Про кохання

Світлана лежала на дивані і дивилася турецький серіал. Раптом у коридорі почувся звук ключа в замку і чиїсь кроки. Світлана здивовано встала з ліжка. – Оленка, донька приїхала, чи що? – пробурмотіла вона. Жінка накинула домашній халатик і пішла в коридор. На порозі стояла її донька Олена і якийсь літній чоловік. Примружуючись Світлана подивилася на незнайомця. – Мамо, а до тебе тут гість! – сказала Олена. Жінка дістала окуляри. Її погляд зупинився на обличчі гостя. І раптом… Вона від здивування приклала долоню до рота! – Це ти?! – ахнула вона. Світлана не вірила своїм очам

Микола Іванович мав свою власну ювелірну крамничку. Колись вона належала його батькові, а потім у спадок перейшла до нього.

Ну а невдовзі вона належатиме сину Миколи Івановича, Юрію.

В крамничці не тільки продавалися нові вироби, але й скуповуватися в людей старі.

Самому Миколі Івановичу було вже сімдесят років.

Його дружини не стало шість років тому.

Грошей ще на два життя вистачить, а жити лишилося зовсім небагато.

Все, звичайно, залишиться онукам і правнукам…

…Раптом задзвенів телефон.

– Тату, привіт! – пролунав голос його сина.

– Привіт, Юрко! – відповів старий.

– Я чого дзвоню… – почав син. – Тут золота в нас накопичилося трохи. Треба на продаж буде виставити. Подивися приїдь, тату, оціни.

– Зараз заїду! – сказав Микола Іванович і пішов збиратися…

…Через пів години він був у крамничці.

Чоловік прикрив двері у своєму кабінеті і почав займатися звичною справою.

Відкривав коробочки із золотими виробами, оцінював їх.

Відкривши чергову, він раптом застиг від несподіванки.

Микола Іванович добре розумівся на коштовностях, пам’ятав усі, по-справжньому цінні золоті речі.

Цей жіночий перстень з великим смарагдом, він бачив давно, ще мабуть півстоліття тому!

І був він на пальчику його коханої Світлани!

Вона казала, що це реліквія їхнього роду і передається від покоління до покоління…

…Микола і Світлана любили один одного. От тільки у Світлани батько був проти того, що його дочка вийде заміж за Миколу. Так і не склалося в них…

…І ось зараз Микола Іванович дивився на цю коштовність і думав:

– Як же ж цей перстень через півстоліття міг потрапити до мене в крамницю? Він же ж належав Світлані!

Перед його очима виник образ коханої.

– Вона була на рік молодша за мене. Значить, їй зараз шістдесят девʼять… Що ж із нею сталося? Чи жива вона?

Чоловік дістав телефон і зателефонував синові:

– Юрко, зайди будь ласка до мене у кабінет.

– Вже йду! – просто сказав хлопець.

Через хвилину той був уже в кабінеті батька.

– Що сталося тато? – запитав Юрій.

– Синку, знайди мені, будь ласка, дані того, хто продав нам цей перстень, – сказав Микола Іванович.

– Зараз, – Юрій підійшов до ноутбука. – Так, так… Якась Олена Павлівна.

– Запиши мені її адресу і телефон, – швидко сказав Микола Іванович.

– Зараз, – Юрій витяг з принтера листочок. – Ось! Тату, а що сталося?

– Поки що сам не знаю. Коштовності оцінив, виставляй на продаж. А цей перстень я забираю…

– Ой, тату! Відчуваю, щось трапилося загадкове! – на обличчі сина з’явилася посмішка. – Ти цей перстень раніше бачив?

– П’ятдесят років тому… – просто відповів старий.

…Коли син вийшов, Микола набрав на своєму телефоні номер із листочка.

– Я вас слухаю, – пролунав у телефоні жіночий голос.

– Це Олена Павлівна? – запитав чоловік.

– Так, а що сталося? – здивовано запитала співрозмовниця.

