботу. Потрібні? Купуй! Не думаю, що якби я найняла іншу ремонтну бригаду, то потім би мені з них хтось зателефонував і захотів безкоштовно поживитись залишками, – посміхнулася Зоя Петрівна.

Леонід витримав паузу і, зітхнувши, скинув дзвінок. За тиждень на дачу до матері приїхала Аліна з дітьми.

– Мамо, у тебе паркан вже ледь не лежить, – зауважила дівчина. – Треба б поремонтувати…

– Поки що грошей немає. Як отримаю пенсію, одразу ж найму хлопців, – відповіла Зоя Петрівна.

– Навіщо когось наймати, коли в тебе є рукастий зять? – засміялася Аліна.

– Дочко, а мені яка різниця, кому платити? – заперечила у відповідь жінка.

– В якому сенсі? – дівчина незрозуміло дивилася на матір.

Не бажаючи нічого приховувати, Зоя Петрівна розповіла дочці про історію з дахом.

– Оце так номер! – пробурчала Аліна і одразу стала дзвонити чоловікові.

Розмова між нею й чоловіком пройшла нервово і гучно. Підсумком її стало повернення на картку Зої Петрівни дві тисячі гривень.

– Мамо, це та частина, яку Леонід взяв собі, – винувато пояснила дівчина. – Він більше не робитиме так.

Однак, як Аліна не намагалася, стосунки між тещею та зятем вже були зіпсовані.

Леонід перестав їздити на дачу до тещі. Він привозив дружину та дітей і поспішно собі їхав…

Вам також має сподобатись...

Володимир повернувся додому з роботи. – Ммм, чим це у нас так смачно пахне? – сказав він, зайшовши до дружини на кухню. – Я курочку з картоплею запекла, – якось підозріло відповіла Марія. Володя вимив руки і тут же сів за стіл. – Я такий голодний! Навіть слинки течуть! – усміхнувся чоловік. – Їж на здоров’я, – Марія подала йому тарілку, накриту зверху кришкою. – Так, і що у нас тут! – задоволено сказав Володимир, підняв кришку і остовпів від побаченого

Василя Михайловича не було видно вже декілька дні. Його знайома Ліза відчула недобре і запитала у сусідів, чи все гаразд зі стареньким. – Він у лікарні, – раптом сказали їй. – Донька його відправила туди. Але випишеться. Неодноразово вже лежав! Та цього разу Михайлович не повернувся додому… Його не стало. Дочка старенького запросила сусідів на поминки. Коли Ліза вже йшла, дочка Василя Михайловича підійшла до неї і дала його книжку: – Це вам він казав передати передостаннього дня. Мабуть, відчував, що не стане його… Ліза взяла книгу, розкрила її і заплакала від побаченого

Ганна Михайлівна мріяла про хату в селі. І от на ювілей син Євген з невісткою Валерією подарували їй дачу. Перед черговим сезоном Євген сказав матері: – Торік ти посадила мало овочів, тепер давай більше. – Навіщо більше?! – здивувалася Ганна Михайлівна. – Закрутки зробиш, – сказав син. – Взимку домашнім будемо харчуватися. – Я не вмію робити закрутки і не хочу вчитися! – строго відповіла Ганна Михайлівна. Та син зрозумів її по-своєму… Якось жінка приїхала в село і раптом побачила на своєму подвірʼї якогось незнайомця. Ганна Михайлівна глянула, що він робить, і за голову взялася від побаченого

Людмила готувала святковий стіл до свого ювілею. Зрозумівши, що вона не встигає, вона викликала на допомогу свою подругу. – Ось надумалося ж тобі святкувати, – засудила її Віра. – Зараз прийнято або у ресторані справляти, або взагалі не справляти. – Ну, вибачте, у мене немає грошей не ресторан, а святкувати обов’язково треба! – підозріло сказала іменинниця. – Навіщо? – здивувалася подруга. – Свекруха повинна зробити мені шикарний подарунок, – усміхнулася Людмила. – І який це подарунок? – здивувалася жінка. Людмила нахилилася до подруги і щось прошепотіла їй на вушко. Віра вислухала її і аж рота відкрила від почутого