Віра готувала обід, наспівуючи пісеньку. Настрій чудовий, вихідний, діти у бабусі. Увечері прийде чоловік із роботи, і вони підуть у кіно, як запланували. Дуже вони любили дивитися різні фільми.
Пролунав дзвінок у двері. Цікаво, хто там, вона нікого не чекала.
На порозі стояла ошатна жінка з валізою в руках та пакетом з апельсинами.
– Ну, привіт, Віро!
– Привіт. Ми знайомі?
– Заочно. Я про вас знаю, сподіваюся, ви теж чули про мене. Андрій вдома?
– Ще немає його. А ви хто?
– Я – Зоя. Можна увійти?
Віра пропустила жінку до коридору. Та поставила валізу та пакет на підлогу, спритно скинула плащ, почепила на вішалку.
Підійшовши до дзеркала, пригладила неслухняне волосся рукою, дістала червону губну помаду і нафарбувала губи.
– Ну як, я нормально виглядаю?
– Нормально. А ви, власне, до кого? До мене чи Андрія?
– До Андрія, звісно. Він скоро прийде? Ось здивується! А дітлахи де? Я їм тут привезла апельсинів. Ну все, Віро, тепер ви спокійно зможете поїхати до мами в село. Андрія я беру на себе!
– У сенсі на себе? І чому це я маю поїхати?
– Ти не хвилюйся, Віро! Я жінка дуже порядна. Андрія та дітей не ображу, а навіть навпаки. Бог мені не дав своїх дітей, то я всю любов і ніжність їм віддам. Васильку та Петрику. Але й строга буду, коли треба. Сама розумієш виховання.
Віра здивовано дивилася на жінку і нічого не розуміла.
– А ви звідки знаєте Андрія, можна поцікавитися?
– Ну, як же. У санаторії познайомилися цього літа. Дуже Андрій виглядав нещасним. Я й підсіла до нього в їдальні. Розговорилися, він здався мені серйозним і благонадійним.
Щодня ми з ним прогулювалися алеями санаторію, я їла морозиво. Сподобалися один одному. Ну, сама розумієш, справа така…
Я-то заміжня була тоді ще, за гульвісою своїм. Вмить зрозуміла, що не зможу до нього повернутись. Андрій теж мені душу вилив. Шкода стало, ось не пощастило чоловіку…
– Чому це не пощастило?
– Ну, як же. Дружина пішла до іншого, залишився один з дітлахами, нещасний. Скаржився, що важко йому. Ось до санаторію приїхав відпочити. А дітей із сестрою залишив, із Вірою, з тобою, тобто. Часто він про тебе згадував, Віра те, Віра се…
Я, Віро, буду вірною дружиною йому. Не те що його колишня!
– З сестрою, значить? А нічого, що я його дружина законна, і нікуди я не їхала? Ось же Андрій, негідник який!
Зоя змінилася на обличчі.
– Та як же це… Дружина… Законна… Ось негідник… А мені говорив, що збирається купувати будинок. Буде там галявина, де діти гратимуться. А ми сидітимемо в альтанці і чаювати будемо…
Я розмріялася, як приїду до нього, стану доброю дружиною та матір’ю його дітям…
Зоя гірко заплакала. Вірі навіть стало шкода цю жінку.
– Негідник наш Андрій, Віро! А я ж розлучилася з чоловіком, наважилася. Він навіть гульбанити кинув, просив повернутись. Але я була непохитна.
Хотілося життя, що залишилося з Андрієм прожити… А воно ось що вийшло! Григорій мій, хоч і гульвіса, але не негідник! Сподіваюся, прийме мене назад!
Ти пробач мені, Віро, я ж не знала правди.! Ну, прийде він зараз додому, я йому влаштую!
Андрій зайшов у квартиру, і з порога гукнув:
– Віро, я вдома! А хто це тут у нас, чия валіза? Ми у кіно не запізнимося?
Андрій ще не знав, що на нього чекає його особистий фільм, який в жодному кінотеатрі не покажуть.
Віра виставила Андрія з дому. Ночувати він вирушив до друга.
Зою Віра залишила ночувати у їхній квартирі. Вони всю ніч проговорили, плакали, сміялися, згадували молодість. Наступного дня Віра провела її на поїзд.