Історії жінок

Микола прийшов на обід додому. Дружина посмажила яєчню з шкварочками, підігріла борщ. – Жанно, було дуже смачно! – усміхнувся чоловік до дружини пообідавши. – Дякую! Я поїхав. Микола поцілував дружину у щічку і пішов з квартири. Жанна пішла на кухню зібрати та помити посуд. Жінка зайшла на кухню, як раптом почула звук повідомлення. – Знову телефон забув, – сказала Жанна, побачивши на столі телефон чоловіка. – Треба глянути, може щось важливе. Жанна відкрила повідомлення, прочитала його і застигла від прочитаного

Про своє перше шкільне кохання Микола розповідав Жанні неохоче, тільки на самому початку знайомства. Так давно, наче це було в минулому житті.

Коли в січні він отримав запрошення на вечір зустрічі випускників з нагоди річниці закінчення школи, їй і на думку не спало хвилюватися. Забороняти йти туди, наприклад. Запитувати, чи буде на зустрічі та Наталка, в яку він був таємно закоханий у восьмому класі. Або не таємно. Або вона в нього була закохана. Яка різниця? Майже у всіх знайдеться спогад про кохання в юності.

Принаймні Жанна в класі мала залицяльника – хлопчика, який ні на що не зміг зважитися, крім анонімних записочок. Звичайно, вона знала про його симпатію. Це знали та бачили всі. Але тоді, в юності, вона здавалася йому недосяжною зіркою. Не наважився наблизитися.

Вперше він запросив її танцювати якраз на вечорі зустрічі – через десять років після випуску! Тільки тоді й зізнався, що всього в житті досяг завдяки тому юнацькому коханню: хотів дотягнутися, стати гідним кращої учениці класу. Став, до речі, місцевим бізнесменом, власником мережі автомийок. Але до Жанни зі своїми зізнаннями дуже спізнився – через десять років після школи вона була глибоко заміжня і з двома дітьми. Та й не подобався він їй ніколи.

Інша річ Микола! Ось хто підкорив її буквально за кілька тижнів. Відкритий, веселий, хоробрий. Вони познайомилися в поході, коли були студентами. Намети, пісні біля багаття, творчі конкурси, спортивні змагання. Ось вони й знайшли один одного: капітан команди КВК, який того року не сходив зі сцени, та ведуча конкурсів. За три дні в екстремальних умовах свою людини дізнаєшся швидко.

Вони роз’їхалися своїми містами, обмінявшись контактами, і вже наступних вихідних Микола без жодних попереджень стояв у неї під дверима з величезним букетом божественно красивих півонів. Не дарма кажуть: якщо чоловік закохався всерйоз, він часу не втрачатиме.

Жанна переїхала до нього, зіграли весілля, народилися хлопчаки-близнюки. Матеріально жили важко, як і всі з молодості. Усього домагалися разом. Коли квартиру купиои, сини були підлітками. Після новосілля на радощах доньку народили – Микола вмовив.

І ось – банальний вечір зустрічі. Через двадцять років. Микола, чоловік і багатодітний батько, бачить ту саму Наталку. Дівчинку, яка, виявляється, ним усе життя марила. Вона була найяскравішою жінкою вечора. Сама його запросила і зізналася: приїхала на нього подивитися і порозумітися, нарешті. Тому що так і немає в неї особистого життя, не може його забути.

… Це все Жанна потім дізналася, місяців за вісім. Коли чоловік телефон вдома в обід забув, і вона побачила повідомлення. Не втрималася – зайшла та почитала. Пароль знала, записаний був у загальному блокноті про всяк випадок.

Жанна щиро вважала, що все у них із Миколою добре. Вона з радістю ставила сім’ю, чоловіка та дітей на перше місце, а себе кудись засунула. Особливо останнім часом. Сини у перехідному віці та доньці скоро три. Повний комплект дитячих проблем, коротше. Та ще й нездужає молодша часто.

А що чоловік? Пише вже кілька місяців якийсь Наталці з дитинства. Кожен день. І «доброго ранку», і компліменти протягом дня, і «як ти», і «солодких снів». Просто мі-мі-мі, так мило у них все, гарно та чудово. Ну а дружина час йому, звісно ж, не приділяє, розчинилася в дітях. Він так для сім’ї старається, а його зовсім не цінують і все таке.

