Життєві історії

– Доброго дня, я по оголошенню, – на порозі стояла молода дівчина з сумкою через плече. Баба Оля розгублено дивилась на неї. Вона показала квартирантці кімнату. Старе ліжко, старезна шафа, а на подушці вишита серветка. – Тут навіть телевізора нема, – сказала баба Оля. – Ой, як мені у вас подобається, як затишно! – відповіла Настя. – Дивна дівчина! – думала баба Оля. – Подобається, каже, затишно. А все ж старе в мене! Та згодом вона все зрозуміла

-Доброго дня, я по оголошенню, – на порозі стояла молода, привітна дівчина з сумкою через плече. – Я вам вранці дзвонила. Можна зайти?

Баба Оля розгублено дивилася на дівчину, але, трохи повагавшись, все ж таки пустила її в квартиру.

-Отже, ви – Настя? – уточнила баба Оля. – А ви уважно читали моє оголошення? Я написала, що здаю кімнату жінці за 30 років, можна з дитиною, наприклад, якщо вона потрапила у важку життєву ситуаці… Розлучення, наприклад, яку виставив чоловік за двері. Сама була у такій ситуації, тож ціну за оренду кімнати поставила невисоку.

Настя незручно потупцяла в коридорі, і сумно запитала:

-Значить, я вам зовсім не підходжу? Може, хоча б на місяць? Я додам ще триста гривень за оренду.

Дивна дівчина! Зазвичай такі молоді дівчата об’єднуються і винаймають житло цілою компанією.

-Нащо їй здалася старенька бабуся за стіною? Але якась вона нещасна, та й на вулиці дощ, ну куди вона піде? Та й зайві триста гривень до пенсії не завадять, – міркувала баба Оля.

-Паспорт із собою маєш? – запитала старенька.

-Так, звісно, ​​ось він! – дівчина від розгубленості і радості стала плескати себе по кишенях пуховика і нарешті знайшла паспорт.

-Хм, адреса прописки зовсім поруч. І що їй вдома не живеться, може, сталося щось? – подумала баба Оля розглядаючи паспорт дівчини.

Старенька показала Насті кімнату. Залізне ліжко, стара шафа, журнальний столик, на подушці по-сільському вишита серветка, горщики з квітами на підвіконні.

-Тут навіть телевізора немає, – сказала баба Оля. – Ну, якщо захочеш подивитися, то заходь до мене в кімнату.

-Ні-ні, дякую, у мене ноутбук із собою, – відповіла Настя. – Ой, як мені у вас тут подобається, як у вас затишно!

-І все ж таки дивна ця нова квартирантка! – думала баба Оля. – Подобається, затишно! – бреше ж! Все в кімнаті старе, правда чистенько.

Настя ходила тільки на роботу вдень, а надвечір приходила додому. Але найдивніше, вона постійно намагалася якось допомогти бабі Олі, якась нав’язлива турбота була з боку Насті.

-Бабуся Оля, хочете я вам оладки з яблуками посмажу? – казала Настя. – Я все ж таки кухарка, коледж закінчила на «відмінно». А що ви за спину тримаєтеся? Заслабли? Я можу в аптеку збігати, купити мазь. А взагалі, найкраще допомагає пояс із вовни, або хоча б пухову хустку можна на поперек пов’язати. У вас є такий?

-Так щось тут не так! – міркувала старенька. – Зазвичай з такою турботою лізуть пройдисвітки всілякі. Спочатку починаєш їм довіряти, а потім хто зна, що може бути. А якщо це не так? Не хочеться Настю ображати, але треба вивести її на чисту воду.

-Настя, мені вже восьмий десяток, і повір – я знаю, як смажити оладки з яблуками. Якщо ти придивляєшся мою квартиру і хочеш провернути якусь угоду, то ти нічого не досягнеш, бо власник квартири – мій син! Хоч він і живе в іншому місті, але мені допоможе.

Настя закліпала очима – по ній було одразу видно, що вона чемна дівчина, і щиро не розуміє, що від неї хочуть.

Баба Оля вибачилася перед Настею і пішла у свою кімнату. Їй було соромно, що вона образила цю дівчинку.

-Але все одно – дивна вона, – вирішила баба Оля.

Закінчувався перший місяць проживання Насті в баби Олі. Почалася весна. Настя прийшла з роботи з тортом, запропонувала господині відсвяткувати восьме березня разом. Накрили стіл, сіли поряд.

-Настя, давно хотіла тебе спитати – ну що з тобою не так? – раптом запитала баба Оля. – Всі вечори вдома, і навіть це свято ти проводиш зі старенькою бабусею, на зразок мене. Ти дівчина молода, у тебе повинні бути подружки, сім’я, хлопець. Ти симпатична, але погодься – дивна.

Настя опустила очі, зробила довгу паузу і потім сказала:

-Так, мають бути. Є одна подруга, але в неї сім’я і дитина, їй не до мене. Хлопця немає. А сім’я живе тут, поряд, але я не хочу з ними жити, а вони – зі мною.

-Що – завинила в чомусь? Образила батьків?

-Та ні, тут все по-іншому. Я просто не бажана дочка у сім’ї. Мама дуже любить батька і тримається за нього.

У мене є старша сестра Олена. Вона первісток. Другою дитиною вони хотіли сина.

Дивно, але навіть лікарі сказали, що буде хлопчик, але сталася якась помилка. Вони купували хлопчачий одяг, а народилася я.

