Історії жінок

– Фух! – Валентина важко опустилася на табуретку і витерла з чола піт. – Залишилося в шафі речі поскладати, почепити фіранки і можна фарбувати крашанки! Валя часто розмовляла сама з собою, особливо зараз, коли лишилася зовсім одна. Жінка посиділа декілька хвилин і вирушила в кімнату, наводити порядок у шафі. Валя вийняла всі речі і взялася витирати пил. Раптом на самій верхній поличці шафи вона щось відчула під рукою. – А це ще що? – жінка стала на табуретку і побачила на полиці якісь листи. Валя глянула на них і застигла на місці

– Фух! — Валентина сіла на табурет і витерла з чола піт. – Фіранки почепити, залишилося підлогу протерти і можна фарбувати крашанки.

Валентина часто розмовляла сама з собою, особливо зараз, коли лишилася зовсім одна. Діти подорослішали і залишили батьківський будинок, а чоловіка Валі, Петра, не стало три роки тому.

Тяжко їй було звикати жити без коханого Петра, адже майже п’ятдесят років прожили душа в душу, двох дітлахів народили та виростили. Усі домашні справи тепер на Валентині. Добре, що живе вона у квартирі, а не у приватному будинку. І хороми у неї не великі: кімната, кухонька та санвузол. Прибирати начебто недовго, але й швидко не вийшло.

Оленка, донька, пропонувала свою допомогу, але Валентина відмовилася. Адже з Оленою – як? Примчить: “Мамо, я на годинку, нічого не встигаю!” Швидко-швидко з шафи все викидає, полиці протре, речі закине, гляди, вже двері зачиняє і до наступної шафки переходить. І немає доньці справи до того, що в кожній шафі, на кожній поличці мамина пам’ять зберігається.

Ось тут, у коробочці, лежить улюблений перстень мами Валі, він не золотий і навіть не срібний, Валя не знає, з якого металу він зроблений, і що за червоненький камінчик у нього вставлений, але зберігає. Це ж пам’ять про маму.

На верхній полиці книжкової шафи Валентина склала малюнки Оленки та Дениса, листівки до свят, які діти майстрували у садочку та у школі. Дочка, ставши дорослою, продовжувала малювати, у неї чудово виходило, шкода, що зараз закинула, часу не вистачає. Син Денис, захоплювався різьбленням по дереву, ходив у гурток, де багато чого навчився. Он лежать дві дошки, прикрашені його візерунками. Валентина не користується дошками за призначенням, береже.

У шафі теж багато пам’ятних для жінки речей. Перша шапочка Оленки, як новенька, вміли ж раніше робити! Дивиться Валя на неї і згадує свою крихітку-доньку, яка народилася вагою всього два кілограми п’ятсот грамів. Ця шапочка довго була завеликою Оленці, а потім раз і доросла дитина.

І тут Валентина згадує, як Петро зустрічав її з Оленою з пологового будинку, як тремтіли його руки, коли він вперше взяв доньку, і мало не плакав при цьому.

І сукня дочкина досі лежить, забруднена синьою фарбою. Вони тоді поїхали у гості до свекрухи. Було літо, спека, їхати треба було електричкою. А керівництво вокзалу вирішило, що треба пофарбувати лави на пероні. Оленка навіть не сіла, а лише злегка притулилася до лави, проходячи повз, але сукня виявилася зіпсованою. Тієї фарби вивести так і не вдалося!

Валентина вчора перебирала речі, знайшла маленький рушник – подарунок свекрухи. Чи то Лідія Іванівна пожартувала з молодої невістки, чи сама помилилася, але рушник зовсім не вбирав воду. Взагалі! Валя ним не користується, а викинути шкода – пам’ять.

А позавчора серед документів потрапили листи, які Петро писав Валі, проходячи службу. Вона не почала перечитувати їх заново, тільки притиснула пачку до грудей і гірко зітхнула:

– Ех, Петре, на кого ж ти мене…

На душі стало важко, але нічого не вдієш, видно це її доля, залишитися їй вдовою.

Отак потихеньку, легенько і прибрала Валентина свою квартирку, то тут, то там знаходячи речі, які зберігають пам’ять, не дають забути людей та події.

Денис сьогодні дзвонив, приїхати не зможе, працює. Але Оленка з дітлахами обіцяла відвідати. Бабуся Валя вже приготувала онукам у подарунок по маленькій підставці під яйце у вигляді курочки. На пам’ять!

Вам також має сподобатись...

Ганна Дмитрівна набрала номер доньки Тані. – Мамо, тільки кажи швидко, щось термінове?! – сердито запитала донька. – Ні, ні, Таню, нічого термінового, так, хотіла дізнатися, як у вас справи? – відповіла Ганна Дмитрівна. – Справи не дуже, мамо, я потім передзвоню! – сказала дочка. – Все, бувай… Таня подзвонила через три дні. – Мамо, ти вибач, я зовсім закрутилася, – сказала вона. – Все добре, доню, ти за мене не хвилюйся! – відповіла Ганна Дмитрівна. – А мене тут у гості в село запросили. Як думаєш, їхати? – Мамо, яке ще село?! – ахнула Таня. – Хто тебе запросив? Донька не розуміла, що відбувається

Зоя познайомилася з Миколою. Коли привела його додому представити батькам, усі були здивовані. Кавалер виявився, м’яко кажучи, не дуже гарний… – Ну-ну, – сказав тато після його відходу. – З лиця води не пити, – додала бабуся. – Задоволені? – поцікавилась Зоя. – А нам що? Ти маєш бути задоволена! – сказала мама. І Зоя переїхала до Миколи. В них усе було гаразд. А потім дещо сталося… Якось Зоя приїхала в свій гараж забрати деякі інструменти. Ще здалеку вона побачила, що двері в гараж відкриті і там стоїть її машина. Зоя підійшла ближче. В машині явно хтось був! Вона придивилася і раптом тихенько розсміялася від побаченого

Люба зайшла в квартиру з важкими пакетами продуктів у руках. З кухні одразу вибігла її мати. – Ти чого так довго?! – запитала Надія Денисівна. І тут погляд матері зупинився на пакетах. В них були дорогі продукти! Явно не по їхніх грошах… – Це що таке?! – ахнула жінка. – На, мамо, неси на кухню, – спокійно простягла пакети Люба. – Зараз я тобі все розкажу. – А чого ти посміхаєшся? – здивувалась Надія Денисівна. – Зараз все розповім! – повторила дочка. – Ти не повіриш! Надія Денисівна не розуміла, що відбувається

Таїса швидко одягнулася, вмилася й причесалася. Вона взяла свою сумку і вибігла з хати. Через десять хвилин жінка стояла біля воріт свого племінника Андрія. Таїса трохи постояла біля хвіртки… Нарешті вона зважилась і рішуче зайшла на подвірʼя. Таїса постукала у двері. В хаті почулися кроки і невдовзі на порозі зʼявився Андрій – син її покійного брата Миколи. – Тітко Таїсо, привіт! – здивувався він. – Що ви тут робите? Щось трапилось? – Привіт, Андрію, – сказала Таїса. – Так, трапилось… Ось тримай. Таїса дістала із сумки чорний пакет. Андрій розгорнув пакунок і застиг від побаченого