Історії жінок

Люда вже спала, коли задзвенів її телефон. Вона спробувала відшукати слухавку, не відкриваючи очей, але ніяк не знаходила. – Телефон дзвонить, – невдоволено повідомив її чоловік Павло, закривши голову подушкою. Він сам ліг пізно, повернувся близько опівночі. Відкривши очі, Люда нарешті знайшла телефон. – Алло? – почувся голос сусідки її батька. – Людочко, це ти? – Так я. Це ви, тітко Тамаро? – Впізнала… – Звичайно, тітко Тамаро. Щось із татом? – Ой, Людочко, все погано! Зліг він. Я нічого не знаю, питали, хто його забиратиме… Люда підскочила на ліжку від несподіванки

Дзвінок пролунав уночі, а нічні дзвінки рідко приносять добрі звістки. Люда спробувала відшукати телефон, не розплющуючи очей, але він ніяк не знаходився і все дзвонив і дзвонив…

Спати вона лягла пізно – поки помила посуд, поки вклала хлопчаків, а потім ще довелося закінчувати роботу, яку не встигла зробити вдень, провозившись довше звичайного з обідом.

Все в цей день йшло не так, і навіть закінчити його їй ніяк не давали. Взагалі, вона чекала на подібний дзвінок. Уявляла, як сусідка, тітка Тамара, схлипуючи, скаже:

– Люда… Василя Григоровича не стало…

Дзвінок неодмінно мав пролунати вночі, і Люда повинна відчути при цьому щось схоже на полегшення. З цього дня в її житті має піти добре, вона точно це знала.

– Телефон дзвонить, – невдоволено повідомив Павло, закривши голову подушкою.

Він сам ліг пізно, повернувся близько опівночі. Каже, що з тренажерної зали, але Люда не могла б за це поручитися – стосунки з чоловіком останнім часом були такі собі.

Розліпивши очі, вона нарешті знайшла телефон.

– Алло? Людочко, це ти?

Голос був сусідки, але ніяких схлипів не було.

– Так я. Це ви, тітко Тамаро?

– Впізнала…

Люда прямо побачила, як розпливлося в усмішці її обличчя.

– Звичайно, тітко Тамаро. Щось із татом?

– Ой, Людочко, все погано! Зліг він. Я нічого не знаю, Людо, лікарка з лікарні дзвонила, питала, хто його забиратиме…

Люда підскочила на ліжку від несподіванки.

Звісно, забирати треба було Люді. А кому ще – більше у них родичів не було. Павло, здається, сприйняв цю новину з ентузіазмом, сказав, що впорається з дітьми і що нема чого тягнути їх до слабого діда, якого вони жодного разу в житті не бачили.

Люда не сперечалася, вона й сама не хотіла нікого тягти. На квитки довелося взяти гроші, відкладені на відпустку, квитки коштували дорого через всю країну їхати. Це вона спеціально вирішила поїхати якнайдалі від батька.

Кілька разів він намагався приїхати, але щоразу вона знаходила причини, щоб цю поїздку можна було відкласти. Лікарка була строга, суха, у вічі Люді не дивилася.

З усього виходило, що батька виписували остаточно… Він не говорив, чи розумів щось – неясно, наче й так, але на контакт не йшов.

– Може, з вами порозуміється? – припустила лікарка, а Люда подумала, що це навряд чи.

У квартирі було темно, пахло, як у будь-якій іншій старій квартирі, а обстановка, яку він так і не змінив на ці роки, напружувала Люду своїми спогадами.

Навіть книги стояли так само. У дитинстві вони любили гратимя з мамою у таку гру: мама називає слово з назви, а Люда шукає, а потім Люда загадує книжку за кольором, а мама намагається вгадати.

Мама була дуже гарна. Золотисте волосся, яке вона збирала в косу, трохи підняті брови, наче вона завжди трохи здивована, біла порцелянова шкіра і на контрасті з нею яскраві, як малина, губи і такі ж яскраві блакитні очі.

Коли мама сміялася, Люда почувала себе найщасливішою на світі. Але сміялася мати рідко. Найчастіше вона плакала, лежала на ліжку, відвернувшись до стінки, а плечі її тремтіли.

Це траплялося після того, як батько сварився на маму, він завжди був нею незадоволений. З таких фрагментів мозаїки і складалося її дитинство: маминий сміх, мамині сльози, сварки батька.

Мами не стало, коли їй було шість. Поминок вона не пам’ятала, та й взагалі мало чого пам’ятала. Коли Люді було одинадцять років, вона випадково підслухала розмову сусідки, з якої дізналася, що мама не витримувала такого життя з батьком.

