Життєві історії

Ірина допомагала клієнту у виборі квітів, коли у магазин влетіла невдоволена клієнтка. Ірині ледве вдалося заспокоїти її, вона вискочила з магазину так само швидко, як і увійшла. Чоловік, який весь цей час обирав букет, підійшов до каси. — Вибачте, я не допомогла вам із вибором квітів, – сказала Ірина. — Я сам впорався. Гарно ви її заспокоїли, – відповів клієнт. – Так, і такі люди бувають – усміхнулася Ірина. – Доречі, ви знаєте, що ви незабаром вийдете заміж? – раптом сказав чоловік. – Я? Заміж? З чого ви це взяли? – Ірина здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається

Ірина допомагала клієнту у виборі квітів, коли продзвенів дзвіночок, двері натягнулися на пружині і ніяк не поверталися на місце. Іра вибачилася та вийшла з холодильного відділення.

У дверях стояла дівчина, на вигляд їй було років з двадцять, може трохи більше. Схвильована, невдоволена, в застебнутому наспіх пальті і обвитій червоним шаликом шиєю. Побачивши флориста, вона одразу жбурнула букет прямо з порога до Ірини. Та його зловила.

— Ви що ж думаєте, що маєте право втюхувати покупцям, які ні в чому не розуміються, залежалий товар? Та вам треба було викинути цей букет, а не продавати!

Дівчина із незадоволеного тону швидко перейшла на вигуки.

– Припиніть сваритися, – спокійно сказала Ірина. – Зараз розберемося.

Але вже зараз флорист точно знала, що цей букет вчора забрав хлопець, вона його добре запам’ятала.

Бутони зовсім опустили голови і кілька пелюсток упали поруч на підлогу, обсипалося листя зелені. Букет зовсім не мав товарного вигляду в цій м’ятій упаковці.

— Дайте мені книгу скарг! Я у всіх соцмережах залишу відгук про ваш магазин!

— Скаргу та відгук можна залишити, якщо була покупка чи вас погано обслужили, — спокійно, але без посмішки на обличчі відповіла флорист.

— А це, на вашу думку, не покупка?

– Це? — перепитала Ірина і потрясла букет у руках.

– Так. Це. Ви за кого мене приймаєте?

— Це не покупка, ці квіти…

— Що ви мені втираєте? У мене навіть чек є дев’ятсот гривень. Зовсім вже.

– Чек? — тепер настала черга дивуватися Ірині.

– Так. Ось.

Ірина взяла чек до рук і посміхнулася.

– Вибачте, але чек не з нашого салону, це чек кафе “Зустріч”. Он воно, через дорогу. А ваш хлопець вчора прийшов до мене перед закриттям і слізно просив подарувати йому якийсь букет. Він сказав, що у нього пройдисвіти якісь забрали гаманець, а у вас вчора було свято і вирішується його доля. Все, що я змогла – це віддати букет, який планувала розібрати та викинути. У борг ми не даємо. Тож…

— Яке кафе? Що ви таке говорите, навіщо ви себе вигороджує?

– Я? Навіщо це мені, вибачте, що вас обманули і мене.

Дівчина готова була розплакатися, губи її тремтіли, вона вискочила з квіткового салону так само швидко, як і увійшла.

Чоловік середніх років, який не наважувався весь цей час вийти з холодильного відділення, нарешті відчинив двері, тримаючи в руці упаковку з білими хризантемами, і пройшов до зали.

— Вибачте, я не допомогла вам із вибором.

— Нічого, я сам впорався. Круто ви її заспокоїли.

— Т-а-а-а-к і таке буває. Не завжди доводиться посміхатися. Жаль тільки її. Хлопець її обманює. Зараз так, а що буде потім… От вірно кажуть, не роби добра — не отримаєш зла.

— Дрібниці це все. Ви, до речі, одружена?

— Ні, а чому питаєте? — Ірина зніяковіла, поправивши своє світле довге волосся. Вона була вродлива і молода.

