Микола Іванович мав свою власну ювелірну крамничку. Колись вона належала його батькові, а потім у спадок перейшла до нього.
Ну а невдовзі вона належатиме сину Миколи Івановича, Юрію.
В крамничці не тільки продавалися нові вироби, але й скуповуватися в людей старі.
Самому Миколі Івановичу було вже сімдесят років.
Його дружини не стало шість років тому.
Грошей ще на два життя вистачить, а жити лишилося зовсім небагато.
Все, звичайно, залишиться онукам і правнукам…
…Раптом задзвенів телефон.
– Тату, привіт! – пролунав голос його сина.
– Привіт, Юрко! – відповів старий.
– Я чого дзвоню… – почав син. – Тут золота в нас накопичилося трохи. Треба на продаж буде виставити. Подивися приїдь, тату, оціни.
– Зараз заїду! – сказав Микола Іванович і пішов збиратися…
…Через пів години він був у крамничці.
Чоловік прикрив двері у своєму кабінеті і почав займатися звичною справою.
Відкривав коробочки із золотими виробами, оцінював їх.
Відкривши чергову, він раптом застиг від несподіванки.
Микола Іванович добре розумівся на коштовностях, пам’ятав усі, по-справжньому цінні золоті речі.
Цей жіночий перстень з великим смарагдом, він бачив давно, ще мабуть півстоліття тому!
І був він на пальчику його коханої Світлани!
Вона казала, що це реліквія їхнього роду і передається від покоління до покоління…
…Микола і Світлана любили один одного. От тільки у Світлани батько був проти того, що його дочка вийде заміж за Миколу. Так і не склалося в них…
…І ось зараз Микола Іванович дивився на цю коштовність і думав:
– Як же ж цей перстень через півстоліття міг потрапити до мене в крамницю? Він же ж належав Світлані!
Перед його очима виник образ коханої.
– Вона була на рік молодша за мене. Значить, їй зараз шістдесят девʼять… Що ж із нею сталося? Чи жива вона?
Чоловік дістав телефон і зателефонував синові:
– Юрко, зайди будь ласка до мене у кабінет.
– Вже йду! – просто сказав хлопець.
Через хвилину той був уже в кабінеті батька.
– Що сталося тато? – запитав Юрій.
– Синку, знайди мені, будь ласка, дані того, хто продав нам цей перстень, – сказав Микола Іванович.
– Зараз, – Юрій підійшов до ноутбука. – Так, так… Якась Олена Павлівна.
– Запиши мені її адресу і телефон, – швидко сказав Микола Іванович.
– Зараз, – Юрій витяг з принтера листочок. – Ось! Тату, а що сталося?
– Поки що сам не знаю. Коштовності оцінив, виставляй на продаж. А цей перстень я забираю…
– Ой, тату! Відчуваю, щось трапилося загадкове! – на обличчі сина з’явилася посмішка. – Ти цей перстень раніше бачив?
– П’ятдесят років тому… – просто відповів старий.
…Коли син вийшов, Микола набрав на своєму телефоні номер із листочка.
– Я вас слухаю, – пролунав у телефоні жіночий голос.
– Це Олена Павлівна? – запитав чоловік.
– Так, а що сталося? – здивовано запитала співрозмовниця.
– Нічого, все добре! – Микола не зовсім уявляв, що говорити і про що запитувати. – Скажіть, будь ласка, а вам ім’я Світлана Микитюк ні про що не говорить?
– Хм, – тут запала тиша. – Ну в мене маму Світлана звуть… А дівоче прізвище в неї – Микитюк.
– Олено, ми з вашою мамою були, колись… Дуже давно… Друзями… Як вона зараз?
– У неї три місяці тому були складні процедури у лікарні. Вона зараз якраз відновлюється. Я збираюся їхати до неї.
– Мені хотілося б.., – тут Микола розгубився.
– Ви хочете зустрітися з нею?
– Я не знаю… А це вам зручно?
– Цілком, вона одна живе.
– Тоді я зараз під’їду до вас. У мене машина сріблястого кольору. Як я вас впізнаю?
– У мене в руці буде біла сумочка і великий пакет. Ну ви все одно подзвоніть, як підʼїдете.
– Добре! Через двадцять хвилин я буду у вас…
…Микола зупинився біля під’їзду, біля якого стояла жінка із білою сумочкою. Вийшов з машини:
– Здрастуйте! Ви Олена?
