Життєві історії

Оля повернулася додому рано, зайшла на кухню і побачила маму всю в сльозах. – Мамо, що сталося? – захвилювалася вона. Віра Миколаївна мовчала. – Мамо! – повторила донька. – Сталося доню, сталося, – схлипнула Віра. – Мене Сергій заміж покликав. – Так це ж радіти треба, а не плакати, – видихнула Оля. – Так, доню. Але ти дечого не знаєш, – раптом сказала Віра і все розповіла доньці. Оля вислухала матір і розсміялася. Віра Миколаївна здивовано дивилася на доньку, не розуміючи, що відбувається

Сидячи перед дзеркалом, Віра Миколаївна уважно вдивлялася у своє обличчя. У свої сорок років вона виглядала чудово і могла дати фору багатьом тридцятилітнім панночкам. Правда, миловидне личко, трохи старять стомлені очі, сіточка зморшок і бляклі губи.

“Так… Вік є вік!” – сумно подумала вона. – “Нікуди від цього не подітися. І чим старше ставатиму, тим старіше виглядати. Хоч і стежу за собою, але року беруть своє.”

– Мамочко! Яка ж ти в мене красуня, – зазирнула до кімнати дочка. – Мені всі подружки заздрять. Кажуть, що виглядаєш як старша сестра. – Вона взялв яблуко. – Ми з дівчатами у караоке зібралися. Ти з нами? Чи Сергій прийде? – Оля хитро посміхнулася. – Пішли з нами. Пісні поспіваємо, а кавалер твій нехай поревнує.

– Ну, скажеш – «кавалер”, – зніяковіла Віра Миколаївна і схопилася за щоки. – Він мені вчора пропозицію зробив!

– Та ти що? – Витріщила очі дочка і плюхнулася на стілець. – Розповідай!

***

Заміж Оля вискочила рано, одразу після школи. За рік народилася донька. Як їй здавалося, це було назавжди. Нічого не віщувало біди, але, як кажуть, дружини дізнаються останні.

Коли жінці виповнилося 35, чоловік пішов до молодої коханки. Раптом не стало мами і залишила Вірі невелику дачу. Декілька років Віра не їздила туди. Але два роки тому вони з дочкою вирішили провести відпустку на природі. Дача була до речі.

– Оля! – схвильовано вигукнула Віра. – Закривай вентиль. Тут труба іржава. Тече!

– А як ми без води? Додому поїдемо? – Перекривши воду, засмутилася дочка. – Я хотіла на річці позасмагати, поплавати.

– Що у вас трапилося, сусіди? – Біля хвіртки з’явився молодий чоловік, років тридцяти. – Давайте, я вам допоможу.

Сергій порався з трубою, Оля крутилася поряд і балакала з сусідом, а Віра вирушила на кухню.

– А твоя сестра одружена? – Як би між іншим, спитав чоловік.

– Це моя мама, – усміхнулася дівчина. – І вона незаміжня.

Літо було чудове! Пляж! Сонце! Вдень Сергій катав дівчат на човні, а вечорами вони сиділи всі разом на веранді і пили чай.

Коли закінчилася відпустка, повернулися до міста. Чоловік став частим гостем у будинку Віри.

Сергій залицявся гарно. Квіти, походи в кіно. Невеликі прогулянки в парку. Взимку вони їздили в гори, ходили на ковзанку. Віра розквітла. Одне бентежило жінку – це різниця у віці. Цілих дванадцять років. Цю межу вона не могла переступити.

– Мамо, ну не будь занудою. – сміялася дочка. – Це невелика різниця. Тим більше, виглядаєте ви як ровесники. Що толку, тато був старший за тебе. І чим це скінчилося? Він тобі подобається?

– У тому то й річ, що подобається, – зітхала Віра. – Але я розумію, що це шлях у нікуди. Згодом він зустріне молоду дівчину і кине мене.

– Не ускладнюй, – махала рукою Оля. – Ніхто не знає, що буде потім.

Віра здалася.

***

Віра Миколаївна глянула на дочку і розплакалася.

– Мамо, ти чого? – стрепенулась Оля. – Він же тебе заміж покликав. Радіти треба, а не плакати.