– Нічого, все добре! – Микола не зовсім уявляв, що говорити і про що запитувати. – Скажіть, будь ласка, а вам ім’я Світлана Микитюк ні про що не говорить?

– Хм, – тут запала тиша. – Ну в мене маму Світлана звуть… А дівоче прізвище в неї – Микитюк.

– Олено, ми з вашою мамою були, колись… Дуже давно… Друзями… Як вона зараз?

– У неї три місяці тому були складні процедури у лікарні. Вона зараз якраз відновлюється. Я збираюся їхати до неї.

– Мені хотілося б.., – тут Микола розгубився.

– Ви хочете зустрітися з нею?

– Я не знаю… А це вам зручно?

– Цілком, вона одна живе.

– Тоді я зараз під’їду до вас. У мене машина сріблястого кольору. Як я вас впізнаю?

– У мене в руці буде біла сумочка і великий пакет. Ну ви все одно подзвоніть, як підʼїдете.

– Добре! Через двадцять хвилин я буду у вас…

…Микола зупинився біля під’їзду, біля якого стояла жінка із білою сумочкою. Вийшов з машини:

– Здрастуйте! Ви Олена?

– Так.

– Я – Микола Іванович. Сідайте!

Жінка з якимсь здивуванням дивилася то на нього, то на гарну машину, і він додав:

– Розумію, що все виглядає, якось загадково та підозріло. Чесно кажучи, годину тому сам не міг подумати, що таке станеться…

– Справді, все якось загадково, – Олена подивилася на літнього чоловіка. – Гаразд, поїхали!

Микола відкрив задні дверцята і жінка сіла в машину.

Коли авто плавно рушило, Микола заговорив. Їхати мовчки було якось незручно в такій ситуації:

– Розумію, що вам все здається підозрілим. Якщо ваша мама не впізнає мене, я одразу піду, а якщо впізнає…

Він замовк, але жінці було дуже цікаво:

– А якщо впізнає, то що буде?! – весело запитала вона.

– Олено, я не знаю…

…Світлана була вдома сама. Вона лежала на дивані і дивилася турецький серіал. Раптом у коридорі почувся звук ключа в замку, якісь голоси і чиїсь кроки.

Світлано здивовано встала з ліжка.

– Оленка приїхала, чи що? – пробурмотіла вона.

Жінка накинула домашній халатик і потихеньку пішла в коридор.

На порозі стояла її донька Олена і якийсь літній чоловік.

Примружуючись Світлана подивилася на незнайомця.

– Мамо, а до тебе тут гість! – сказала Олена.

Жінка дістала окуляри, вдягнула їх. Її погляд застиг на обличчі гостя. І раптом… Вона від здивування приклала долоню до рота!

– Це ти?! – ахнула вона.

Світлана не вірила своїм очам.

– Микольцю! – вигукнула вона.

Жінка зробила крок і опинилась у його обіймах.

– Світлано, – ледь не плакав чоловік.

….Олена стояла й дивилася на них широко відкритими очима.

Її сива мати, яка ще недавно була дуже слаба, зараз стояла в обіймах чоловіка, такого ж літнього, як і вона сама.

І на очах у обох були сльози, сльози радості.

– Микольцю, а як ти знайшов мене? – нарешті запитала Світлана.

– Мамо, ви хоч у кімнату пройдіть, – сказала Олена. – Я зараз чай приготую…

….Вони пили чай. Дочка з якимось захопленням і водночас із заздрістю дивилася на цих двох літніх людей, які дивляться один на одного такими закоханими очима.

– Микольцю, як ти живеш? – запитала його подруга юності.

– Через три роки після того, як ми розлучилися, я одружився. Маю сина, дорослих онуків. Дружини моєї не стало шість років тому. А ти, Світлано, як?

– На початку дуже переживала… Батьків своїх незлюбила. Потім зрозуміла, що тато ніколи не допустить, щоб ми були разом.

