Олена ще вчилася в школі, коли її батька Сергія Васильовича перевели по роботі в інше місто.
Ганна Вікторівна, мати Олени, дізнавшись від чоловіка новину про переїзд, розчаровано зітхнула й пішла збирати речі.
Саме питання з навчанням доньки зараз найбільше хвилювало жінку.
– Ганночко, ти наче не рада! Я ж на підвищення йду. Та й місто велике, – помітивши не надто радісне обличчя дружини, сказав Сергій.
– Я все розумію, Сергію, але Оленку шкода. Я вже як ніхто інший знаю, як це важко міняти школу.
– Нічого, Оленка у нас дівчина з характером, а крім того товариська, ось сама побачиш, пройде тиждень – другий, і в нас вдома знову збереться купа однокласників.
Ганна засміялася.
– Ох, Сергійку, твої б слова, та й богові у вуха! – сказала вона.
І Сергій Вікторович виявився абсолютно правим.
Оленка, яка прийшла в клас серед навчального року, з усіма там подружилася.
Більше того! Дівчина закохалася в однокласника. Симпатичний, ввічливий, спортивний Андрій повністю зайняв увагу нової однокласниці.
Він заходив по свою подругу вранці перед школою і проводжав її додому.
А добра Оленка допомагала своєму другу у всьому – підказувала на уроках, вирішувала за нього контрольні роботи, виконувала домашні завдання.
Але їхні дороги розійшлися, коли настав час здобувати професію.
Олена вступила на навчання в іншому місті, мала вчити іноземні мови. Андрій же ж пішов у місцевий коледж на зварювальника.
Іноді дівчина приїжджала додому й бачилася з коханим. Разом вони ходили гуляти у парк. Андрій розповідав дівчині, чому вибрав свою професію:
– Я хочу заробити багато грошей, щоб купити будинок, машину, дачу! Навіщо їздити за десь на заробітки, коли й тут можна не так і погано заробити?
– З нього вийде дуже хороший чоловік, – думала Олена, слухаючи чергові розповіді друга.
Щоправда, дівчину збентежило і здивувало, коли в кафе хлопець запропонував заплатити кожному окремо за себе.
– Але ж ти знаєш, що в Європі вже давно так – кожен платить сам за себе. І нікого це не бентежить. Зрештою, це правильно – треба поважати рівність, а не хвастощі чоловіка перед жінкою, котрий намагається показати себе справжнім джентльменом, – розказував майбутній зварювальник, сидячи за столиком у кафе, і спостерігаючи, як його дівчина дістає з сумочки гаманець і задумливо перераховує купюри.
– Навіщо весь цей пафос, ми всі рівні?! – продовжував Андрій, захоплено розмахуючи руками. – Навіщо вводити дівчину в незручне становище, коли вона може посоромитися взяти те, що хоче? Переживати, раптом її хлопцю щось не по кишені. Зате на свої гроші хоч ікру червону замовляй і не соромся!
…На повноліття батьки подарували Олені квартиру, а оскільки житло знаходилося не там де вона вчилася, то до отримання Оленою диплома вирішили його здавати в оренду.
До моменту, коли Олена закінчила інститут, Андрій працював охоронцем у супермаркеті. І взагалі, де тільки новоспечений зварювальник не працював за два роки, що пройшли після випуску з коледжу. Передостанньою його роботою був ЖЕК.
– Ти уявляєш! – скаржився хлопець подрузі. – За таку мізерну зарплатню здоров’я витрачати?
– Ну що ти, Андрію, не така вже й мізерна. А окрім того, ЖЕКи платять небагато, натомість можуть дати якісь пільги.
– Та ніяких пільг не захочеш! Тим зварювальником бути – перспектива не найкраща!
– Тобі видніше. А як же ж мрія про безбідне життя?
– Треба подумати. Що-небудь та й вирішу.
І хлопець вирішив!
– Олено, а давай, одружимося і в твою квартиру переїдемо! – запропонував він дівчині.
Власниця нерухомості, в принципі, була не проти. Вона давно хотіла бачити себе й Андрія одним цілим. Любила його, знову ж таки… А рожеві окуляри заважали бачити обранця в реальному кольорі.
І почалося сімейне життя. Чоловік ходив на роботу, дружина облаштовувала домашній побут. Дівчина чекала на відкриття нової компанії, де їй запропонували хорошу посаду, тому якийсь час, маючи диплом з відзнакою, вона вимушено залишалася безробітною.
Грошей було небагато, але Олена вміла із найдешевших продуктів приготувати смачні страви. Вона примудрялася з мінімальної зарплати Андрія не лише купувати продукти та оплачувати квартплату, а й відкладати гроші, створюючи так звану подушку на непередбачені витрати.
…Минуло 3 місяці.
– Андрію, – звернулася одного разу до чоловіка радісна Олена. – Уявляєш, мені подзвонили з фірми. Із понеділка я виходжу на роботу. Я візьму із заощаджень собі на черевики. Осінь видалася дощовою. І якщо одяг я зможу підібрати зі старого гардеробу, то туфлі вже не підійдуть.