– Так.
– Я – Микола Іванович. Сідайте!
Жінка з якимсь здивуванням дивилася то на нього, то на гарну машину, і він додав:
– Розумію, що все виглядає, якось загадково та підозріло. Чесно кажучи, годину тому сам не міг подумати, що таке станеться…
– Справді, все якось загадково, – Олена подивилася на літнього чоловіка. – Гаразд, поїхали!
Микола відкрив задні дверцята і жінка сіла в машину.
Коли авто плавно рушило, Микола заговорив. Їхати мовчки було якось незручно в такій ситуації:
– Розумію, що вам все здається підозрілим. Якщо ваша мама не впізнає мене, я одразу піду, а якщо впізнає…
Він замовк, але жінці було дуже цікаво:
– А якщо впізнає, то що буде?! – весело запитала вона.
– Олено, я не знаю…
…Світлана була вдома сама. Вона лежала на дивані і дивилася турецький серіал. Раптом у коридорі почувся звук ключа в замку, якісь голоси і чиїсь кроки.
Світлано здивовано встала з ліжка.
– Оленка приїхала, чи що? – пробурмотіла вона.
Жінка накинула домашній халатик і потихеньку пішла в коридор.
На порозі стояла її донька Олена і якийсь літній чоловік.
Примружуючись Світлана подивилася на незнайомця.
– Мамо, а до тебе тут гість! – сказала Олена.
Жінка дістала окуляри, вдягнула їх. Її погляд застиг на обличчі гостя. І раптом… Вона від здивування приклала долоню до рота!
– Це ти?! – ахнула вона.
Світлана не вірила своїм очам.
– Микольцю! – вигукнула вона.
Жінка зробила крок і опинилась у його обіймах.
– Світлано, – ледь не плакав чоловік.
….Олена стояла й дивилася на них широко відкритими очима.
Її сива мати, яка ще недавно була дуже слаба, зараз стояла в обіймах чоловіка, такого ж літнього, як і вона сама.
І на очах у обох були сльози, сльози радості.
– Микольцю, а як ти знайшов мене? – нарешті запитала Світлана.
– Мамо, ви хоч у кімнату пройдіть, – сказала Олена. – Я зараз чай приготую…
….Вони пили чай. Дочка з якимось захопленням і водночас із заздрістю дивилася на цих двох літніх людей, які дивляться один на одного такими закоханими очима.
– Микольцю, як ти живеш? – запитала його подруга юності.
– Через три роки після того, як ми розлучилися, я одружився. Маю сина, дорослих онуків. Дружини моєї не стало шість років тому. А ти, Світлано, як?
– На початку дуже переживала… Батьків своїх незлюбила. Потім зрозуміла, що тато ніколи не допустить, щоб ми були разом.
Вийшла заміж за хлопця, з яким мене познайомив батько. Потім батька не стало. Чоловік пішов від мене, коли Олена вже закінчила інститут. Потім чоловік кудись зник…
…Дочка принесла свіжий чай. Світлана зробила кілька ковтків і продовжила:
– Рік тому я дуже заслабла. Здавалося надії на одужання не було, але моя донька знайшла якусь платну лікарню.
Останнім часом у нас грошей і так не вистачало. Довелося продати все цінне, що було в нас, – тут вона глянула на свої пальці. – Навіть мій перстень, який носила ще моя бабуся. Вона казала, що цей перстень подарували ще її бабусі.
Микола дістав з кишені коробочку і відкрив її:
– Цей перстень?
– Микольцю, звідки він у тебе?! – ахнула жінка.
– Твоя Олена принесла його в мою крамницю. По цьому персню я й знайшов тебе.
Микола надів його на палець Світлани.
– Нехай він залишається у вашій родині, – сказав чоловік.
– Дякую, Микольцю, коханий! – обійняла його жінка й заплакала.
Микола гладив її волосся, і очі в нього світилися щастям.
– Ось це і є кохання! – тільки й змогла промовити Олена, заворожено дивлячись на них…
…Невдовзі Світлана одужала і того ж року вони з Миколою одружилися. І не просто зійшлися, а розписалися офіційно! Вони обоє хотіли цього, бо не змогли зробити це в молодості.
Так і живуть вони разом на пенсії. Багато подорожують.
– Може й пізнє, але це справжнє щастя! – говорять закохані.
