Людмила прийшла до своєї свекрухи додому. Вона подзвонила у двері, але їй не відкривали.
Жінка чітко чула, що хтось в квартирі підійшов до дверей, глянув у вічко і стояв, нічого не говорячи.
– Раїсо Іванівно, я ж чую, що ви там, відчиніть двері! – гукнула Людмила. – Нам треба поговорити.
Але у відповідь була тиша.
Людмила ж спеціально вибрала час, коли свекруха зазвичай була одна вдома.
Стосунки у них завжди були хорошими. У всіх сварках Людмили з чоловіком свекруха була на боці невістки.
А зараз Раїса Іванівна раптом відмовляється від спілкування!
Людмила сподівалася на підтримку свекрухи. Сварка з чоловіком затягнулася так сильно, що настав уже час залучати Раїсу Іванівну до врегулювання цього всього.
Людмила ще трохи постояла під дверима, вмовляючи свекруху відчинити, і пішла, так і не дочекавшись відповіді…
…Майже двадцять років прожили у шлюбі Людмила з Борисом.
Чоловік завжди був главою сім’ї, багато працював. Допрацювався до начальника відділу.
Людмила також працювала. У них було дітей школярів. Взагалі все як у всіх.
Хоч і сварилися іноді, але загалом жили щасливо.
І раптом на Бориса посипалися проблеми. На фірмі сталися перестановки, почалися скорочення.
От і відділ Бориса скоротили, зарплату за два місяці не виплатили.
Машина потребувала ремонту. А ще Раїса Іванівна заслабла.
Борис же ж замість того, щоб шукати роботу й вирішувати ці проблеми, лежав собі на дивані.
Набридло йому все, бачте! Втомився він від усього.
Людмила вирішила, що нехай чоловік трохи відпочине і якийсь час не турбувалася.
Вона ж знала, що чоловік завжди був діловитим, відповідальним.
Тільки одного вона не розуміла, чому чоловік не вимагає виплати затриманої зарплати?
Звичайно, вона дорікала цим Борису, а він відповідав, що не хоче псувати стосунки з начальством.
– Ти стосунки не хочеш псувати, а як жити без грошей, поясни?! – сварилася Люда.
Борис, замість того, щоб щось зробити, відвертався до стіни і мовчав.
Так, у постійних сварках вони прожили пів року.
Людмила працювала, діти вчилися, а Борис лежав на дивані, навіть по господарству нічого не робив!
І тут свекруху вкотре виписали з лікарні. Борис взяв і запропонував забрати її до себе, бо ж їй важко одній у квартирі жити.
Отоді Людмила і влаштувала грандіозну сварку, зібрала речі й відправила чоловіка до матері.
Думала, що побуде сам і одумається.
Борис пішов і ображено не відповідав на дзвінки Людмили, розмовляв тільки з дітьми.
Ось від дітей Людмила й дізналася, що колишній начальник організував свою фірму і запросив Бориса до себе заступником.
Ну от, наче й настав час миритися, але Борис чомусь не йшов на контакт.
Образився.
– А за що? – запитувала себе Людмила. – Хіба я була не права? А тепер ще й свекруха не хоче розмовляти зі мною. А їй я що такого зробила?!
…Людмила зайшла у свій підʼїзд.
Вона пішла до поштових скриньок, забрати квитанції за комунальні.
Жінка відкрила свою поштову скриньку й ахнула від побаченого.
Там на неї чекала повістка…
У суд…
Борис взяв і подав на розлучення…
Людмила сиділа на кухні з повісткою в руках.
– І що я зробила не так? – думала вона. – Ну як йому так треба… То хай робить, що хоче. Подам на аліменти.
Жінка вирішила, що краще вже так аніж терпіти це все далі.