У сім’ї була сварка, і тато пішов. Щоб помиритись з батьком, мама віддала мене бабусі – своїй мамі. Бабуся була хороша, дуже добра. Поки я жила, у батьків народився син, мій брат, вони були дуже щасливі з цього приводу.

-Ну як це так – віддати дитину, тільки тому що вона не хлопчик? – баба Оля сплеснула руками.

-Ну мене віддали ж рідній бабусі, а не кудись там іще. Але коли мені було дев’ять років, бабусі не стало, і я повернулася в сім’ю зовсім чужою для них. Сестра була до мене байдужа, брат мене не любив.

Він був головний у сім’ї. Вся увага йому. Мама якось цуралася мене, а тато…

Я одного разу почула, як він сказав мамі, що я зайва у сім’ї.

Ну, хоч у їжі мені не відмовляли, а з одягу я все доношувала за сестрою.

Навіть старий ноутбук мені від сестри дістався.

Та ще й нова школа, в якій мене не сприймали, тільки одна подружка і була всього. Я дуже сумувала за бабусею, часто плакала, згадуючи її.

-Дівчинко моя бідна, як же ти терпіла? – баба Оля погладила Настю по плечу.

-У мене не було вибору. А потім я вступила в коледж, батьки намагалися влаштувати мене в гуртожиток на час навчання, але не вийшло, адже я поряд жила.

Намагалася гуляти до ночі, щоб не дратувати рідних своєю присутністю.

А коли закінчила коледж і пішла працювати, то всю зарплату вирішила віддавати батькам, щоб вони не вважали мене зайвою, копійки собі залишала на проїзд до роботи.

Але ось зима, у куртці сестри холодно, і я вирішила купити собі пуховик. Вдома була сварка, бо вони розраховували щось інше купити, а я їм не сказала про свій намір купити пуховик.

Я зібрала речі і пішла. Переночувала у подруги, знайшла ваше оголошення і прийшла до вас. Мені хотілося жити саме в бабусі, я за своєю досі дуже сумую! Ви мені її замінили…

Все тепер зрозуміло – і ця турбота, і самотність!

Баба Оля не взяла з Насті зайві гроші, адже дівчина теж була у скрутному становищі.

Через півроку Настя пішла жити до коханого хлопця, згодом вона вийшла за нього заміж.

У баби Олі вже нова мешканка зараз з дитиною, але Настя стареньку не забуває – часто дзвонить.

Старенькій дуже приємно, коли вона її називає: «Моя бабуся Оля».

Вам також має сподобатись...

Тетяна цілий день крутилася на кухні. Аякже ж? Сьогодні у них з чоловіком річниця весілля. Ближче вечора Таня накрила святковий стіл, привела себе в порядок і стала чекати на Андрія. Відкрилися вхідні двері, жінка поспішила в коридор. – А ти куди так вирядилася? – запитав Андрій. “Все-таки чоловік забув” – подумала жінка. – Андрію, у нас річниця сьогодні. Двадцять років одруження, – тихо промовила Тетяна. – Річниця? Не хотілося тобі повідомляти це у річницю, але доведеться, – пробурмотів Андрій. – Таня, я йду від тебе! – Що? Як йдеш? Чому? – Тетяна здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається

– Мамо, ти вдома?! – вигукнула Люба у слухавку. В Тетяни аж стрепенулося серце. – Вдома… – відповіла вона. – А ти чого це, Любочко, така? – Яка? – спитала дочка. – Сердита… – пояснила мати. – Звичайна я, мамо! – вигукнула Люба. – Коротше кажучи, я зараз до тебе прийду! – Навіщо? – здивувалася мати. – Коли прийду, дізнаєшся! – заявила дочка. Люба жила в сусідньому будинку, тож за п’ять хвилин зʼявилася до матері з якимось пакетом. З нього вона почала діставати і ставити на кухонний стіл літрові банки з чимось незрозумілим. Вона дістала їх три штуки. – Ось! – блискаючи очима, видихнула дочка. Тетяна застигла, не розуміючи, що відбувається.

Ігор з коханою Софією поїхали в село. В цьому селі жила якась знайома Ігоревого дідуся Петра. Звали її Зінаїда Іванівна. Молоді хотіли дещо розпитати в неї про покійного діда… Якась бабуся в халаті поралася на городі. Ігор покликав її. – Що ви хотіли, молодь? – посміхнулася бабуся. – Скажіть, а ви часом не Зінаїда Іванівна? – запитав Ігор. – Так, – сказала старенька. – А чим я можу вам бути корисною? Ігор простягнув жінці якусь фотографію. – Зачекайте, зараз окуляри візьму… – здивовано пробурмотіла та. Зінаїда Іванівна глянула на знімок і її обличчя так і змінилося від побаченого

Олексій з Оленою розписалися. Пишного весілля вирішили не робити. Відсвяткували скромно. В кафе запросили тільки найближчих родичів… Почалося сімейне життя. Якось Олексій з Оленою ходили по торговому центру і шукали подарунок на ювілей батька Олексія. Олена не могла відвести очей від прилавка з дитячими іграшками. – Дивись, які вони милі, – казала вона. – У мене в дитинстві був такий самий ведмедик. Може, купимо? Олексій слухав дружину неуважно. Він глянув за вітрину магазину і раптом застиг від побаченого. – Я зараз! – сказав він Олені й вибіг із магазинчика. Олена не розуміла, що відбувається