Життєві історії

Оля повернулася додому рано, зайшла на кухню і побачила маму всю в сльозах. – Мамо, що сталося? – захвилювалася вона. Віра Миколаївна мовчала. – Мамо! – повторила донька. – Сталося доню, сталося, – схлипнула Віра. – Мене Сергій заміж покликав. – Так це ж радіти треба, а не плакати, – видихнула Оля. – Так, доню. Але ти дечого не знаєш, – раптом сказала Віра і все розповіла доньці. Оля вислухала матір і розсміялася. Віра Миколаївна здивовано дивилася на доньку, не розуміючи, що відбувається

Сидячи перед дзеркалом, Віра Миколаївна уважно вдивлялася у своє обличчя. У свої сорок років вона виглядала чудово і могла дати фору багатьом тридцятилітнім панночкам. Правда, миловидне личко, трохи старять стомлені очі, сіточка зморшок і бляклі губи.

“Так… Вік є вік!” – сумно подумала вона. – “Нікуди від цього не подітися. І чим старше ставатиму, тим старіше виглядати. Хоч і стежу за собою, але року беруть своє.”

– Мамочко! Яка ж ти в мене красуня, – зазирнула до кімнати дочка. – Мені всі подружки заздрять. Кажуть, що виглядаєш як старша сестра. – Вона взялв яблуко. – Ми з дівчатами у караоке зібралися. Ти з нами? Чи Сергій прийде? – Оля хитро посміхнулася. – Пішли з нами. Пісні поспіваємо, а кавалер твій нехай поревнує.

– Ну, скажеш – «кавалер”, – зніяковіла Віра Миколаївна і схопилася за щоки. – Він мені вчора пропозицію зробив!

– Та ти що? – Витріщила очі дочка і плюхнулася на стілець. – Розповідай!

***

Заміж Оля вискочила рано, одразу після школи. За рік народилася донька. Як їй здавалося, це було назавжди. Нічого не віщувало біди, але, як кажуть, дружини дізнаються останні.

Коли жінці виповнилося 35, чоловік пішов до молодої коханки. Раптом не стало мами і залишила Вірі невелику дачу. Декілька років Віра не їздила туди. Але два роки тому вони з дочкою вирішили провести відпустку на природі. Дача була до речі.

– Оля! – схвильовано вигукнула Віра. – Закривай вентиль. Тут труба іржава. Тече!

– А як ми без води? Додому поїдемо? – Перекривши воду, засмутилася дочка. – Я хотіла на річці позасмагати, поплавати.

– Що у вас трапилося, сусіди? – Біля хвіртки з’явився молодий чоловік, років тридцяти. – Давайте, я вам допоможу.

Сергій порався з трубою, Оля крутилася поряд і балакала з сусідом, а Віра вирушила на кухню.

– А твоя сестра одружена? – Як би між іншим, спитав чоловік.

– Це моя мама, – усміхнулася дівчина. – І вона незаміжня.

Літо було чудове! Пляж! Сонце! Вдень Сергій катав дівчат на човні, а вечорами вони сиділи всі разом на веранді і пили чай.

Коли закінчилася відпустка, повернулися до міста. Чоловік став частим гостем у будинку Віри.

Сергій залицявся гарно. Квіти, походи в кіно. Невеликі прогулянки в парку. Взимку вони їздили в гори, ходили на ковзанку. Віра розквітла. Одне бентежило жінку – це різниця у віці. Цілих дванадцять років. Цю межу вона не могла переступити.

– Мамо, ну не будь занудою. – сміялася дочка. – Це невелика різниця. Тим більше, виглядаєте ви як ровесники. Що толку, тато був старший за тебе. І чим це скінчилося? Він тобі подобається?

– У тому то й річ, що подобається, – зітхала Віра. – Але я розумію, що це шлях у нікуди. Згодом він зустріне молоду дівчину і кине мене.

– Не ускладнюй, – махала рукою Оля. – Ніхто не знає, що буде потім.

Віра здалася.

***

Віра Миколаївна глянула на дочку і розплакалася.

– Мамо, ти чого? – стрепенулась Оля. – Він же тебе заміж покликав. Радіти треба, а не плакати.

– Ти не розумієш, – схлипувала жінка. – Я не можу за нього вийти. Він дуже молодий. Поміж нами роки життя. Коли мені буде шістдесят, йому всього сорок вісім. Я буду стара, а він ще молодий. А ще він хоче дитину. А мені зараз сорок. У кращому разі, народжу в сорок два роки. Яка дитина? Що я можу йому дати? Нічого! Я відмовила йому. Навіщо хлопцеві життя псувати?