Вийшла заміж за хлопця, з яким мене познайомив батько. Потім батька не стало. Чоловік пішов від мене, коли Олена вже закінчила інститут. Потім чоловік кудись зник…

…Дочка принесла свіжий чай. Світлана зробила кілька ковтків і продовжила:

– Рік тому я дуже заслабла. Здавалося надії на одужання не було, але моя донька знайшла якусь платну лікарню.

Останнім часом у нас грошей і так не вистачало. Довелося продати все цінне, що було в нас, – тут вона глянула на свої пальці. – Навіть мій перстень, який носила ще моя бабуся. Вона казала, що цей перстень подарували ще її бабусі.

Микола дістав з кишені коробочку і відкрив її:

– Цей перстень?

– Микольцю, звідки він у тебе?! – ахнула жінка.

– Твоя Олена принесла його в мою крамницю. По цьому персню я й знайшов тебе.

Микола надів його на палець Світлани.

– Нехай він залишається у вашій родині, – сказав чоловік.

– Дякую, Микольцю, коханий! – обійняла його жінка й заплакала.

Микола гладив її волосся, і очі в нього світилися щастям.

– Ось це і є кохання! – тільки й змогла промовити Олена, заворожено дивлячись на них…

…Невдовзі Світлана одужала і того ж року вони з Миколою одружилися. І не просто зійшлися, а розписалися офіційно! Вони обоє хотіли цього, бо не змогли зробити це в молодості.

Так і живуть вони разом на пенсії. Багато подорожують.

– Може й пізнє, але це справжнє щастя! – говорять закохані.

Вам також має сподобатись...

Андрій сів у машину й поїхав до своєї коханої Лізи. Чоловік зайшов на подвірʼя. Ліза побачила його й зразу побігла до коханого. Андрій обійняв її. – Як же ж я скучив за тобою! Думав, не дочекаюся вечора, Лізо, – зізнався він. – Я теж сумувала весь день, – вона тихо засміялася. Так добре було їй на душі від цієї зустрічі… – Давай підремонтую хвіртку, бо не закривається, – сказав Андрій. Він стукав молотком і не почув, як хтось підійшов до нього ззаду. – Доброго дня, Андрію! – почув він жіночий голос. Андрій обернувся й застиг від несподіванки

Марина залишила свого синочка в бабусі й пішла в торговий центр. Через пару днів у них із чоловіком Славком мала бути річниця – десять років шлюбу. Марина довго розглядала запонки, і нарешті купила гарні, з блакитним камінцем. – Якраз під колір його очей, – задоволено подумала Марина. Вона йшла по торговому центру повз інші відділи. В обід біля прилавків було галасливо й багатолюдно. Марина якраз ішла повз відділ жіночого одягу. Вона не збиралася туди заходити, але за звичкою глянула на вітрини і ледь не скрикнула від того, що вона там раптом побачила

Марія тільки-но прокинулася і вийшла на двір у халаті. Вона хотіла посидіти на веранді з чашкою чаю. Раптом вона почула, як заскрипіла хвіртка і в двір зайшов її сусід Степан. Він був у білій сорочці, чорних штанях і з букетом ромашок. Марія застигла від несподіванки

Ігор приїхав із заробітків і одразу пішов до своєї коханої Олени. Він подзвонив у двері, але ніхто не відкривав… Раптом відкрилися двері сусідки, Ганни Петрівни. Бабуся оглянула Ігоря. – Ігорчику, ти?! – сплеснула руками вона. – Прийшов таки! Точно, як вона й казала… – Хто казав, Олена?! – запитав Ігор. – Так, Олена, – відповіла сусідка. – Вона поїхала і просила передати тобі листа. Ганна Петрівна винесла невеликий конверт. – Ти заходь, сідай у кімнаті, прочитай, – сказала жінка. – Дякую, – сказав Ігор. Він зайшов у кімнату й розкрив конверт. Ігор швидко прочитав написане й застиг з листом у руках