– Ось ще чого не вистачало! – розчаровано заявив Андрій. – Через місяць-другий вже чоботи знадобляться. Навіщо грошима направо й наліво розкидатися?!
– Що ж ти мені пропонуєш з босоніжок одразу в чоботи “перестрибувати”?! Я не хочу бути у колективі білою вороною. Тим більше, на посаді перекладача. Надворі жовтень. Як я спілкуватимуся з солідними людьми в літньому взутті?
Обличчя Андрія почервоніло від обурення.
– Нормально ти вигадала! Сьогодні черевики! Завтра тобі захочеться купити нове пальто, щоб покрасуватись перед новими колегами. Ти ще працювати не почала, а вже купу грошей на себе витратити збираєшся. Люба, так не піде. Давай житимемо за нашими доходами.
Олена засмутилася, довелося гроші й туфлі позичати в батьків.
Незабаром Олена почала заробляти в рази більше за чоловіка. Рівень життя їх із Андрієм сім’ї підвищився. Першою великою спільною покупкою стала машина, яку вони взяли в кредит.
В Олени були права, але їздив на машині переважно Андрій. Іноді чоловік забирав її з роботи.
Одного з таких вечорів Андрій сказав:
– Мамі скоро мають привезти пральну машинку. Вона попросила допомогти занести.
Коли вони підʼїхали до під’їзду, доставка вантажу вже встигла поїхати. Зінаїда Петрівна стояла біля великої коробки одна, невпевнено озираючись на всі боки.
– Синку, ну нарешті! У твого батька прихопило спину, сьогодні він не помічник. Стійте тут, я по сусідах пройдуся. Може, хтось погодиться занести покупку в квартиру.
І тут Андрій видав несподіване.
– Не треба нікого просити, – сказав той, а потім командним тоном звернувся до дружини: – Швиденько знімай пальто. Занесемо машинку вдвох!
– Ти це серйозно?! Ти пропонуєш мені тягти пральну машину на четвертий поверх без ліфта? Я ж майбутня мама…
Всю дорогу додому молоді не розмовляли, а після вечері Андрій тихо сказав:
– Нам не потрібні зараз діти.
– У сенсі? – Олена подумала, що вона щось не так зрозуміла – Ти це серйозно чи просто від злості бовкнув?
– Ні, ну які можуть бути діти, якщо ми до цього ще не готові?! Машину ми купили, але кредит не виплатили. І про дачу ти забула? Ось коли купимо заміський будинок, тоді й про дітей почнемо думати.
Терпець Олени урвався, рожеві окуляри злетіли. Точніше, спочатку окуляри злетіли, а потім урвався терпець.
– Я так розумію, твої мрії ти вирішив втілити за мій рахунок?! Живемо в моїй квартирі, машину купили за мої гроші, тепер, у майбутньому, і в дачу одна я повинна вкладатися?
– Та годі тобі! Ми ж одна сім’я. Яка різниця, хто скільки заробляє. Головне – результат.
– Знаєш, Андрію. Останнім часом я все більше почала розчаровуватися в тобі. А сьогодні ти мене здивував двічі. Перший раз, коли сказав мені нести з тобою пральну машину на четвертий поверх. Другий – коли заявив, що нам не треба діти. Знаєш, після такого відношення бути поряд з тобою я не маю ніякого бажання!
Після ночі, яку вони провело у різних кімнатах, Олена сказала чоловіку, що сьогодні їй знадобиться машина. Ідучи на роботу, Андрій залишив ключі на столі.
Вже через кілька годин молода жінка поміняла дверні замки. Речі Андрія, складені у дві валізи, вона відвезла до свекрухи.
Розлучилися швидко. Після суду до Олени підійшов Андрій:
– Навіть не сподівайся, що я визнаю дитину! Аліменти на дітей від невідомо кого я платити не збираюсь!
– Про що розмова? Мабуть, ти мене тоді неправильно зрозумів, коли перед під’їздом казав тягти важку коробку. Я просто нагадала недолугому чоловікові про дітей, які мали б з’явитися у майбутньому. Я навіть більше скажу. Керівництво компанії відправляє мене на рік у закордонне відрядження. Зроблю кар’єру, тоді й буде видно. Але про спадкоємців я думатиму не з тобою!
– Нічого собі! Круто ти влаштувалася! Тоді залишиш мені ключі від машини. Надсилатимеш гроші, а я кредит стану оплачувати. І в квартиру твою повернуся, ти ж все одно поїдеш. А я відвик жити з батьками.
Олена з усмішкою подивилася на свого колишнього чоловіка.
– Ні, друже, так так це не працює. Із кредитом за авто я вже розплатилася. Премію на роботі дали хорошу.
А ти звикай жити за своїми доходами, – сказала вона, розвернулась і пішла, не обертаючись і весело розмахуючи сумочкою…