Життєві історії

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. – Мамо, це тобі від нас! – усміхнулася донька, вручаючи матері подарунок. – Ой, не треба було. Це ж так дорого, – говорила Ніна, розглядаючи поарунок. – Мамо, ти у нас найкраща, для тебе нічого не шкода, – говорила донька. – Я точно з ним не впораюся, – журилася Ніна. – Тут все просто, розберешся, – сказала донька і пішла у справах. Ніна ввімкнула свій новий телефон, і застигла від побаченого. – Боже! – не витримала вона. – Що ж тепер робити?

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. Не могли більше дивитися, як мама старанно натискає стерті від частого використання кнопки старого телефону.

Ніна зраділа, звичайно, але ніяк не наважувалася взяти новий ґаджет до рук:

– Я точно з ним не впораюся, – журилася вона, – подумати тільки: один дотик і такі наслідки! Переживаю…

– Мамо, нема чого переживати, – посміхнулася дочка. – Насправді – все дуже просто. Один вечір посидиш, розберешся і звикнеш. Не ти перша, не ти остання. А розпочати я допоможу.

Поки донька сиділа поруч, проблем не виникало, все здавалося простим та зрозумілим. Але як тільки вона пішла, все звалилося. Куди Ніна натиснула, вона сама до ладу не зрозуміла, але всі контакти в телефоні поділися.

За одну секунду жінка втратила близько двохсот номерів!

Там були контакти всієї рідні, близьких та далеких подруг, приятельок, сусідів по дому та по дачі, колег з усіх місць, де працювала Ніна за останні десять років. Ну і так: випадкових знайомих, супутників, продавців у магазинах.

– Боже! – Ніна не витримала. – Що тепер робити? Адже я навіть телефонів дітей не знаю!

Жінка ледь дочекалася ранку. Прилетіла до дочки.

Та, покопавшись в телефоні, повернути контакти не змогла.

– Мамо, я тобі наші телефони записала. Тож ми – на зв’язку. Решта номерів поступово відновиш. Не переживай.

– А я вже не переживаю. Скоро всі почнуть дзвонити, турбуватися, куди я пропала. Думаю, всі знайдуться дуже швидко.

Даремно Ніна на це сподівалася.

Телефон мовчав.

За місяць їй зателефонували лише одна з подруг та рідна сестра.

– Як же так? – Ніна дивувалася. – Виходить, я нікому не потрібна?

– Мамо, не перебільшуй, – заспокоювала дочка. – Мало що в кого могло статися.

– Але ж не у всіх одразу! І потім: мені ніколи і ніщо не заважало їм зателефонувати, поцікавитись як справи, сказати добре слово. Годинами по телефону говорила!

– Ну ось. Виходить, це ти їм дзвонила, а не вони тобі.

– Саме так! Виходить, що вони мені потрібні, а я їм – ні! І взагалі: усі ці розмови – виключно моя ініціатива! Виходить: я їм мало не нав’язувалась.

Пройшов місяць…

– Мамо, як там твої контакти? Поповнились? – поцікавилася дочка.

– Ага! – Ніна розсміялася. – Аж на п’ять чоловік! З роботи вкотре зателефонували – заміна знадобилася; сусідка по дачі – трубу протікла; подруга дитинства з’явилася – була у місті проїздом, переночувати попросилася; перукар та манікюрниця – запис коригували. От і все.

– Не густо, – дочка уважно дивилася на матір: чи не засмучується?

– Слава Богу – не пусто!

– Ну так.

– Знаєш, я, щиро кажучи, спочатку дуже переживала, шкодувала, що всі телефони втратила. А тепер – тішуся! Ти не уявляєш, скільки часу звільнилося! І жити стало якось легше. І в голові прояснилося.

– В сенсі?

– У тому списку стільки людей було! А виявилось, що своїх серед них і немає зовсім. А я їм – картиночки, повідомлень, дзвіночки регулярні. Навіщо? Краще б із тобою вкотре поговорила…

Ще раз про втрачені контакти Ніна заговорила з дочкою місяця за три.

– Уявляєш, зустрічаю знайомих, а вони до мене з претензіями: мовляв, чому не дзвоню, у свята ігнорую?

– А ти? Сподіваюся, не виправдовуєшся?

– Ні звичайно. Відповідаю спокійно: «Челала, що ви подзвоните».

– А вони?

– Нічого, тільки плечима знизують. До речі, дзвінки з незнайомих номерів іноді надходять. То я навіть не відповідаю.

– Чому?

– Тому що з чужими людьми говорити мені нема про що, а свої – давно зателефонували і вже місяць у мене в контактах…

Вам також має сподобатись...

Олена подивилася на себе в дзеркало, поправила ідеально вкладене волосся і зітхнула. Вона йшла на зустріч випускників… Бенкетна зала шуміла голосами, сміхом та музикою. Колишні однокласники сміялися, обіймалися, обговорювали своє життя. Олена трималася впевнено, хоч усередині щось і тремтіло. – Олена?! – хтось гукнув її. – Оце зустріч! Вона обернулася і побачила Віку – свою колишню шкільну подругу. Вони обійнялися, наче й справді скучили одна за одною. – Слухай, ти взагалі не змінилася! – захоплено вигукнула Віка. – Навіть кращою стала! У її погляді прослизнула жіноча заздрість, але тут же згасла… Олена посміхнулася їй і раптом краєм ока вловила якийсь рух. Вона застигла від несподіваної здогадки

Зоряна Львівна поїхала в санаторій. Вона була жінка строга, викладала в інституті. Зоряна Львівна так звикла носити костюми і строгі зачіски, що навіть у сарафані виглядала строго! Але її сусідки за столиком в санаторії були такі жваві, що незабаром завели її з ними у перукарню. Вмовили перефарбувати волосся і модно постригтися. – Зоряно, а ти виявляється молодша, аніж спочатку здавалася! – здивувалися її нові подруги. На ранок Зоряна Львівна пішла приймати ванни. Після ванн у неї був масаж. Її збентежило, що його робить чоловік, але хороший настрій переміг… А ввечері жінка пішла на дискотеку й оторопіла від того, кого там зустріла

Вероніка поїхала до бабусі в село. Їхала своєю новою машиною! Вона під’їхала до будинку, посигналила. Вийшла її бабуся Марина. – Вероніко, дівчинко моя! – обійняла та внучку. – Бабусю, подивися яка краса! – показала дівчина свою машину. – Бачиш? Мама з татом подарували мені на двадцятиріччя! – Бачу, чого ж не бачу, – чомусь сумно сказала старенька. – Бабусю, а Андрій тут? – запитала Вероніка за свого друга. – Тут, але не ходи до нього, – відповіла баба Марина і важко зітхнула. – Чому?! – здивувалася дівчина. – Ми з ним теж давно не бачилися… Вона помчала до сусідського будинку, де жив Андрій. Вероніка відкрила хвіртку, й остовпіла, не вірячи своїм очам

Світлана тільки-но прокинулася, коли пролунав дзвінок у двері. – Світлано, відкривай. Це Марія Василівна, мама Олега. Він попросив мене, щоб я тобі допомогла з приготуванням до весілля, – почула вона голос за дверима. Світлана відкрила двері, запросила майбутню свекруху на кухню, пригостила чаєм. – Може, краще не робити весілля! – раптом сказала Марія Василівна. – Олег і так витратився, коли купив цю квартиру! – Ви краще присядьте. У мене для вас погана новина, – Світлана пройшла в кімнату і повернулася з якоюсь папкою в руках. – Ось, помилуйтеся. Марія Василівна взяла папку, переглянула вміст і застигла від побаченого