Життєві історії

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. – Мамо, це тобі від нас! – усміхнулася донька, вручаючи матері подарунок. – Ой, не треба було. Це ж так дорого, – говорила Ніна, розглядаючи поарунок. – Мамо, ти у нас найкраща, для тебе нічого не шкода, – говорила донька. – Я точно з ним не впораюся, – журилася Ніна. – Тут все просто, розберешся, – сказала донька і пішла у справах. Ніна ввімкнула свій новий телефон, і застигла від побаченого. – Боже! – не витримала вона. – Що ж тепер робити?

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. Не могли більше дивитися, як мама старанно натискає стерті від частого використання кнопки старого телефону.

Ніна зраділа, звичайно, але ніяк не наважувалася взяти новий ґаджет до рук:

– Я точно з ним не впораюся, – журилася вона, – подумати тільки: один дотик і такі наслідки! Переживаю…

– Мамо, нема чого переживати, – посміхнулася дочка. – Насправді – все дуже просто. Один вечір посидиш, розберешся і звикнеш. Не ти перша, не ти остання. А розпочати я допоможу.

Поки донька сиділа поруч, проблем не виникало, все здавалося простим та зрозумілим. Але як тільки вона пішла, все звалилося. Куди Ніна натиснула, вона сама до ладу не зрозуміла, але всі контакти в телефоні поділися.

За одну секунду жінка втратила близько двохсот номерів!

Там були контакти всієї рідні, близьких та далеких подруг, приятельок, сусідів по дому та по дачі, колег з усіх місць, де працювала Ніна за останні десять років. Ну і так: випадкових знайомих, супутників, продавців у магазинах.

– Боже! – Ніна не витримала. – Що тепер робити? Адже я навіть телефонів дітей не знаю!

Жінка ледь дочекалася ранку. Прилетіла до дочки.

Та, покопавшись в телефоні, повернути контакти не змогла.

– Мамо, я тобі наші телефони записала. Тож ми – на зв’язку. Решта номерів поступово відновиш. Не переживай.

– А я вже не переживаю. Скоро всі почнуть дзвонити, турбуватися, куди я пропала. Думаю, всі знайдуться дуже швидко.

Даремно Ніна на це сподівалася.

Телефон мовчав.

За місяць їй зателефонували лише одна з подруг та рідна сестра.

– Як же так? – Ніна дивувалася. – Виходить, я нікому не потрібна?

– Мамо, не перебільшуй, – заспокоювала дочка. – Мало що в кого могло статися.

– Але ж не у всіх одразу! І потім: мені ніколи і ніщо не заважало їм зателефонувати, поцікавитись як справи, сказати добре слово. Годинами по телефону говорила!

– Ну ось. Виходить, це ти їм дзвонила, а не вони тобі.

– Саме так! Виходить, що вони мені потрібні, а я їм – ні! І взагалі: усі ці розмови – виключно моя ініціатива! Виходить: я їм мало не нав’язувалась.

Пройшов місяць…

– Мамо, як там твої контакти? Поповнились? – поцікавилася дочка.

– Ага! – Ніна розсміялася. – Аж на п’ять чоловік! З роботи вкотре зателефонували – заміна знадобилася; сусідка по дачі – трубу протікла; подруга дитинства з’явилася – була у місті проїздом, переночувати попросилася; перукар та манікюрниця – запис коригували. От і все.

– Не густо, – дочка уважно дивилася на матір: чи не засмучується?

– Слава Богу – не пусто!

– Ну так.

– Знаєш, я, щиро кажучи, спочатку дуже переживала, шкодувала, що всі телефони втратила. А тепер – тішуся! Ти не уявляєш, скільки часу звільнилося! І жити стало якось легше. І в голові прояснилося.

– В сенсі?

– У тому списку стільки людей було! А виявилось, що своїх серед них і немає зовсім. А я їм – картиночки, повідомлень, дзвіночки регулярні. Навіщо? Краще б із тобою вкотре поговорила…

Ще раз про втрачені контакти Ніна заговорила з дочкою місяця за три.

– Уявляєш, зустрічаю знайомих, а вони до мене з претензіями: мовляв, чому не дзвоню, у свята ігнорую?

– А ти? Сподіваюся, не виправдовуєшся?

– Ні звичайно. Відповідаю спокійно: «Челала, що ви подзвоните».

– А вони?

– Нічого, тільки плечима знизують. До речі, дзвінки з незнайомих номерів іноді надходять. То я навіть не відповідаю.

– Чому?

– Тому що з чужими людьми говорити мені нема про що, а свої – давно зателефонували і вже місяць у мене в контактах…

Вам також має сподобатись...

Дмитро повернувся додому з роботи. Посмажив собі омлет, заварив ароматний чай. Раптом, пролунав дзвінок телефону. Чоловік глянув на екран мобільного і здивувався, дзвонила його колишня дружина Віра. – Так, слухаю, – сказав Дмитро, піднявши слухавку. – Тату, привіт, ти можеш до нас приїхати. У мене до тебе є термінова справа, – почув він в слухавці голос своєї доньки. – Дарина? А мама де? – здивувався чоловік. – Тату, я тобі все поясню. Приїжджай, – тихо додала Дарина. – Добре. Приїду. Чекайте, – відповів він якось схвильовано. Але Дмитро навіть уявити не міг, навіщо донька просить про термінову зустріч

Ганна Петрівна з самого ранку прибирала в хаті. Поки жінка витирала пил, то кілька разів поглядала на фото сина в рамці на стіні. – Вже пів року минуло, як Павлик поїхав у місто, – тихо сказала вона. – А я ніяк не можу звикнути. Треба ж… Її син Павло кілька місяців жив у місті. За весь час він не приїхав у село жодного разу, тільки дзвонив іноді. Сказав, що влаштувався на роботу… Раптом пролунав дзвінок у двері. – Мабуть знову сусідка прийшла, – вирішила господиня. Ганна Петрівна пішла в коридор, відкрила двері і ахнула від несподіванки. На порозі стояла зовсім не сусідка

Галина Іванівна з чоловіком стояли на зупинці. Недавно вони нарешті переїхали зі старого будинку в новобудову. Нова квартира була просто чудова! Але Галина Іванівна, їдучи зі старого будинку, навіть заплакала, кинувши прощальний погляд на колишню оселю. Все життя там минуло, донька там народилася. Зрозуміло, що нове краще, але серце щось аж стрепенулося… Галина Іванівна повернулася до свого чоловіка, щось хотіла сказати, але побачивши його обличчя одразу все забула! Бо її Віктор Сергійович, округливши очі, дивився кудись убік. Галина Іванівна теж подивилася у напрямку його погляду, й остовпіла від побаченого

Віра ще спала, коли у двері подзвонили. Жінка подивилася на будильник – сьома ранку. – Може, сусіди? Чи сталося щось? – крутилось у неї в голові, поки вона квапливо одягала халат і йшла до дверей. Дзвінок повторився. Віра відкрила і побачила на порозі свою тітку Люду. – Щось сталося? – здивовано запитала Віра. – Віро, а ти, що, спала? – похитала головою тітка Люда. – Я до тебе у справі! – У якій ще справі?- не зрозуміла Віра. Тітка Люда зайшла в коридор, сіла на пуф і все розповіла племінниці. Віра вислухала її і застигла від почутого