Марія розлучилася, коли їй було 30. Працювала, виховувала сина. Колишній чоловік допомагав, іноді забирав дитину до себе. Особливих претензій до нього не було.
Подруги все частіше говорили, що настав час влаштовувати жіночу долю. Марія відмовлялася, де, мовляв, шукати цих наречених, якщо вона ніде не буває.
– А ти дай оголошення в газету, в рубрику знайомств, – порадила одна із подруг. – Знаю кілька людей, які таким чином познайомилися та навіть одружилися.
Спочатку не хотіла, потім подумала – була не була, адже нічого не втрачає, давши оголошення.
Перший і єдиний претендент на руку та серце зателефонував у день виходу газети. Його голос Марії здався знайомим, але зациклюватись на подібності не стала. Пропозицію про зустріч ухвалила.
Вона йшла на побачення, хвилюючись, – вперше за кілька років самотності мала зустрітися з чоловіком. Зустріч призначили на центральній площі міста. Ще здалеку помітила чоловічу постать із букетом. На дущі розлилося тепло: молодець, прийшов не з порожніми руками.
По мірі наближення обриси постаті ставали виразнішими і знайомими. Невдовзі Марія бачила, що це колишній чоловік. Але кого він чекає?!
Чоловік обернувся, відчувши погляд.
– О, – вирвалося в нього. – Що ти тут робиш?
– А ти що тут? – парирувала вона.
І раптом до обох дійшло, що поспішали побачити один до одного. Почали сміятися так, що перехожі оберталися.
– Ну, давай хоч у кафе посидимо, – запропонував він.
– Давай, – погодилася вона і додала: – Ти хоч квіти мені віддай, даремно, чи що, приніс.
– Забув головне, – віджартувався, простягаючи букет.
У кафе Марії здалося, що не було самотності, як і не було сварок, що колись привели до розлучення. Сиділи по-домашньому, розмовляючи про все на світі. Проводив до будинку і, відчувалося, чекав, на запрошення.
Не запросила. Але можливо це лише поки що….
Як ви вважаєте, можуть вони знову зійтись?
