Життєві історії

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. – Мамо, це тобі від нас! – усміхнулася донька, вручаючи матері подарунок. – Ой, не треба було. Це ж так дорого, – говорила Ніна, розглядаючи поарунок. – Мамо, ти у нас найкраща, для тебе нічого не шкода, – говорила донька. – Я точно з ним не впораюся, – журилася Ніна. – Тут все просто, розберешся, – сказала донька і пішла у справах. Ніна ввімкнула свій новий телефон, і застигла від побаченого. – Боже! – не витримала вона. – Що ж тепер робити?

Діти скинулися та подарували Ніні на день народження телефон. Не могли більше дивитися, як мама старанно натискає стерті від частого використання кнопки старого телефону.

Ніна зраділа, звичайно, але ніяк не наважувалася взяти новий ґаджет до рук:

– Я точно з ним не впораюся, – журилася вона, – подумати тільки: один дотик і такі наслідки! Переживаю…

– Мамо, нема чого переживати, – посміхнулася дочка. – Насправді – все дуже просто. Один вечір посидиш, розберешся і звикнеш. Не ти перша, не ти остання. А розпочати я допоможу.

Поки донька сиділа поруч, проблем не виникало, все здавалося простим та зрозумілим. Але як тільки вона пішла, все звалилося. Куди Ніна натиснула, вона сама до ладу не зрозуміла, але всі контакти в телефоні поділися.

За одну секунду жінка втратила близько двохсот номерів!

Там були контакти всієї рідні, близьких та далеких подруг, приятельок, сусідів по дому та по дачі, колег з усіх місць, де працювала Ніна за останні десять років. Ну і так: випадкових знайомих, супутників, продавців у магазинах.

– Боже! – Ніна не витримала. – Що тепер робити? Адже я навіть телефонів дітей не знаю!

Жінка ледь дочекалася ранку. Прилетіла до дочки.

Та, покопавшись в телефоні, повернути контакти не змогла.

– Мамо, я тобі наші телефони записала. Тож ми – на зв’язку. Решта номерів поступово відновиш. Не переживай.

– А я вже не переживаю. Скоро всі почнуть дзвонити, турбуватися, куди я пропала. Думаю, всі знайдуться дуже швидко.

Даремно Ніна на це сподівалася.

Телефон мовчав.

За місяць їй зателефонували лише одна з подруг та рідна сестра.

– Як же так? – Ніна дивувалася. – Виходить, я нікому не потрібна?

– Мамо, не перебільшуй, – заспокоювала дочка. – Мало що в кого могло статися.

– Але ж не у всіх одразу! І потім: мені ніколи і ніщо не заважало їм зателефонувати, поцікавитись як справи, сказати добре слово. Годинами по телефону говорила!

– Ну ось. Виходить, це ти їм дзвонила, а не вони тобі.

– Саме так! Виходить, що вони мені потрібні, а я їм – ні! І взагалі: усі ці розмови – виключно моя ініціатива! Виходить: я їм мало не нав’язувалась.

Пройшов місяць…

– Мамо, як там твої контакти? Поповнились? – поцікавилася дочка.

– Ага! – Ніна розсміялася. – Аж на п’ять чоловік! З роботи вкотре зателефонували – заміна знадобилася; сусідка по дачі – трубу протікла; подруга дитинства з’явилася – була у місті проїздом, переночувати попросилася; перукар та манікюрниця – запис коригували. От і все.

– Не густо, – дочка уважно дивилася на матір: чи не засмучується?

– Слава Богу – не пусто!

– Ну так.

– Знаєш, я, щиро кажучи, спочатку дуже переживала, шкодувала, що всі телефони втратила. А тепер – тішуся! Ти не уявляєш, скільки часу звільнилося! І жити стало якось легше. І в голові прояснилося.

– В сенсі?

– У тому списку стільки людей було! А виявилось, що своїх серед них і немає зовсім. А я їм – картиночки, повідомлень, дзвіночки регулярні. Навіщо? Краще б із тобою вкотре поговорила…

Ще раз про втрачені контакти Ніна заговорила з дочкою місяця за три.

– Уявляєш, зустрічаю знайомих, а вони до мене з претензіями: мовляв, чому не дзвоню, у свята ігнорую?

– А ти? Сподіваюся, не виправдовуєшся?

– Ні звичайно. Відповідаю спокійно: «Челала, що ви подзвоните».

– А вони?

– Нічого, тільки плечима знизують. До речі, дзвінки з незнайомих номерів іноді надходять. То я навіть не відповідаю.

– Чому?

– Тому що з чужими людьми говорити мені нема про що, а свої – давно зателефонували і вже місяць у мене в контактах…

Вам також має сподобатись...

Микола з Вірою жили по-сусідству. Дуже скоро вони зрозуміли, що подобаються один одному. Молоді гуляли, разом ходили на танці. Та було одне «але» – Віра не хотіла жити в селі: – Микольцю, поїхали у місто, га?! Я піду вчитися. Ти теж. – Ні, Віро, я в місто не хочу, – казав хлопець. – Сільський я. Вивчишся, повернешся сюди, тоді й вирішимо, як будемо жити. Поїхала дівчина в місто сама… Здобувши диплом, приїхала Віра додому. Її мати, Ганна, як глянула на дочку, то аж присіла від несподіванки. – Це що таке Віро?! – тільки й сказала вона

Олена крутилася на кухні, наспівуючи веселу пісеньку. Настрій у жінки був просто чудовий. Аякже ж?! Сьогодні вона дізналася, що невдовзі стане мамою. Раптом у двері подзвонили. Олена витерла руки об фартух, вийшла в коридор, відкрила двері. На порозі стояв її чоловік Іван. – Що сталося? – захвилювалася Олена, побачвши, що в Івана на очах сльози. – Олено, Каті не стало? – тихо сказав він. – Каті? Якої Каті? – Олена здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

– Переїжджай до мене, – несподівано сказала Миколі кохана. – Що тебе там тримає? Чоловік не роздумував ні хвилини. Так несподівано, почало змінюватися його життя! Але раптом у Миколи не стало мами. На поминки вони поїхали разом з Мариною. І раптом зустріли там його колишню дружину зі своїм новим чоловіком! – Якщо тобі тепер дісталася мамина квартира, може не будемо нашу ділити? Залиш нам з дочкою, – проворкувала колишня. Микола аж сів на стільчик від такої заяви

Алла готувала вечерю. Жінка запекла ароматну курочку, зварила плов, накришила салату. Сьогодні у гості приїде свекруха з свекром, Ігор якраз поїхав їх зустрічати. За годину вхідні двері відкрилися, Ігор пропустив гостей та заніс сумки. Алла дуже здивувалася, коли замість свекра чоловіка побачила його племінницю. Алла запросила всіх за стіл. Повечеряли, трохи поговорили. Алла зібрала посуд зі столу і почала на кухні його перемивати. – Сину, мені потрібно з тобою поговорити, – раптом почула Алла голос свекрухи за стіною. Жінка прислухалася до розмови матері та сина і застигла від почутого