Про кохання

Сергій приїхав у своє рідне містечко. Не було його вдома аж двадцять років… Він зупинив свій дорогий джип біля батьківського дому. Бабці, які сиділи на лавці біля підʼїзду, одразу зашепотілися, заметушилися… – Хто це такий? – тихо гомоніли вони. – Чи не Сергійко наш? Та не може бути… – Привіт, бабусі! – засміявся Сергій. – Не впізнали, чи що? Він відкрив дверцята машини і подав руку гарні молодій жінці. Сусідки, як глянули на неї, то так і застигли від побаченого

Чудною була ця Іринка… Не така як всі. Начебто із простої родини, багатодітної. А вона якась не від цього світу цього, ніби…

Сидить на уроці, дивиться у вікно, посміхається без причини. А питають її вчителі, відповідає, як тільки цього й чекала, і в голові сиділа й обмірковувала…

…Сергійко давно цю дивину помітив, ще в п’ятому класі.

Весна прийшла рання, з яскравим сонцем, з проталинками. Він у школу запізнювався, біг, поспішав. А Іринка йшла так, ніби й не стосується її вся ця метушня.

Розглядала все навкруги, торішню траву піднімала…

– Спізнимося, скоріше ходімо! – гукнув її Сергій.

А вона як не чує… Йому навіть цікаво стало, з чого це така неквапливість, може, математику скасували?

– Ти чуєш мене, Іро! – гукнув він її ще раз.

– Чую, – несподівано озвалася та.

– А чому не поспішаєш, яка година вже бачила?

– Бачила, тільки от математика і завтра ще буде, а ти подивися, як природа прокидається…

Вона підняла листок, а там комашка ногами вгору.

– Бачиш, завтра все по–іншому буде. Сонечко ще яскравішим стане, все живе прокинеться. А сьогодні це перша. Бруньки набухають, зелень крізь стару суху траву проростає.

А коли вона пробʼється крізь торішню поросль і покриється все зеленим килимом, тоді тільки ми й кричимо, що прийшла весна.

А вона сьогодні прийшла разом із пробудженням…

– Дивна ти, Іринко. Недаремно тебе блаженної називають, – Сергій побіг бігом до школи, а Ірина того дня запізнилася мало не на цілий урок.

На неї сварилися, а вона посміхається… Не даремно її дивачкою називають і однокласники цураються…

…От тільки з того часу почуття у Сергія з’явилося, що вона знає щось таке, що іншим невідоме.

Цікаво йому з нею було, а ось дружити Сергій соромився. Не зрозуміли б його друзі.

Одягалася вона негарно, старомодно. Сім’я у неї велика – із семи осіб. Молодші за старшими речі доношують, не до моди їм…

А Сергій у класі найсучаснішим вважався. Він єдина дитина в сім’ї.

Батьки його посаду хорошу займали. Для дитини своєї нічого не шкодували.

До його компанії тільки діти багатіїв входила. Було їз в класі чоловік п’ять.

Дружити з ними всі хотіли. Ось тільки вони зверхньо до інших ставилися. Тож якби він з Іринкою подружився, то засміяли б.

…На випускному вечорі Сергій Ірину очима шукав. А вона у старенькому костюмі, в якому до школи ходила за лаштунки ховалася і звідти на всіх дивилася.

Вийшла вона по атестат, схопила його і скоріше назад, у свій сховок. Сергій до неї пробрався і запитав:

– А ти чого не виходиш?

– Навіщо? Щоб сміялися всі?

Сергій оторопів – так вона знала, що сміються… А сама поводилась так, ніби й не про неї говорять…

– Ти не залишишся на бенкет? – просто для підтримки розмови спитав він.

– Ні, не залишуся, – сумно сказала Іра. – Та й часу нема, виспатися треба. Завтра екзамен…

– Який?

– В університет культури. Батьки сказали, що якщо я сама вступлю, то вони допомагатимуть… Як не вступлю, то в наш коледж піду. Але мені здається, що все вийде. Мені взагалі здається, що із завтрашнього дня нове життя розпочнеться!

Сергій тепер точно знав, куди поїде після школи. Точніше, в яке місто. А вже інститут і факультет, то хай буде такий, який батьки хотіли! Він не Іринка, мрії в нього нема… Зате він буде біля неї…

…Сергій приїхав у своє рідне містечко аж через двадцять років. Він зупинив свій дорогий джип біля батьківського будинку.

Бабці, які сиділи на лавці біля підʼїзду одразу зашепотілися, заметушилися.

– Хто це такий? – тихо гомоніли вони. – Чи не Сергійко наш? Та не може бути…

– Привіт, бабусі! – засміявся Сергій. – Не впізнали, чи що?

