Життєві історії

Олена святкувала ювілей. Вона запросила колег по роботі в кафе. Олена сама склала меню, продумала, як прикрасити залу. Настав день народження. Іменинниця сходила в салон краси, вбралася у нову сукню, приїхала в кафе і сіла у центрі столу. До приходу гостей залишалося пару хвилин. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять, пів години. На порозі кафе ніхто так не з’являвся. Олена вже не знала, що й думати

Олена керувала відділом однієї з філій великої компанії.

Співробітники її недолюблювали. Фахівцем вона була хорошим, а ось людиною – не дуже.

Свою думку не піддавала сумніву, авторитет вважала незаперечним.

Можливо тому, що до сорока років була незаміжня і дітей не мала.

Багато разів, коли розмова заходила на сімейні теми, вона гордо заявляла:

-Я живу одна і абсолютно щаслива! Чоловіки за мною бігали, але я жодного гідного я не зустріла. А щоб жили всякі за мій рахунок я не хочу!

З головою вистачає сестер і племінників, які так і намагаються скористатися моїми можливостями.

Тож ніякої сім’ї мені не треба! Все одно подяки не дочекаєшся.

Співробітники слухали начальницю, переглядалися потайки, і старанно вдавали, що повністю з нею згодні.

У відділі працювала ще одна цікава жіночка – Валя. Молоденька, весела, безвідмовна, привітна і дуже добра.

Коли вона заходила в офіс, здавалося, що сонечко визирнуло з-за хмарки і миттєво зігріло всіх присутніх.

Усіх, крім Олени. Вона постійно чіплялася до неї, ніби відчувала в ній суперницю.

Останнім часом Валя часто сумувала, відповідала невпопад і нишком витирала сльозинки, що набігли.

Ніхто не наважувався запитати прямо, що з нею відбувається.

А потім і запитувати стало нічого – у худенької Валі округлився животик! Ясно – дівчина вагітна!

А оскільки всі знали, що вона незаміжня і живе одна, причина сліз прояснилася – чоловік, мабуть, її залишив.

Першою, хто висловився щодо вагітності Валі, стала Олена.

Вона зупинилася в центрі офісу, прийняла гордовитий вигляд і голосно, щоб усі чули, заявила:

-Ти вагітна?! Наскільки я знаю, чоловіка в тебе немає! Сподіваюся, ти знаєш від кого дитина? Ні, я здогадувалася, що ти нерозумна, але щоб настільки! Не розумію, як ти взагалі до нас потрапила. Сором який!

Олена розвернулася і, цокаючи підборами, вийшла з офісу. Співробітники, застигли від здивування, а по обличчі Валі самі по собі ішли сльози.

Через десять днів Олена святкувала ювілей. Запросила колег по роботі в кафе – все-таки сорок п’ять років.

Родичів вона вирішила не кликати – менше витрат, та й не хотілося їй. Раптом ще якось її осоромлять?

До підготовки свята Олена підійшла дуже відповідально. Сама склала меню, контролювала приготування страв, продумала, як прикрасити залу.

Навіть свічки купила сама. Так їй хотілося всіх здивувати, а заразом і показати – ось, мовляв, яка я крута!

Настав день народження. Іменинниця сходила в салон краси, вбралася у нову, стильну сукню, і через годину до призначеного часу приїхала проконтролювати сервірування святкового столу.

Все подивилася, все перевірила і сіла у центрі столу. До приходу гостей залишалося десять хвилин.

-Напевно, прийдуть всі разом, – подумала вона, впевнена, що може легко прорахувати поведінку всіх десяти запрошених.

Минуло десять хвилин, п’ятнадцять, пів години. На порозі кафе ніхто не з’являвся.

Олена вже не знала, що й думати.

-Може, час переплутали? От же ж! – промайнуло в голові Олени.

Звідки їй було знати, що колеги по роботі, кожен окремо, не домовляючись, вирішили не йти на ювілей начальниці після її слів на адресу Валі. І кожен сподівався, що його відсутності ніхто не помітить.

…А Олена продовжувала чекати. Минуло майже дві години. Вона зателефонувала всім гостям – слухавку ніхто не брав.

-Та що ж це таке? – думала жінка.

