Життєві історії

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. – Мамо, це тобі від нас! – усміхнулася донька, вручаючи матері подарунок. – Ой, не треба було. Це ж так дорого, – говорила Ніна, розглядаючи поарунок. – Мамо, ти у нас найкраща, для тебе нічого не шкода, – говорила донька. – Я точно з ним не впораюся, – журилася Ніна. – Тут все просто, розберешся, – сказала донька і пішла у справах. Ніна ввімкнула свій новий телефон, і застигла від побаченого. – Боже! – не витримала вона. – Що ж тепер робити?

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. Не могли більше дивитися, як мама старанно натискає стерті від частого використання кнопки старого телефону.

Ніна зраділа, звичайно, але ніяк не наважувалася взяти новий ґаджет до рук:

– Я точно з ним не впораюся, – журилася вона, – подумати тільки: один дотик і такі наслідки! Переживаю…

– Мамо, нема чого переживати, – посміхнулася дочка. – Насправді – все дуже просто. Один вечір посидиш, розберешся і звикнеш. Не ти перша, не ти остання. А розпочати я допоможу.

Поки донька сиділа поруч, проблем не виникало, все здавалося простим та зрозумілим. Але як тільки вона пішла, все звалилося. Куди Ніна натиснула, вона сама до ладу не зрозуміла, але всі контакти в телефоні поділися.

За одну секунду жінка втратила близько двохсот номерів!

Там були контакти всієї рідні, близьких та далеких подруг, приятельок, сусідів по дому та по дачі, колег з усіх місць, де працювала Ніна за останні десять років. Ну і так: випадкових знайомих, супутників, продавців у магазинах.

– Боже! – Ніна не витримала. – Що тепер робити? Адже я навіть телефонів дітей не знаю!

Жінка ледь дочекалася ранку. Прилетіла до дочки.

Та, покопавшись в телефоні, повернути контакти не змогла.

– Мамо, я тобі наші телефони записала. Тож ми – на зв’язку. Решта номерів поступово відновиш. Не переживай.

– А я вже не переживаю. Скоро всі почнуть дзвонити, турбуватися, куди я пропала. Думаю, всі знайдуться дуже швидко.

Даремно Ніна на це сподівалася.

Телефон мовчав.

За місяць їй зателефонували лише одна з подруг та рідна сестра.

– Як же так? – Ніна дивувалася. – Виходить, я нікому не потрібна?

– Мамо, не перебільшуй, – заспокоювала дочка. – Мало що в кого могло статися.

– Але ж не у всіх одразу! І потім: мені ніколи і ніщо не заважало їм зателефонувати, поцікавитись як справи, сказати добре слово. Годинами по телефону говорила!

– Ну ось. Виходить, це ти їм дзвонила, а не вони тобі.

– Саме так! Виходить, що вони мені потрібні, а я їм – ні! І взагалі: усі ці розмови – виключно моя ініціатива! Виходить: я їм мало не нав’язувалась.

Пройшов місяць…

– Мамо, як там твої контакти? Поповнились? – поцікавилася дочка.

– Ага! – Ніна розсміялася. – Аж на п’ять чоловік! З роботи вкотре зателефонували – заміна знадобилася; сусідка по дачі – трубу протікла; подруга дитинства з’явилася – була у місті проїздом, переночувати попросилася; перукар та манікюрниця – запис коригували. От і все.

– Не густо, – дочка уважно дивилася на матір: чи не засмучується?

– Слава Богу – не пусто!

– Ну так.

– Знаєш, я, щиро кажучи, спочатку дуже переживала, шкодувала, що всі телефони втратила. А тепер – тішуся! Ти не уявляєш, скільки часу звільнилося! І жити стало якось легше. І в голові прояснилося.

– В сенсі?

– У тому списку стільки людей було! А виявилось, що своїх серед них і немає зовсім. А я їм – картиночки, повідомлень, дзвіночки регулярні. Навіщо? Краще б із тобою вкотре поговорила…

Ще раз про втрачені контакти Ніна заговорила з дочкою місяця за три.

– Уявляєш, зустрічаю знайомих, а вони до мене з претензіями: мовляв, чому не дзвоню, у свята ігнорую?

– А ти? Сподіваюся, не виправдовуєшся?

– Ні звичайно. Відповідаю спокійно: «Челала, що ви подзвоните».

– А вони?

– Нічого, тільки плечима знизують. До речі, дзвінки з незнайомих номерів іноді надходять. То я навіть не відповідаю.

– Чому?

– Тому що з чужими людьми говорити мені нема про що, а свої – давно зателефонували і вже місяць у мене в контактах…

Вам також має сподобатись...

Галя буда вдома сама. Вона сиділа на дивані, дивилася по телевізору улюблений турецький серіал, і плакала. Раптом хтось наполегливо подзвонив у двері. Галя прислухалася хто там, але навіть не поворухнулася. Це була її дочка Віра. Вона дзвонила і дзвонила у двері, але Галя не хотіла відкривати. Дочка почала стукати. – Мамо, відкрий! – голосно гукнула вона. Галя зітхнула і пішла в коридор. Віра була без шапки, хоча надворі було холодно, куртка розстебнута… Вона зайшла в квартиру, дістала із сумки якийсь пакет і простягла Галі. – Що це? – Галя глянула в пакет і оторопіла. Вона дивилася на доньку і нічого не розуміла

Світлана повернулася додому з роботи. В коридорі її зустрів свекор. – Ну привіт, Світлано, – тон свекра не віщував нічого доброго. – Здрастуйте, – відповіла вона. – Світлано, нам треба серйозно поговорити, – свекор вказав поглядом на кухню. – Я вас слухаю, Степане Андрійовичу, – відповіла невістка, пройшла на кухню, сіла за стіл. – Світлано, я одного не розумію, невже тобі навіть не соромно?! – запитав чоловік. – За що мені має бути соромно? – не зрозуміла Світлана. – За ось це! – обурено вигукнув свекор, дістав свій телефон і поклав перед невісткою. Світлана взяла телефон, глянула на екран і…заціпеніла від побаченого

Оксана підʼїхала до великого шикарного будинку. Жінка приїхала по роботі – господарі планували ремонт, а вона мала робити дизайн. Зустріли її привітно і провели до господаря. – Олексію Дмитровичу, це до вас! – сказала літня жінка – помічниця по господарству. – А ви пунктуальні, – сказав господар, вставши з-за столу. – Я поспішаю в офіс, давайте обговоримо деталі і можете приступати… Незабаром він поїхав, а Оксана почала оглядати житло. Ремонт був потрібний тільки на першому поверсі. Тільки вітальня, спальня і кухня. Оксана робила заміри у просторій кімнаті з виходом у сад, коли двері спальні раптом відчинилися. Вона застигла від несподіванки

Леонід поспішав на роботу, запізнюючись вже на сорок хвилин. Сьогодні на нього чекає дві співбесіди. Чоловік вже підходив до офісу, як раптом побачив претендентку на місце у його магазині. Леонід застиг на місці побачивши її. – Проходьте, – поважно промовив він. – Сідайте. Чому до нас…Ганно Романівно? – неохоче запитав Леонід, зазирнув в анкету і застиг від здивувавння. – Цього неможе бути, – тільки й промовив він