– Слухай, не знаєш, як там у Віри справи? – ніби ненароком запитав Діма, і уточнив: – Маю на увазі – глобально, не в дрібницях. Проблеми, може, які?
– Та начебто нормально все, – трохи знітився Микита. – Торік мама в неї занедужала, щось серйозне, гроші на процедуру шукали. У мене, до речі, не взяла.
– Переживала, що ти їй мої гроші пропонуєш? – гірко посміхнувся друг.
– Може бути й так, – знизав плечима Микита. – У будь-якому разі, процедуру, наскільки я знаю, зробили, і твоя колишня теща наче на поправку пішла. Інших новин не чув.
Дмитро насупився:
– Дивно.
– Сталося щось?
– Не знаю. Донька вчора написала, просить терміново приїхати, Вірі нічого не повідомляти. Хоча знає, що я і без попереджень нічого не повідомляв би.
– Може у неї особисті проблеми які? Справа молода, – припустив Микита.
– Ні, – впевнено відповів Діма. – Свої питання вона з мамою вирішує, а ось зі мною, повір, без особливої потреби спілкуватися не буде. Щось серйозне сталося.
– Ну, так разом і поїдемо? – друг зрадів приємній компанії. – Ти на батьківщині коли був? Скучив хоч трохи?
– Та не пам’ятаю вже давно. Відвик.
– Розумію. Я теж люблю в теплих краях погостювати, але додому завжди з радістю повертаюся, – раптом зізнався Микита, і тут же осікся, згадавши причину розлучення Дмитра з Вірою: – Вибач, вибач, не хотів…
– Та гаразд, кожен вибирає для себе – країну, жінку, погоду, – відповів той. – Я давно вже громадянин світу, за минулим не сумую.
Було у цій відповіді деяке лукавство, і Микита, з яким вони товаришували зі шкільної лави, добре це знав. По країні Діма, може, і справді не сумував. А ось колишню дружину забути не міг.
***
Так вийшло, що з юного віку Дмитро вмів заробляти добрі гроші. Точніше, не так. Йому фантастично вдавалася торгівля. Вже в школі він щось комусь продавав і на цьому наварював свій маленький прибуток.
Потім, поки однокласники намагалися усвідомити, куди вступити, він з головою пірнув у каламутні бізнес-води 90-х. Багато хто тоді зробив на торгівлі величезні статки.
Мільярдів Дмитро не заробив, але безбідне життя собі та нащадкам забезпечив. Він ніколи нікому не говорив, звідки у ньому виникла пристрасть до нагромадження капіталу. Важке дитинство породили в ньому купу комплексів та вічного пережиття через безгрошівʼя.
Матеріальне благополуччя, хоч як парадоксально, згодом теж перетворилося на сильну тривогу про майбутнє. І виплавилося у цілком відчутну мету – поїхати з України назовсім.
Незадовго до того він познайомився з Вірою.
Дівчина вразила не зовнішністю. Ні вона була звичайна у всіх сенсах. На вулиці він точно пройшов би повз. Але у спілкуванні – вони опинилися в гостях в одній компанії – Віра засяяла своєю щирістю та безпосередністю. Навколо неї було світло та тепло. Дмитро, здається, вперше побачив, точніше відчув: цій дівчині зовсім нічого не потрібне для того, щоб бути щасливою.
Вона вже щаслива!
При цьому жила Віра у скромній квартирі з мамою, заробляла якісь сміховинні гроші, жодного разу не їздила на море, але завжди посміхалася.
Дмитро закохався без пам’яті.
Цей стан неможливо забути. Поруч із Вірою йому, нарешті, не треба було вдавати, тримати обличчя, кимось здаватися, він просто міг бути самим собою.
Він хотів одягнути Віру в шовки та хутра, скупити їй усе золото, а та тільки посміхалася і казала: «Ну навіщо? Куди стільки?
Та сама історія – з мандрівками.
Віра жодного разу не запропонувала поїхати кудись за кордон. Коли Діма питав, де б їй хотілося провести відпустку, відповідала, що їй буде добре поряд із ним скрізь. Навіть у якомусь селі.
За два роки після весілля у них народилася донька, назвали Дарина. Вже тоді Дмитро один із зимових місяців проводив на півдні, а на той час, коли дівчинка пішла до школи, він задумав зовсім переїхати на південь Італії.
Все це було непросто, вимагало часу та грошей. Діма займався оформленням документів та організацією їхнього майбутнього життя з таким натхненням, що не помітив: Віра від ідеї еміграції не в захваті. Вона знала про мрію чоловіка, тому й не форсувала події, тим більше, що вони домовилися про те, що спочатку поїдуть жити до моря на кілька місяців. Заодно й вирішать питання з прилаштуванням доньки, а поки що Дарина поживе з бабусею.
Ті півроку для Дмитра стали найкращим часом його життя. Він почував себе так, ніби з ним стався нескінченний медовий місяць. І коли після повернення в Україну Віра зізналася, що не зможе бути щасливою далеко від рідних і друзів, був у шоці.
Все вирішено, все готове, і тут на тобі: кохана вибирає не його, а своє місто. Життя біля Середземного моря, її, бачите, обтяжує!
Дмитро образився не на жарт.
Головне, він начисто забув, за що полюбив свою дружину. Саме тому поводився як … людина з грошима. Впевнений, що зможе продавити своє рішення, наговорив та наробив такого, чого сам собі потім не міг вибачити. Але на всі його слова та спроби довести дружині, що без його грошей та його заступництва вона не проживе, Віра мовчала і сумно посміхалася.
У результаті Дмитро одразу після розлучення повернувся до Італії, а Віра з донькою – у двокімнатну квартиру до матері. Він надсилав для дитини адекватні гроші. Спілкування з колишньою дружиною поступово зійшло нанівець.
***
– Загалом усе погано, – закінчила розповідь Дарина. – А мама, знаєш, у тебе ніколи нічого не попросить.
Вони сиділи в кафе і вже допивали кави. Дмитро перетравлював новини, які дочка розповіла – він це бачив – наважилася йому довірити. Відносини з Дариною він зумів зберегти, вона навіть приїжджала до нього на канікули. Але допомоги не просила жодного разу. Мамине виховання.
А тут…
Виявилося, що гроші на процедуру Віра взяла в кредит на якихось неймовірних умовах. Зважаючи те, що Дарині виповнилося 18, до них заявилися колектори. Мовляв, переселивши їхню родину в якусь будку, вони нарешті заберуть свої гроші.
– Ти все правильно зробила, – підбадьорив доньку Дмитро. – Не хвилюйся, ніхто до вас більше не прийде.
Дарина принесла договір, і вже за кілька годин борг було закрито.
Стоячи на вокзалі, Дмитро спіймав себе на тому, що настрій у нього, відповідно до похмурої погоди, поганий. Напевно, варто було таки побачитися з коханою дружиною, хай і колишньою. Коли ще вдасться? Але сил на таку зустріч він не мав.
Він уже готувався відправлення, коли пролунав дзвінок:
– Ти не повинен був цього робити, – почув він голос Віри. – Ми все тобі повернемо, поступово.
У Дмитра защеміло всередині:
– Повинен, – твердо сказав він. – Ще й як повинен. Ти подарувала мені набагато більше за ці гроші. А я тоді ставився до тебе як до власності. Вибач мені, хоча б зараз вибач.
Віра мовчала. Не було чого прощати. І нічого не можна було повернути.