Він відкрив дверцята машини і подав руку гарні молодій жінці.

Сусідки, як глянули на неї, то так і застигли від побаченого!

Це була Ірина! Гарна, модна, струнка… Сергій взяв валізу і вони разом пішли до його батьків. Увечері вони планували піти на зустріч випускників.

…Однокласники увечері теж не впізнали Ірину…

Колишня однокласниця Олена цілий рік до цього вечора готувалася. Вона і фірмову сукню замовила, і косметологам заплатила, так Сергія вразити хотіла.

– І як це ти Ірину так змінити зміг? – запитала вона єхидно в Сергія. – Навчиш?

– Ви просто не знали її.

– А ти знав?

– Я знав, з п’ятого класу знав. Ви всі не такі, а Іриночка моя вона всередині красива. Це не вона зі мною, а я з нею. Це я через неї вчитися поїхав, за нею…

– Та годі тобі брехати, з п’ятого класу… А що ж ти разом із нами сміявся?

– Нерозумний я був.

– А зараз, значить, розумний.

– Та ні. Куди мені до Ірини? Я й виховання дітей повністю їй довірив. З мене такий собі вихователь…

Олена з ніг до голови оглянула Ірину. Складалося враження, що вона тільки по салонах краси й ходить. Життям змучені однокласники виділялися зразу.

– А у вас і діти є?! – щиро здивувалась Олена.

– Є, троє! Синам по десять і шість років. І ще три рочки принцесі, красуні моїй донечці. Піду я, бачиш, Іра очима мене шукає. Мабуть додому пора…

– Підкаблучник, – услід прошепотіла Олена. – А потім довго дивилася вслід парі. Найкрасивішій парі на цьому вечорі…

Вам також має сподобатись...

Ігор приїхав із заробітків і одразу пішов до своєї коханої Олени. Він подзвонив у двері, але ніхто не відкривав… Раптом відкрилися двері сусідки, Ганни Петрівни. Бабуся оглянула Ігоря. – Ігорчику, ти?! – сплеснула руками вона. – Прийшов таки! Точно, як вона й казала… – Хто казав, Олена?! – запитав Ігор. – Так, Олена, – відповіла сусідка. – Вона поїхала і просила передати тобі листа. Ганна Петрівна винесла невеликий конверт. – Ти заходь, сідай у кімнаті, прочитай, – сказала жінка. – Дякую, – сказав Ігор. Він зайшов у кімнату й розкрив конверт. Ігор швидко прочитав написане й застиг з листом у руках

У Миколи не стало його коханої дружини Світлани. Чоловік дуже горював за нею… Минуло два тижні. На роботі Микола покликав до себе багаторічну помічницю Ліду. – Слухай, я місця собі не знаходжу, – сказав він. – Ти живеш одна. Як ти рятуєшся від самотності? – Є один простий вихід, – сказала Ліда. – Можеш пожити у мене. Я приготую тобі окрему кімнату. Микола промовчав… Ліда готувала вечерю, коли у двері подзвонили. На порозі стояв Микола. Він зайшов, і розгублено сів на пуфик. Ліда дістала домашні капці. Микола глянув на них і очі округлив від здивування

Олеся прийшла з роботи втомлена. – Фух, нарешті завтра вихідні! – зітхнула вона, роззуваючись в коридорі. Дівчина посмажила собі картопельки з цибулькою, нарізала салатик з помідорів та огірків і сіла повечеряти. – Ой! – раптом згадала вона. – Я ж хотіла подзвонити Толіку! Олеся взяла телефон і набрала номер свого коханого Анатолія. На тому кінці відповіла якась жінка… – Дівчино, – не дала вона сказати і слова Олесі. – У нас з Анатолієм незабаром весілля. І в нас скоро буде дитина. Тож перестаньте діставати його своїми дзвінками! Олеся оторопіла від почутого

Світлана лежала на дивані і дивилася турецький серіал. Раптом у коридорі почувся звук ключа в замку і чиїсь кроки. Світлана здивовано встала з ліжка. – Оленка, донька приїхала, чи що? – пробурмотіла вона. Жінка накинула домашній халатик і пішла в коридор. На порозі стояла її донька Олена і якийсь літній чоловік. Примружуючись Світлана подивилася на незнайомця. – Мамо, а до тебе тут гість! – сказала Олена. Жінка дістала окуляри. Її погляд зупинився на обличчі гостя. І раптом… Вона від здивування приклала долоню до рота! – Це ти?! – ахнула вона. Світлана не вірила своїм очам