Ганна Дмитрівна вийшла з поліклініки і мало не розплакалася!
Очі бачать погано, ноги майже не йдуть, та ще й схудла – апетиту зовсім немає.
І до якого лікаря не підеш, все щось пишуть, пишуть, а до пуття нічого не говорять. І мазі і краплі, що виписують, не допомагають, хоч плач!
– Ви мені хоч лікування якесь призначили б? – попросила Ганна Дмитрівна.
– Та яке ж вам тепер лікування? Немає від старості ліків, ну не придумали ще, – сімейна лікарка сказала цей їй весело так і голосно, мабуть вирішила, що вона й чує погано. – Сил у вас життєвих мало, взагалі хоч є кому доглядати за вами?
Ганна Дмитрівна аж почервоніла від цих слів.
– Мені взагалі-то всього сімдесят два!
Лікарка подивилася на неї здивовано, а потім в її картку, потім знову на Ганну Дмитрівнує
– Ну всі по-різному старіють, та й сімдесят два це що, мало, чи що? Це вже кому скільки відміряно, – весело сказала вона. – То хто там наступний?
Ганна Дмитрівна вийшла на вулицю розгублена. Напевно права лікарка. Ну що вона хоче? Досить вже, пожила на цьому світі. Настав час і молодим місце звільнити…
Вона набрала номер доньки, хоч навіть не знала, що їй і сказати. У Тані й без неї турбот вистачає!
– Мамо, тільки швидко кажи, мені зараз ніколи, у тебе щось термінове? – сердито запитала донька, і Ганна Дмитрівна так само швидко їй відповіла: – Ні, ні, Таню, нічого термінового, це я так, хотіла дізнатися, як у вас справи?
– Справи не дуже, мамо, ти ж знаєш, я потім передзвоню! – ще більше розсердилася дочка. – Все, бувай!
Ганна Дмитрівна машинально кивнула в порожнечу і поклала телефон в кишеню пальто.
І справді щось немає у неї сил життєвих, видно права була лікарка з поліклініки.
Три роки тому донька з онуком у інше місто поїхали. Таня вирішила, що в їхньому містечку немає перспективи. Ні навчання тут для Андрія нормального немає, ні роботи для неї.
Ганну Дмитрівну Тетяна вмовила продати їхню квартиру, а їй кімнатку купили.
А коли вони у місті влаштуються, то її до себе заберуть.
Але все пішло не зовсім так, як хотілося, ось Таня й нервувала. Квартиру їм вдалося купити лише у передмісті.
Вчитися Андрій зміг тільки на платному, а зарплата у Тані виявилася меншою, аніж вона думала.
Нелегке міське життя!
Спочатку Ганна Дмитрівна не переживала, хоча й сумувала. Донька Андрійка одна виховувала і Ганна Дмитрівна їй у всьому допомагала.
Але потім її огорнула порожнеча…
Та ще й у другій кімнаті квартири оселився син її власника. Схоже, він батькам набрид, ось його й відселили. Хлопець хамовитий, друзі до нього ходять постійно, музика на всю.
Ганні Дмитрівні довелося навіть продукти зі свого холодильника у кімнаті ховати. Молодь у неї не розбираючись їжу тягає, спробуй з ними порозумітися, кажуть переплутали.
Тож Ганну Дмитрівну ноги й не несли додому. Ішла вона, кутаючись у пальто, і думки її були безрадісні. Вона й сама не помітила, як ноги привели її до їхнього старого будинку. До того, в якому вона Тетянку виховала, а потім і Андрійка туди ж Таня з пологового привезла.
Сіла Ганна Дмитрівна на лавку поряд із будинком. Вікна її колишньої квартири світяться, видно, як там люди ходять.
І на мить їй навіть привиділося, що її Таня підійшла до вікна, відсунула штору і вдивляється в темряву, ніби про неї згадала!
Ганна Дмитрівна повела плечима від холоду і закрила сильніше пальто.
І раптом вона почула якийсь звук. Жінка обернулася – ну треба ж, на самому краю лавки з іншого боку сидів якийсь літній чоловік.
І як це вона його одразу не помітила?
Хоча чого дивуватися, темно, а чоловік спить, він схоже гульбанив, треба йти швидше!
Ганна Дмитрівна встала і вже відійшла, але чоловік знову видав той дивний звук і наче щось сказав. Вона повернулася, підійшла ближче і почула:
– Допоможіть, недобре мені! Будь ласка допоможіть…
Ганна Дмитрівна швидко дістала свій телефон і викликала швидку.