– Ти що мамо! У сорок, життя лише починається! – вигукнула дочка. – Давай розбиратись. – Дівчина присіла біля матері та обняла її. – По-перше, жити треба тут і зараз! Що буде завтра, ніхто не знає. По-друге, Сергій розумний і самодостатній чоловік. Розум має. Якщо він хоче одружитися з тобою, створити сім’ю, значить все докладно обдумав і прийняв рішення. Твій вік він знає. Близько двох років зустрічаєтеся. Його, мабуть, це не бентежить. А ти, у свою чергу, маєш запитати себе. Чи ти хочеш пов’язати своє життя з ним? Не треба за нього вирішувати. Він вже вирішив!

– Я хочу! – промимрила Віра. – Але я переживаю. А дитина?

– Переживати – це нормально! – продовжила донька. – А що дитина? Буде в мене братик чи сестричка. Хоч потренуюсь на ній. Знаєш, мамо, треба бути щасливою! Хоч день, хоч рік, хоч усе життя! Але щасливою! Ти ж сама вчила, краще шкодувати про те, що зробила, аніж шкодувати про те, що не зробила.

Пролунав дзвінок у двері.

– Ой! – застигла Віра Миколаївна. – А раптом це він? Скажи, що мене нема!

На порозі стояв Сергій із букетом квітів.

– Привіт! Мама в кімнаті, – підморгнула йому Оля. – Розмову провела. Тому давай! Успіхів! – І засміялася. – Татусю!

За два місяці, Віра Миколаївна вийшла заміж!

Вам також має сподобатись...

Ліза часто відвідувала Ганну Петрівну – її знайому самотню стареньку. Вона привозила продукти, допомагала по господарству. Якось Ліза приїхала, а двері ніхто не відчиняє! Вона подзвонила на мобільний, але телефон було вимкнено. Ліза почала голосно стукати у двері, очікуючи найгірше. На шум вийшла сусідка. – Ви чого тут розшумілися? – підозріло запитала вона. – Я просто… Просто допомагаю самотній старенькій, – сказала Ліза. Сусідка раптом… Засміялася. – Це хто ж самотня?! – нарешті сказала жінка. – У неї ж син є, та й дочка теж. Ліза здивовано застигла. – Що?! А де вони? – вона не вірила в те, що почула

Тетяна Іванівна була вдома, коли у двері наполегливо подзвонили. Тетяна Іванівна відкрила двері. На порозі стояла її сусідка Людмила Петрівна. Та аж поперхнулася, побачивши господиню… З картонною короною на голові! – Щось хотіли? – запитала як нічого й не сталося Тетяна Іванівна. – Так, ти мене заливаєш! – сказала та. – У тебе з батареї вода, у мене вся стіна мокра. І ти що оце наділа? Сусідка вказала на корону. – Про що це ви? – здивувалася Тетяна Іванівна. – Та ось, корона! – вигукнула сусідка. – Про що ви, на мені немає жодної корони, – здивувалася хазяйка. Людмила Петрівна не могла нічого зрозуміти

Микола запросив у гості свою тітку Валентину. Сказав, що буде якийсь сюрприз. – Ну, племінничку, показуй свій сюрприз! – сказала тітка, як вийшла з поїзда. – Зараз поїдемо, – весело відповів Микола. – Тут недалеко. – А ми, наче, в бік нашого рідного села їдемо, – сказала по дорозі Валентина. – Ти зупинись, я хоч одним оком гляну на наш колишній будинок. – Добре, – загадково посміхнувся Микола. Машина зупинилася біля хати. Тітка вийшла на вулицю й ахнула від несподіванки. – А твій батько, що тут робить?! – обернулась вона до Миколи. Валентина дивилася на родичів і не розуміла, що відбувається

​​Ірина Сергіївна привела свою внучку додому з садочка. – Ну все, біжи, переодягайся. Зараз вечеряти будемо, – сказала бабуся дівчинці. Марійка побігла в глиб квартири, і почала відкривати всі шафи, шукаючи щось. – Марійка, що ти робиш? – здивувалася Ірина Сергіївна. – Нема… І тут нема… Де мама його ховає? – раптом сказала дівчинка. – Кого ховає? – не зрозуміла бабуся. – Бабусю, я знаю один мамин «секретик», – несподівано сказала Марійка. – Нахились до мене, я тобі його розповім. ​​Ірина Сергіївна нахилилася до внучки. Марійка щось тихенько прошепотіла їй на вушко. ​​Ірина Сергіївна вислухала внучку і аж присіла від почутого