І тоді все стало на свої місця: це все батько, а тепер почувається винним, от і поводиться так, ніби у Люди ніколи не було мами.

Батько лежав на своєму старому дивані, величезний і нерухомий. Люда не дивилася в його бік. Здебільшого сиділа на кухні. Спала там же. Тричі на день вона годувала його, міняла одяг, перевертала.

Це було непросто, він був важким і нерухомим. Люда сварилася вголос, не турбуючись про те, розуміє він її чи ні. Потім дзвонила Павлу – у нього був веселий голос, хлопчаки на задньому фоні теж сміялися.

Люді здавалося, що їм там без неї краще. Так минуло кілька днів.

– Що, не допомогли тобі лікарі? – зло питала вона у батька.

Батько любив лікарні. Все дитинство він тягав Люсю за різними лікарями, нескінченно перевіряючи її.

Люда не любила того. У школі теж, коли приходили лікарі, вона бігла додому, а якщо її приводили назад, поводилася погано.

Вона попереджала Павла про це, що, якщо завагітніє, лікарів буде щонайменше. Він думав, вона це так, не сприйняв серйозно.

Тому вагітність створила досить глибокі тріщини у шлюбі. Сусідка тітка Тамара заходила вранці і ввечері, робила батькові процедури. Люда не змогла б це зробити ніяк.

Потім вони пили чай, і сусідка ділилася з нею місцевими плітками, наче Люда і не виїжджала на дванадцять років. Напередодні батько поводився неспокійно, брав Люду за руку, коли вона годувала його кашею, намагався щось сказати. Люда сварилася:

– Припини, ну я тільки тебе помила! Ну ось, знову змучився.

Вона спіймала себе на тому, що розмовляє з ним тоном, яким розмовляє з дітьми.

Вночі його не стало. Вона зрозуміла це уві сні, коли спала на розкладачці на кухні. Підібгала на ноги. Чомусь стало лячно, і вона зателефонувала Павлу.

– Ну що?

– Здається все.

– Мені приїхати?

– Та навіщо… І так усі гроші вже витратили. Я сама…

З поминками допомогла тітка Тамара. Виявилося, місце на цвинтарі батько давно викупив, поряд із мамою.

Її могилка була акуратною та доглянутою, з посадженими навколо квітами, засохлим букетом на плиті.

Вона посміхалася з фотографії на пам’ятнику, така молода, молодша за Люду. Це було дивно. Цікаво, якою б вона була зараз?

Він цих думок в очах защипало, а тітка Тамара подумала, що Люда це через батька, почала її втішати.

Зі спадщиною возитися не хотілося, але гроші були потрібні – не сьогодні завтра Павло піде від неї до молоденької секретарки, і як тоді розмінювати їхню кредитну двокімнатну?

Але стирчати тут ще вона не могла – з роботи дзвонили вже три рази, і навіть хлопчаки перестали сміятися, а заходились відбирати у батька слухавку і питати, коли вона повернеться.

Дочекатись звичайного терміну і потім продати – от і всі справи. Тільки треба знайти всі документи – начебто має бути заповіт: батько сам багато разів говорив, і тітка Тамара підказала.

Документи знайшлися у картонній коробці, де й завжди. Люда з цікавості взяла папір, що лежав під ним, прочитала, взяла наступний…

Чого тут тільки в нього не було! Договори, давно прострочені гарантійні талони, листи подяки з роботи.

На дні лежали медичні документи, і Люда помітила своє ім’я. Чорнило на багатьох наполовину вицвіло, але було зрозуміло, що це результати її обстежень, акуратно складені за датами.

У чотирнадцять років вона відмовилася ходити з ним до лікарень, і він не зміг її змусити, тому вік на всіх був від тринадцяти й молодше.

Все б нічого, але всюди були дивні резульатати… Люда навіть замотала головою, намагаючись зрозуміти.

У кого це таке, у неї? Потім розібралася – ні, не в неї, по жіночій лінії: у матері й бабусі не порядок був у голові…

І що це все означає? Руки стали крижаними у роті пересохло.

– І де ти, коли так потрібен? – зло вигукнула вона в безмовні стіни.

Коли вона купила квиток і повідомила, що вступатиме вчитися там, тато не став її зупиняти.

Він сказав:

– Якщо я потрібен, тільки подзвони. Я завжди буду поряд, зрозуміла?

Потім він багато разів повторював ці слова. Але зараз, коли їй потрібно, щоб він опинився поруч і пояснив їй, що все це означає, його не було.