– Це ваш чоловік? Де його документи? Ви поїдете з нами чи ні? – поки незнайомця заносили на ношах в машину швидкої, розпитував лікар.
І Ганна Дмитрівна розгубилася і сіла у машину швидкої.
– Вашому чоловікові пощастило, ще б трохи і ми б його не врятували, – сказав лікар у лікарні. – Можете його забирати, у нас лікарня переповнена, а він уже отямився, все минулося.
– Ви вибачте, голова щось закрутилася, дякую вам! – кивав усім чоловік.
Він вийшов слідом за Ганною Дмитрівною.
– Вибачте, навіть не спитав, як мою рятівницю звуть?
– Ганна Дмитрівна.
– Ганнуся значить? А я Микола, ну Микола Миколайович, якщо повністю, я то я схоже старший, мені вже сімдесят п’ять!
Ганна Дмитрівна вперше за цей день усміхнулася – Ганнуся! Не пам’ятала вона, коли її так і називали. І спитала його:
– Ви як почуваєтеся? Давайте я вас проведу?
– Та мене нікуди проводжати, так вийшло! – засміявся Микола Миколайович. – До сина в гості приїхав, а він з молодою дружиною посварився, ніяк не вгамується! Ну я розвернувся і вийшов, і щось перенервував, присів на лавку, та й таке! Смішно вийшло, ніби гульвіса якийсь, і що люди тільки подумали? Так що завтра до себе в село поїду, даремно я приїхав.
– А де ж ви ночуватимете?
– Та десь заночую, нісенітниці це все, – усміхнувся їй Микола Миколайович.
– Ну що ви, та хіба ж так можна! Давайте ви в мене переночуєте, у мене правда тільки кімнатка, але як же ви… А раптом щось станеться?
– Та ви не переживайте, Ганнусю, я взагалі-то ще міцний мужик, – збентежився Микола Миколайович, але було помітно, що турбота була йому дуже приємною.
У кімнаті Ганни Дмитрівни було тепло і затишно. Вона й сама здивувалась, як у неї добре виявляється!
Жінка поставила чайник, зробила канапки, дістала печиво. Микола Миколайович сьорбав делікатно чай і їв поволі, але з апетитом. А їй на серці так тепло стало – вперше в неї в цій кімнаті гості!
– Це сусіди так галасують? – якось по-доброму запитав Микола Миколайович і вийшов у коридор. – Ви тут тихіше, молодь, не одні ви в квартирі! Ми ж теж живі ще люди! – миролюбно, але якось твердо, по-чоловічому, сказав їм Микола Миколайович.
І як не дивно – його послухалися!
– Ганнусю, а давайте приїжджайте до мене в село? Я в такому віці, коли мені все одно, що хтось скаже чи подумає. Можу собі дозволити таку жінку запросити.
Ганні Дмитрівні стало смішно, ще недавно вона вже в засвіти збиралася. А тепер у неї чоловік в гостях і навіть не турбує нічого. І він так по-доброму їй посміхається.
А Микола немов прочитав її думки.
– Уявляєте, Ганнусю, ще недавно думав, що йти вже в інший світ мені пора… Ось навіть до сина може тому й поїхав, чи серце відчуває, чи що – не зрозумію? А тепер ось сиджу з вами поряд – і жити хочеться. Та як же я тепер від такої жінки завтра поїду?!
…Таня подзвонила через три дні,
– Мамо, ти вибач, я тут зовсім закрутилася. То в Андрія з навчанням проблеми, то на роботі. Але зараз все ніби гаразд, а мені здалося, чи ти була чимось засмучена? Мамо, я хорошу роботу знайшла і скоро ми тебе до себе заберемо. Ти тільки не ображайся!
– Та все добре, доню, ти за мене не хвилюйся! – Ганна Дмитрівна сама здивувалася, як молодо звучить її голос. – У мене теж все добре. От мене тут у гості в село запросили. Як думаєш, їхати?
– Мамо, яке ще село?! – ахнула Таня. – Хто тебе запросив?
Донька не розуміла, що відбувається.
І тут Микола Миколайович попросив дати йому телефон.
– Доброго дня! Не хвилюйтеся, я не пройдисвіт і не обманщик. Запишіть адресу й мій номер телефону, я нормальна людина, звуть мене Микола Миколайович. Самотній я тільки, як і твоя мама, ось ми й подумали, що може разом нам краще жити буде?
…Ось так Ганна Дмитрівна, несподівано в сімдесят два роки вийшла заміж і забула про старість.
Від старості є ліки – тепло долоні, доброта серця і люблячий погляд.
І вік не завада почуттям…
