Історії жінок

– Фух! – Валентина важко опустилася на табуретку і витерла з чола піт. – Залишилося в шафі речі поскладати, почепити фіранки і можна фарбувати крашанки! Валя часто розмовляла сама з собою, особливо зараз, коли лишилася зовсім одна. Жінка посиділа декілька хвилин і вирушила в кімнату, наводити порядок у шафі. Валя вийняла всі речі і взялася витирати пил. Раптом на самій верхній поличці шафи вона щось відчула під рукою. – А це ще що? – жінка стала на табуретку і побачила на полиці якісь листи. Валя глянула на них і застигла на місці

– Фух! — Валентина сіла на табурет і витерла з чола піт. – Фіранки почепити, залишилося підлогу протерти і можна фарбувати крашанки.

Валентина часто розмовляла сама з собою, особливо зараз, коли лишилася зовсім одна. Діти подорослішали і залишили батьківський будинок, а чоловіка Валі, Петра, не стало три роки тому.

Тяжко їй було звикати жити без коханого Петра, адже майже п’ятдесят років прожили душа в душу, двох дітлахів народили та виростили. Усі домашні справи тепер на Валентині. Добре, що живе вона у квартирі, а не у приватному будинку. І хороми у неї не великі: кімната, кухонька та санвузол. Прибирати начебто недовго, але й швидко не вийшло.

Оленка, донька, пропонувала свою допомогу, але Валентина відмовилася. Адже з Оленою – як? Примчить: “Мамо, я на годинку, нічого не встигаю!” Швидко-швидко з шафи все викидає, полиці протре, речі закине, гляди, вже двері зачиняє і до наступної шафки переходить. І немає доньці справи до того, що в кожній шафі, на кожній поличці мамина пам’ять зберігається.

Ось тут, у коробочці, лежить улюблений перстень мами Валі, він не золотий і навіть не срібний, Валя не знає, з якого металу він зроблений, і що за червоненький камінчик у нього вставлений, але зберігає. Це ж пам’ять про маму.

На верхній полиці книжкової шафи Валентина склала малюнки Оленки та Дениса, листівки до свят, які діти майстрували у садочку та у школі. Дочка, ставши дорослою, продовжувала малювати, у неї чудово виходило, шкода, що зараз закинула, часу не вистачає. Син Денис, захоплювався різьбленням по дереву, ходив у гурток, де багато чого навчився. Он лежать дві дошки, прикрашені його візерунками. Валентина не користується дошками за призначенням, береже.

У шафі теж багато пам’ятних для жінки речей. Перша шапочка Оленки, як новенька, вміли ж раніше робити! Дивиться Валя на неї і згадує свою крихітку-доньку, яка народилася вагою всього два кілограми п’ятсот грамів. Ця шапочка довго була завеликою Оленці, а потім раз і доросла дитина.

І тут Валентина згадує, як Петро зустрічав її з Оленою з пологового будинку, як тремтіли його руки, коли він вперше взяв доньку, і мало не плакав при цьому.

І сукня дочкина досі лежить, забруднена синьою фарбою. Вони тоді поїхали у гості до свекрухи. Було літо, спека, їхати треба було електричкою. А керівництво вокзалу вирішило, що треба пофарбувати лави на пероні. Оленка навіть не сіла, а лише злегка притулилася до лави, проходячи повз, але сукня виявилася зіпсованою. Тієї фарби вивести так і не вдалося!

Валентина вчора перебирала речі, знайшла маленький рушник – подарунок свекрухи. Чи то Лідія Іванівна пожартувала з молодої невістки, чи сама помилилася, але рушник зовсім не вбирав воду. Взагалі! Валя ним не користується, а викинути шкода – пам’ять.

А позавчора серед документів потрапили листи, які Петро писав Валі, проходячи службу. Вона не почала перечитувати їх заново, тільки притиснула пачку до грудей і гірко зітхнула:

– Ех, Петре, на кого ж ти мене…

На душі стало важко, але нічого не вдієш, видно це її доля, залишитися їй вдовою.

Отак потихеньку, легенько і прибрала Валентина свою квартирку, то тут, то там знаходячи речі, які зберігають пам’ять, не дають забути людей та події.

Денис сьогодні дзвонив, приїхати не зможе, працює. Але Оленка з дітлахами обіцяла відвідати. Бабуся Валя вже приготувала онукам у подарунок по маленькій підставці під яйце у вигляді курочки. На пам’ять!

Вам також має сподобатись...

Віка з Яною раз на місяць ходили разом у кафе. Вони розмовляли, обговорювали новини, знайомих. Частенько Яна позичала у подруги гроші, а та ніколи їй не відмовляла… Якось Віка подзвонила Яні. – Алло, подруго, привіт! – сказала вона в слухавку. – Нам треба терміново побачитись! Хочу поділитись з тобою чимось дуже важливим! Не по телефону! – Привіт, Віко! – сказала Яна. – Добре, я заїду до тебе після роботи… Яна приїхала до Віки як і обіцяла. – Ну, розказуй, що там у тебе сталося? – почала з порога вона. Віка загадково посміхнулася. Яна не розуміла, що відбувається

Галина була вдома сама. Жінка вирішила зробити маску для обличчя, як раптом пролунав дзвінок у двері. Дзвонили дуже наполегливо… – Мабуть сусідка, тітка Тамара прийшла побалакати, – вирішила Галина. Вона відкрила двері. На порозі стояла якась незнайома, гарна дівчина. – Здрастуйте, – здивовано привіталась Галина. – А ви до кого? – Здрастуйте, а я до вас! – раптом відповіла незнайомка. – Ви ж Галина, дружина Миколи? – Саме так, – здивувалась ще більше Галина. – У мене до вас особиста справа, – сказала дівчина. – Я – Олеся. Коханка вашого чоловіка. І я маю вам дещо сказати! Галина не розуміла, що відбувається

Світлана приїхала на дачу забрати деякі речі та інструменти. Вона відкрила хвіртку, як раптом почула в будинку якісь голоси. Вона заглянула у вікно і застигла. Там був її чоловік разом із сусідкою! Михайло з Тетяною сиділи за столом, сміялися, і, як здалося Світлані, виглядали дуже щасливими. Світлана не розуміла, що відбувається

Ірина йшла по парку задумлива. – Отак, чим старша стаю, тим менше друзів залишається! – думала вона. – І що буде далі? Невже я залишуся зовсім одна?! Раптом вона почула чоловічий голос: – Дівчино, скажіть, а Олена це ваша сестра? – Ірина стрепенулася і з подивом подивилася на якогось чоловіка. – Так, є в мене сестра Олена, а що? – запитала вона. Цей чоловік здався їй чимось знайомим… – Та нічого, просто не міг придумати приводу для знайомства, от і запитав перше, що спало на думку, – незнайомець усміхнувся. – А ви знаєте мою сестру? – вирішила уточнити Ірина. І тут її осяяло