З того часу, як Андрій влаштувався у столиці, він так і не зміг жодного разу відвідати рідне село. Адже там продовжували жити його батьки, які тепер, через багато років, з кожним днем ставали все старішими.
Все спілкування Андрія з батьками зводилося до рідкісних переговорів телефоном, у яких він завжди посилався на зайнятість. Кожну свою відпустку Андрій разом із дружиною та дітьми проводив на зарубіжних курортах. А ось викроїти час для того, щоб відвідати своїх батьків, за його словами, він ніяк не міг.
Колись, відразу після закінчення у Києві університету, він вдало одружився. Дружина Андрія – Ангеліна була дружиною важливого чиновника. З того часу і почалося його стрімке зростання кар’єрними сходами. Андрій розумів, що все, що має, він має тільки завдяки своїй дружині та її батькові. Тому у своїй сім’ї він завжди був на других ролях. І навіть, будучи у вищих колах важливим паном, у своєму будинку він все одно залишався підкаблучником.
Своїм батькам про своє весілля Андрій повідомив лише після того, коли воно вже відбулося, повторюючи слова своєї дружини, що, мовляв, все одно ви не поїхали б так далеко. Хоча це «далеко» лише п’ятсот кілометрів. Але батьки не ображалися на Андрія, у них справді було господарство, яке не було на кого залишити. До того ж, згодом вони почали думати так:
– Андрій у нас розумний. Тому й досяг він таких вершин, які дозволяють йому їздити по закордонних курортах. А ось нашій Насті, – так говорили вони про свою дочку. – Не пощастило. Працює вона лікарем за невелику зарплату, та й чоловік у неї лише начальник відділу на невеликому підприємство.
Батьки Андрія старіли, а разом із ним занепадав і їхній невеликий будиночок, в якому вони виростили своїх дітей. Так вже вийшло, що своєю гордістю люди похилого віку вважали лише Андрія, виправдовуючи його небажання відвідати їх.
– Зрозуміло, людина він зайнята, – казав батько Андрія, а дружина лише підтакувала йому.
За допомогою батьки зверталися лише до своєї доньки. Саме вона зі своїм чоловіком допомагала людям похилого віку підтримувати будинок у нормальному стані. Допомагали вони і з роботами на городі та на подвір’ї. Чоловік Анастасії робив запас дров. Та й онуки, які вже підросли, теж брали участь у допомозі дідусеві та бабусі. А ось онуків Андрія люди похилого віку так жодного разу і не побачили.
І ось одного разу зателефонував Андрій.
– Приїду на кілька днів, – повідомив він.
Від цієї новини батьки не знаходили собі місця. Радості їх не було меж. До приїзду Андрія вони готувались кілька днів. Забувши про свої недуги, вони навели марафет вдома. А в день приїзду мати Андрія приготувала все необхідне, щоб стіл прогинався від частування.
Андрій приїхав на своєму позашляховику пізно ввечері. Був він при краватці, у костюмі. Виглядав він важливим та представницьким. Саме таким і уявляли його батьки. Андрій посидів з батьками за столом, а потім, пославшись на втому, пішов спати. Вся розмова сина з батьками звелася переважно до того, яких успіхів Андрій досяг у Києві. Коли Андрій заснув, то батьки ходили по будинку навшпиньки, хвилюючись порушити його сон.
– Завтра, – планував батько Андрія, – Син наносить води, заготує дров, поправить паркан.
Ось тільки цим планам не судилося збутися. Андрій проспав майже до обіду, а коли прокинувся, то одразу сів за стіл. Пообідавши, він плюхнувся перед телевізором на диван і попросив маму спекти пирогів.
– Андрію, – спробував заперечити батько. – Я розраховував, що ти наносиш води, та й ще щось допоможеш.
– Та ви що, батьки! Я до вас лише на три дні приїхав відпочити від роботи. А робота у мене знаєте яка відповідальна і важка! Та в мене ніяких сил не залишається після цієї роботи.
Батьки почули його, та й вирушили йти працювати. Пропрацювали майже до вечора, потім мати накрила стіл на вечерю.
Андрій сів за стіл, повечеряв. А потім знову розлігся на дивані перед телевізором. Всі ці дні, поки Андрій відпочивав у батьків, вони, без втоми, намагалися догодити своєму чаду.
І коли Андрій, прощаючись з батьками, заїкнувся, що він обов’язково відвідає їх ще раз, його мати, не витримавши, заявила.
– Ми тебе, синку, звісно, любимо. Ось тільки сил у нас доглядати тебе більше немає. Адже коли до нас приїжджають твоя сестра із чоловіком, ми з твоїм батьком відпочиваємо. Вони і обід готують і прибирають в хаті, і на городі допомагають. Тож ти не ображайся, але приїжджати до нас більше не треба.
Андрій сторопів від таких слів. Він не міг зрозуміти, як його батьки можуть таке заявляти. А після від’їзду сина батько промовив.
– Як добре, що у нас є така дбайлива дочка. А інакше, не справилися б ми з тобою. Адже від цього пана допомоги чекати не варто.
