Життєві історії

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. – Мамо, це тобі від нас! – усміхнулася донька, вручаючи матері подарунок. – Ой, не треба було. Це ж так дорого, – говорила Ніна, розглядаючи поарунок. – Мамо, ти у нас найкраща, для тебе нічого не шкода, – говорила донька. – Я точно з ним не впораюся, – журилася Ніна. – Тут все просто, розберешся, – сказала донька і пішла у справах. Ніна ввімкнула свій новий телефон, і застигла від побаченого. – Боже! – не витримала вона. – Що ж тепер робити?

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. Не могли більше дивитися, як мама старанно натискає стерті від частого використання кнопки старого телефону.

Ніна зраділа, звичайно, але ніяк не наважувалася взяти новий ґаджет до рук:

– Я точно з ним не впораюся, – журилася вона, – подумати тільки: один дотик і такі наслідки! Переживаю…

– Мамо, нема чого переживати, – посміхнулася дочка. – Насправді – все дуже просто. Один вечір посидиш, розберешся і звикнеш. Не ти перша, не ти остання. А розпочати я допоможу.

Поки донька сиділа поруч, проблем не виникало, все здавалося простим та зрозумілим. Але як тільки вона пішла, все звалилося. Куди Ніна натиснула, вона сама до ладу не зрозуміла, але всі контакти в телефоні поділися.

За одну секунду жінка втратила близько двохсот номерів!

Там були контакти всієї рідні, близьких та далеких подруг, приятельок, сусідів по дому та по дачі, колег з усіх місць, де працювала Ніна за останні десять років. Ну і так: випадкових знайомих, супутників, продавців у магазинах.

– Боже! – Ніна не витримала. – Що тепер робити? Адже я навіть телефонів дітей не знаю!

Жінка ледь дочекалася ранку. Прилетіла до дочки.

Та, покопавшись в телефоні, повернути контакти не змогла.

– Мамо, я тобі наші телефони записала. Тож ми – на зв’язку. Решта номерів поступово відновиш. Не переживай.

– А я вже не переживаю. Скоро всі почнуть дзвонити, турбуватися, куди я пропала. Думаю, всі знайдуться дуже швидко.

Даремно Ніна на це сподівалася.

Телефон мовчав.

За місяць їй зателефонували лише одна з подруг та рідна сестра.

– Як же так? – Ніна дивувалася. – Виходить, я нікому не потрібна?

– Мамо, не перебільшуй, – заспокоювала дочка. – Мало що в кого могло статися.

– Але ж не у всіх одразу! І потім: мені ніколи і ніщо не заважало їм зателефонувати, поцікавитись як справи, сказати добре слово. Годинами по телефону говорила!

– Ну ось. Виходить, це ти їм дзвонила, а не вони тобі.

– Саме так! Виходить, що вони мені потрібні, а я їм – ні! І взагалі: усі ці розмови – виключно моя ініціатива! Виходить: я їм мало не нав’язувалась.

Пройшов місяць…

– Мамо, як там твої контакти? Поповнились? – поцікавилася дочка.

– Ага! – Ніна розсміялася. – Аж на п’ять чоловік! З роботи вкотре зателефонували – заміна знадобилася; сусідка по дачі – трубу протікла; подруга дитинства з’явилася – була у місті проїздом, переночувати попросилася; перукар та манікюрниця – запис коригували. От і все.

– Не густо, – дочка уважно дивилася на матір: чи не засмучується?

– Слава Богу – не пусто!

– Ну так.

– Знаєш, я, щиро кажучи, спочатку дуже переживала, шкодувала, що всі телефони втратила. А тепер – тішуся! Ти не уявляєш, скільки часу звільнилося! І жити стало якось легше. І в голові прояснилося.

– В сенсі?

– У тому списку стільки людей було! А виявилось, що своїх серед них і немає зовсім. А я їм – картиночки, повідомлень, дзвіночки регулярні. Навіщо? Краще б із тобою вкотре поговорила…

Ще раз про втрачені контакти Ніна заговорила з дочкою місяця за три.

– Уявляєш, зустрічаю знайомих, а вони до мене з претензіями: мовляв, чому не дзвоню, у свята ігнорую?

– А ти? Сподіваюся, не виправдовуєшся?

– Ні звичайно. Відповідаю спокійно: «Челала, що ви подзвоните».

– А вони?

– Нічого, тільки плечима знизують. До речі, дзвінки з незнайомих номерів іноді надходять. То я навіть не відповідаю.

– Чому?

– Тому що з чужими людьми говорити мені нема про що, а свої – давно зателефонували і вже місяць у мене в контактах…

Вам також має сподобатись...

Сергій сидів на дивані і дивився телевізор, коли в кімнату зайшла дружина. – Як ти міг, Сергію? – раптом сказала Віолетта. – Ти про що? – здивувався чоловік. – Як ти міг, так вчинити зі мною, – спробувала пояснити дружина. – Ми ж сімʼя! – Кохана, я тебе не розумію, – розвів руками Сергій. – Може це тобі пояснить все, краще будь-яких слів, – Віолетта дістала з кишені якийсь конверт, і поклала його на журнальний стіл перед чоловіком. – Що це? – сказав Сергій, уважно глянув на конверт і остовпів від побаченого

Ніна, закутавшись у легкий кардиган, йшла парком і насолоджувалася останніми теплими днями. В руках вона тримала паперову склянку з ароматною кавою. Допивши каву, Ніна прискорила крок. Дісталася додому, зайшла в квартиру. – Василю, я вдома! – сказала вона. Але чоловік не відповідав. Раптом, вона почула голоси. Василь в кімнаті, із кимось розмовляв телефоном. – Ну, тоді не заважатиму, – вирішила Ніна, і хотіла було вирушити на кухню, але випадково почула, що чоловік розмовляє про неї. – А це вже цікаво! – вирішила жінка. Ніна причаїлася в коридорі, прислухалася до розмови чоловіка і ахнула від почутого

Люба непомітно спакувала у дві сумки свої речі. Вночі, коли батько з матір’ю спали, вона передала їх своєму коханому Івану через вікно. Потім сама вискочила на вулицю… На роботу дівчина вже пішла з будинку Івана. А біля сільради на неї чекала мати. – Батько сказав передати тобі, – почала вона. – Якщо ти сьогодні ж додому не повернешся, то він тебе більше дочкою не вважатиме! – Мамо, я Іванка люблю, ми все одно з ним одружимося! – сказала Люба. І молоді таки одружилися. А потім стався випадок, який змусив Любу прийти до батьків

Наталя поливала квіти на кухні, як раптом у двері хтось подзвонив. Дзвонили наполегливо, не зупиняючись… – Господи, та йду я! – гукнула жінка. – Що ж там таке сталося термінове? Наталя відставила лійку для поливу на підвіконня й поспішила у коридор. Вона відкрила двері й застигла від здивування. На порозі стояла її свекруха Надія Олексіївна. – Ой, проходьте! – одразу запросила її Наталя. Надія Олексіївна дістала з жіночої сумочки папірець і, не дивлячись на невістку, дала його своєму синові Степану. – Що це таке? – здивовано запитав той. Він дивився на папірець, не розуміючи, що відбувається