Його запах, його старі капці, кухоль без ручки, весь коричневий всередині від чаю, все це було тут.

А його не було.

Люда почала рвати списані чорними літерами листи, намагаючись стерти з пам’яті це слово, ці медичні слова про маму і бабусю…

Люда не попереджала, що вона повертається, просто не могла ні з ким говорити.

Павло дзвонив тричі, вона не брала слухавку, потім і зовсім відключила телефон.

Чомусь не наважилася відчинити двері власної квартири своїм ключем і подзвонила, почуваючи себе чужою, непотрібною в цьому новому для неї світі.

Павло був в одній шкарпетці та фартуху, ніс вимазаний зеленкою.

– Людо!

Він взяв її руками в борошні і гукнув:

– Хлопці, мама приїхала!

Її хлопчаки, вибігли в коридор і взялися з двох боків, навперебій щось розповідаючи і скаржачись, і Павло ледь їх відчепив.

– Що в тебе з носом? – спитала Люда.

– Кіт подряпав.

– Який кіт?

Павло виглядав винним.

– Ти тільки не злись, ми кота підібрали.

Кіт був рудий і нещасний. Але Люді він сподобався.

– Павлику, – тихо сказала вона ввечері, коли вдалося вкласти спати хлопчаків і вгамувати кота. – Запиши мене до лікаря.

– Якого? – запереживав він.

Можна було б якось відмовитися, але брехати Люді не хотілося. І вона розповіла йому все – про знайдені старі обстеження, про маму, про те, що їй дуже лячно, але вона зрозуміє, якщо він тепер вирішити з нею розлучитися і забрати хлопчиків.

Вона вже про все подумала – поїде до тата в квартиру і житиме там.

– Ну і недолуга ж ти в мене, – зітхнув Павло. – Яке ще розлучення? Ні, ти точно не в собі, – додав він і розсміявся над власним жартом.

Люда посміхнулася. Здається, тепер і справді все буде добре…

Вам також має сподобатись...

Луїза вийшла з автобуса і швидко пішла на таксі. Вона щойно повернулася з відрядження і дуже втомилася. По дорозі додому Луїза заїхала на роботу і швидко написала звіт про відрядження. Вона навіть не сказала своєму чоловікові Микиті, що повернулася… Луїза зайшла у свою квартиру. Там стояла тиша. Але це й не дивно, адже нікого нема вдома. Швидко знявши кросівки й куртку, Луїза пройшла на кухню. – Треба було б зазирнути в холодильник і сходити в магазин, – вирішила жінка. Луїза зайшла на свою гарненьку, завжди чистеньку кухню, й побіліла від побаченого

Зіна була у відрядженні. Увечері вона вирішила подзвонити до свого чоловіка Андрія. Вони поговорили, побажали один одному добраніч і попрощалися. – Бувай, коханий, – сказала Зіна і вже збиралася покласти телефон, як раптом знову почула голос чоловіка у слухавці. – Мабуть, ще щось хоче сказати, – подумала Зіна. Вона тільки–но хотіла відповісти, як зрозуміла, що Андрій розмовляє з якоюсь жінкою! Її голос видався Зіні дуже знайомим. – Та це ж моя подруга Анжела, – ахнула Зіна. – Я так кохаю тебе, але я не можу зараз піти від дружини, – говорив чоловік. Зіна не вірила своїм вухам

Марина їхала своєю машиною додому. У салоні грала музика, але й вона не заспокоювала її, а навпаки, наводила тугу. – Як же ж рано пішов мій Андрійко, – думала Марина про свого покійного чоловіка. – Тридцять один рік, хіба це вік?! Дитину чекали… Але його не стало, і малюка теж нема. Стільки часу минуло, а душа все не на місці… Попереду Марина помітила машину, яка раптом поїхала вбік і зупинилася. – Щось не так, – подумала вона. – Колесо, чи що? Марина теж зупинилася. Вона підійшла до машини, постукала в дверцята і застигла від несподіванки

Оля повернулася зі школи додому. Дівчина відкрила квартиру своїм ключем, зайшла в коридор. – Цікаво, що там смачненького мама приготувала на обід? – подумала вона і одразу помчала на кухні. Тільки-но Оля відкрила холодильник, як раптом з кімнати батьків почулися якісь дивні звуки. – А це ще що таке? – подумала Оля і вирішила подивитися. Дівчина зайшла в спальню батьків і застигла від побаченого. – Тату… Тату?! Це що таке? Що Тамара Степанівна робить у вашій спальні з мамою? Ще й у такому вигляді? – тільки й вигукнула Оля, здивовано дивлячись на батька