Раптом двері відчинилися і в зал увійшов гість, якого Олена не запрошувала і ніяк не очікувала побачити.

Її начальнику хтось сказав, що Олена святкує ювілей зі співробітниками, і він вирішив зробити їй сюрприз.

Отож і прийшов привітати її від імені компанії.

-Не зрозумів, а де всі? – здивовано запитав начальник, побачивши, що до сервірованого столу ніхто не навіть не доторкнувся.

-Не знаю. Вони не прийшли. Мабуть, щось трапилося, – ледь підбираючи слова, відповіла іменинниця.

-Оце так… Мабуть, сталося… І вже давно… Ну що ж, вітаю з ювілеєм.

Директор поклав на стіл витончено запакований подарунок, простяг Олені квіти і обернувся, щоб піти.

-Зачекайте, – зупинила його жінка. – Залиштеся, будь ласка. Хоча б ви…

-На роль “хоча б” я не дуже підходжу, – посміхнувся єдиний гість і вийшов із зали.

Директор подзвонив Олені дуже рано, ще до початку робочого дня.

-Сподіваюся, ви не збираєтесь з’ясовувати стосунки зі співробітниками? Думаю, вам краще залишитися вдома. Готується наказ про ваше переведення в іншу філію…

-Чому?

-Ви ще запитуєте?…

Олена мовчки поклала слухавку…

Вам також має сподобатись...

Сергій приїхав на прощання з матір’ю. Зібралося багато людей, як раптом серед присутніх чоловік помітив свою колишню жінку Ірину. – А вона що тут робить? – здивувався Сергій, але з’ясовувати нічого не став. Після прощання люди почали розходитися, а Ірина все не йшла. Несподівано Сергій помітив, що його батько Валерій Сергійович взяв Ірину під лікоть і повів до іншої кімнати. Сергій хотів піти за ними, але батько зупинив: – Залишся тут. Нам треба поговорити! Але чоловік навіть уявити не міг, що за розмова була у його батька та його колишньої

Тетяна йшла з магазину додому. Вона несла важкий пакет з продуктами і тримала за руку сина. Жінка зайшли у підʼїзд і повільно почали підніматися сходами до своєї квартири. Раптом Тетяна почула голос сина. – Мамо, дивись он тато! – вигукнув малюк. – Де тато? – здивовано перепитала Тетяна. Вона глянула куди вказував син і остовпіла від побаченого. Її чоловік виходив із квартири їхньої сусідки Наталі. І не просто виходив, а… Цілував її на прощання в губи! Ігор побачив дружину і… Посміхнувся. Тетяна застигла. Вона не могла вимовити й слова. Жінка не розуміла, що відбувається

Софія прокинулася рано, зварила кашу нагодувала Андрійка. Дмитро збирався на роботу, постійно заглядаючи в кімнату сина. – Може, сьогодні рано повернуся, – сказав чоловік, цілуючи дружину. – Погуляємо разом. – Було б чудово! – усміхнулася Софія. У двері подзвонили. Софія здивовано подивилася на годинник – восьма ранку. На порозі стояла свекруха, за руку вона тримала доньку сестри Дмитра. – Доброго ранку, – Ганна Петрівна зробила крок у коридор. – Ось привезла до вас Катрусю. Тепер вона у вас житиме! – В сенсі у нас? Що ти таке кажеш? Чому? – запитав Дмитро, здивовано переглядаючись з Софією, не розуміючи, що відбувається

Галина Олександрівна поїхала жити в село. Поїхала тимчасово. Її син з невісткою мали зробити в міській квартирі ремонт. Пройшло пару місяців. Галина Олександрівна вирішила зʼїздити у місто – перевірити, що там і як. Перше, що впало їй у вічі в квартирі – новий коридор. Замість старої вішалки – вбудована шафа-купе із дзеркальними дверима. На підлозі – світла плитка з підігрівом. І жодних слідів ремонту! Ні пилу, ні будівельного сміття… – Як же ж так?.. – прошепотіла Галина Олександрівна. У спальні молодих панувала ідеальна чистота. А ось і її спальня… Галина Олександрівна так і стала на порозі від побаченого. – Цього не може бути… – аж побіліла вона