– Ти не розумієш, – схлипувала жінка. – Я не можу за нього вийти. Він дуже молодий. Поміж нами роки життя. Коли мені буде шістдесят, йому всього сорок вісім. Я буду стара, а він ще молодий. А ще він хоче дитину. А мені зараз сорок. У кращому разі, народжу в сорок два роки. Яка дитина? Що я можу йому дати? Нічого! Я відмовила йому. Навіщо хлопцеві життя псувати?

– Ти що мамо! У сорок, життя лише починається! – вигукнула дочка. – Давай розбиратись. – Дівчина присіла біля матері та обняла її. – По-перше, жити треба тут і зараз! Що буде завтра, ніхто не знає. По-друге, Сергій розумний і самодостатній чоловік. Розум має. Якщо він хоче одружитися з тобою, створити сім’ю, значить все докладно обдумав і прийняв рішення. Твій вік він знає. Близько двох років зустрічаєтеся. Його, мабуть, це не бентежить. А ти, у свою чергу, маєш запитати себе. Чи ти хочеш пов’язати своє життя з ним? Не треба за нього вирішувати. Він вже вирішив!

– Я хочу! – промимрила Віра. – Але я переживаю. А дитина?

– Переживати – це нормально! – продовжила донька. – А що дитина? Буде в мене братик чи сестричка. Хоч потренуюсь на ній. Знаєш, мамо, треба бути щасливою! Хоч день, хоч рік, хоч усе життя! Але щасливою! Ти ж сама вчила, краще шкодувати про те, що зробила, аніж шкодувати про те, що не зробила.

Пролунав дзвінок у двері.

– Ой! – застигла Віра Миколаївна. – А раптом це він? Скажи, що мене нема!

На порозі стояв Сергій із букетом квітів.

– Привіт! Мама в кімнаті, – підморгнула йому Оля. – Розмову провела. Тому давай! Успіхів! – І засміялася. – Татусю!

За два місяці, Віра Миколаївна вийшла заміж!

Вам також має сподобатись...

У Люди з Ігорем було весілля. Зіграти вирішили в селі у батьків нареченої. Вечоріло, почалися танці. Раптом Ігор помітив, що якийсь хлопець щось тихо говорить на вухо Люді. Та раптом спохмурніла, а потім кудись пішла… – Це ж Василько з Качкарівки, – сказав хтось із гостей. – Не до добра це все… Ігор скочив з-за столу. – Людо, Людо! – гукав він, оминаючи гостей, які танцювали. І тут він почув голос нареченої десь біля хвіртки… Ігор кинувся на звук. Він глянув, що ж там відбувається й оторопів від несподіванки

Алла повернулася додому з роботи раніше. Відчинивши двері своїм ключем, Алла почула сміх, що долинав із глибини квартири. Опустивши голову вниз побачила жіноче взуття, білі кросівки невеликого розміру, за вартістю дорогі. – Невже син з невісткою в гості приїхали? – подумала жінка. Алла швидко роззулася, пройшла до великої кімнати, але там нікого не виявила. Прислухалася, сміх долинав зі спальні. Алла підійшла до дверей спальні, різко штовхнула їх і… застигла, побачивши неочікувану картину. Ось чого-чого, а такого жінка аж ніяк не очікувала побачити

Марина зайшла на кухню. Вона попила какао з бутербродом і вирішила сьогодні похазяйнувати. Вона налила в маленьку каструльку молока, посолила і трохи підсолодила його й поставила на плиту. – Зварю манну кашу, вона найшвидше готується, – вирішила Марина. Вона стала всипати крупу в гаряче молоко і помішувати його ложкою. – Що ти тут робиш? – раптом почула вона за спиною. Маринка застигла з ложкою в руці

– Надю, ти допомагати збираєшся? – гукнула Ліда до доньки, зайшовши в будинок. Надія мовчала. Ліда зайшла в кімнату до Наді і помітила, що та збирає сумку. – А ти це куди? – здивувалася мати. – До Марини до міста поїду, на день народження, – усміхнулася Надя. – Ага, до Марини значить, ну-ну, – Лідія Іванівна поправила хустку на голові. – Я ненадовго, мамо, приїду і допоможу тобі, – ніби виправдовуючись, додала Надя.  Ага…, – прошепотіла Ліда, і вже голосніше, додала. – Доню, я все знаю! – Мамо, ти це про що? – Надя здивовано дивилася на матір, нічого не розуміючи