Жанна прочитала повідомлення чоловіка, посиділа до вечора в повному здивуванні. Потім «рожеві окуляри» зняла, очі протерла і, коли Микола з роботи з’явився, простягла йому телефон:

– Не буду навіть питати, що між вами відбувається, але якщо з Наталкою все так класно, а у нас з тобою все погано – збирай речі.

– Жанно, це лише листування, вона живе в іншому місті, ми бачилися востаннє на вечорі зустрічі.

– Ти справді думаєш, що мені від цього легше?

Того вечора Микола залишився вдома, не помчав стрімголов туди, куди свої «добрі ранки» посилав. Через тиждень, коли спілкування в сім’ї скував небувалий до цього лід, таки поїхав до мами. А самотня бездітна Наталка одразу почала йому говорити: «Миколо, ти що робиш? Немає нічого важливішого за сім’ю, мирись з дружиною за будь-яку ціну, у вас же діти». 

Ну, тобто: писати одне, а жити разом – вибачте.

Жанна пробачити чоловіка не може, всерйоз налаштована на розлучення. Тому що важко їй зрозуміти – навіщо все це листування двом дорослим людям? Самолюбство потішити? Який сенс у такому спілкуванні? Якщо немає повноцінних стосунків, немає майбутнього, немає спільних планів? Дитячий садок якийсь.

Микола теж протер очі. Ходить тепер до Жанни через день, квіточки носить і каже: Давай почнемо спочатку! Толку поки що нуль.

Вам також має сподобатись...

Поліна йшла по вулиці, як раптом побачила бабусю, яка йшла з важким пакетом продуктів. Бабуся поставила пакунок на землю. Дуже важко. – Давайте допоможу, – запропонувала дівчина. – Стільки продуктів, – посміхнулася Поліна. – Вам, мабуть, на місяць? – Що ти, – сказала бабуся. – На тиждень навіть не вистачить! – Дивно, – подумала Поліна. – Як таке може бути

Тетяна поїхала на відпочинок. Її старенький, самотній батько залишився вдома один. На відпочинку Тетяна зустріла свого знайомого Юрка. – Тетянко, ти сама, я теж один, – якось сказав Юрко. – Ми могли б бути разом. – Ну не знаю, – відповіла вона. – У мого батька складний характер. – Повір, ти не пошкодуєш! – сказав Юрко. – Що ж, можна спробувати, – погодилася Тетяна і поїхала додому, розповісти все батьку. Батька не було, а в квартирі було незвично чисто! Тетяна кинулася до сусідки, думаючи, що сталося найгірше. Вони вийшла з дверей, глянула вниз на сходи й ахнула від побаченого

У Ганни Степанівні був ювілей. Їй виповнилося вісімдесят років. Вона стояла посеред кімнати й дивилася на годинник. – Цікаво, що роблять діти? – вголос сказала Ганна Степанівна. – Чому не дзвонять, не відвідують мене? Раптом у двері хтось подзвонив. Ганна Степанівна встала і попрямувала в коридор. – Ганнусю, ти чого двері не відчиняла? – на порозі стояв якийсь дідок з паличкою в одній руці і букетом білих троянд в іншій. Він занепокоєно дивився на господиню. – Ви хто такий?! – старенька підозріло вдивлялася в обличчя незнайомця. – Я вас знаю? Ганна Степанівна не розуміла, що відбувається

Лариса приїхала жити у рідне село до матері. Весною вони город посадили. – Ларко, глянь, як вишні цього року цвітуть! – сказала мати. – Не просто це, на добро. Пам’ятаю я, що так цвіли, коли ти у нас з батьком народилася! Лариса з матірʼю до батька на могилку ходила, прибирала її… – Ігорівно, глянь до тебе стукають у хвіртку! – гукнула якось їм сусідка. Мати пішла відчиняти. Дівчина якась стоїть, поряд малий хлопчик на сонечку мружиться… – Вам кого, діточки? – здивувалася Галина Ігорівна. А потім на хлопчика як глянула, і аж ахнула від несподіванки