— Заміж тоді незабаром вийдете.

– Чому? – Не втрималася Ірина.

— Так ви букет впіймали.

— Але ж він…

– Не важливо. Потрібно просто вірити, — чоловік посміхнувся і простяг гроші.

— Я знижку вам зроблю хорошу, дякую, що підтримали.

— Нема за що, — відповів чоловік.

— Приходьте ще, сказала Ірина, але зовсім не буденно, а як дорогому гостеві.

– Завтра зайду. Друга на весілля запрошено, йому потрібно допомогти з вибором букета.

— Звичайно, приходьте, завтра моя зміна.

Наступного вечора чоловік, дійсно, прийшов і не один, з молодим чоловіком, кремезним, гарним, спокійним. Вони недовго вибирали букет, більше цікавилися Іриною, за яким вона графіком працює і коли закінчує. Інших клієнтів не було і можна було наговоритися.

— Можна я зачекаю закриття і проведу вас додому? — спитав юнак.

Ірина відразу зніяковіла.

— Це що ж виходить, ви займаєтеся звідництвом? – Запитала вона у чоловіка і розсміялася.

— Що ви, ні, звісно. Другу потрібний букет на весілля. Я тут ні до чого.

Ірина подивилася на хлопця.

– Гаразд. Проведіть. Але лише до під’їзду.

— Так, звичайно, — розвів руками юнак. — Квітами вас не здивувати, Ірино, дивуватиму інакше.

Наступного року Ірина вийшла заміж за того самого юнака, що привів чоловік, який відповів добром на добро.

Вам також має сподобатись...

Наталка складала одяг після прання, коли з роботи повернувся чоловік. – Зачекай хвилинку, я закінчу і будемо вечеряти, – сказала вона, коли Юрій зайшов у кімнату. Чоловік не відповів нічого, мовчки сів на ліжко. – Що сталося? – запитала вона, помітивши, що Юрій дивно виглядає. – Нам треба поговорити! – тихо сказав чоловік. – Про що? – усміхнулася дружина. – Нам треба розлучитися! – раптом сказав Юрій. – Розлучитися? Ти маєш іншу? – застигла від почутого Наталя. – Нікого я немаю! Просто…, – почав Юрій і зупинився. – Що просто? Поясни! – Наталка здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Іван Макарович та Віра Петрівна були вже старенькі, але трималися. Дід непогано почувався. Бабуся теж гарно старіла. Постава в неї була королівська. Ззаду й не сказати, що цій жінці вже за вісімдесят! Їхня внучка Поліна частенько бувала в них з дітьми. Правнуки Толік і Світлана любили прадіда й прабабуся. Поліна з чоловіком приїжджали до них на вихідні на дачу, привозили продукти і щоразу питали, чи не важко їм із правнуками? Але дід Іван тільки сміявся. – Ми хоч і старі, але фору дамо багатьом, не переживайте! – казав він. І тут раптом мама звернулася до Поліни з несподіваною пропозицією

Від Ані пішов чоловік. Прийшов, зібрав речі і сказав, що йде. Жінка не могла прийти до тями. Аня вирішила написати подрузі, про те що з нею відбулося. Раптом жінка помітили, що до неї в друзі попросився якийсь незнайомий чоловік. Після цього від нього надійшло повідомлення: – Аня, привіт! Це Сергій! Ти не пам’ятаєш мене? Нарешті я знайшов тебе! А наступного дня у двері подзвонили

Ірина сиділа на кухні і сумно дивилася у вікно. Відкрилися вхідні двері. Додому повернувся син. – Мамо, – покликав її Дмитро. – Я тут, синку, – Ірина заметушилась на кухні, намагаючись не повертатися до сина. – Я тітку Світлану бачив біля магазину, і вона мені дещо розповіла про тебе! – несподівано сказав син. – Мамо, скажи, це правда, що люди говорять?! – Ти про що? Що вона тобі розповіла? – Ірина здивовано дивилася на сина, не розуміючи, що відбувається