Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. Не могли більше дивитися, як мама старанно натискає стерті від частого використання кнопки старого телефону.
Ніна зраділа, звичайно, але ніяк не наважувалася взяти новий ґаджет до рук:
– Я точно з ним не впораюся, – журилася вона, – подумати тільки: один дотик і такі наслідки! Переживаю…
– Мамо, нема чого переживати, – посміхнулася дочка. – Насправді – все дуже просто. Один вечір посидиш, розберешся і звикнеш. Не ти перша, не ти остання. А розпочати я допоможу.
Поки донька сиділа поруч, проблем не виникало, все здавалося простим та зрозумілим. Але як тільки вона пішла, все звалилося. Куди Ніна натиснула, вона сама до ладу не зрозуміла, але всі контакти в телефоні поділися.
За одну секунду жінка втратила близько двохсот номерів!
Там були контакти всієї рідні, близьких та далеких подруг, приятельок, сусідів по дому та по дачі, колег з усіх місць, де працювала Ніна за останні десять років. Ну і так: випадкових знайомих, супутників, продавців у магазинах.
– Боже! – Ніна не витримала. – Що тепер робити? Адже я навіть телефонів дітей не знаю!
Жінка ледь дочекалася ранку. Прилетіла до дочки.
Та, покопавшись в телефоні, повернути контакти не змогла.
– Мамо, я тобі наші телефони записала. Тож ми – на зв’язку. Решта номерів поступово відновиш. Не переживай.
– А я вже не переживаю. Скоро всі почнуть дзвонити, турбуватися, куди я пропала. Думаю, всі знайдуться дуже швидко.
Даремно Ніна на це сподівалася.
Телефон мовчав.
За місяць їй зателефонували лише одна з подруг та рідна сестра.
– Як же так? – Ніна дивувалася. – Виходить, я нікому не потрібна?
– Мамо, не перебільшуй, – заспокоювала дочка. – Мало що в кого могло статися.
– Але ж не у всіх одразу! І потім: мені ніколи і ніщо не заважало їм зателефонувати, поцікавитись як справи, сказати добре слово. Годинами по телефону говорила!
– Ну ось. Виходить, це ти їм дзвонила, а не вони тобі.
– Саме так! Виходить, що вони мені потрібні, а я їм – ні! І взагалі: усі ці розмови – виключно моя ініціатива! Виходить: я їм мало не нав’язувалась.
Пройшов місяць…
– Мамо, як там твої контакти? Поповнились? – поцікавилася дочка.
– Ага! – Ніна розсміялася. – Аж на п’ять чоловік! З роботи вкотре зателефонували – заміна знадобилася; сусідка по дачі – трубу протікла; подруга дитинства з’явилася – була у місті проїздом, переночувати попросилася; перукар та манікюрниця – запис коригували. От і все.
– Не густо, – дочка уважно дивилася на матір: чи не засмучується?
– Слава Богу – не пусто!
– Ну так.
– Знаєш, я, щиро кажучи, спочатку дуже переживала, шкодувала, що всі телефони втратила. А тепер – тішуся! Ти не уявляєш, скільки часу звільнилося! І жити стало якось легше. І в голові прояснилося.
– В сенсі?
– У тому списку стільки людей було! А виявилось, що своїх серед них і немає зовсім. А я їм – картиночки, повідомлень, дзвіночки регулярні. Навіщо? Краще б із тобою вкотре поговорила…
Ще раз про втрачені контакти Ніна заговорила з дочкою місяця за три.
– Уявляєш, зустрічаю знайомих, а вони до мене з претензіями: мовляв, чому не дзвоню, у свята ігнорую?
– А ти? Сподіваюся, не виправдовуєшся?
– Ні звичайно. Відповідаю спокійно: «Челала, що ви подзвоните».
– А вони?
– Нічого, тільки плечима знизують. До речі, дзвінки з незнайомих номерів іноді надходять. То я навіть не відповідаю.
– Чому?
– Тому що з чужими людьми говорити мені нема про що, а свої – давно зателефонували і вже місяць у мене в контактах…
