Історії жінок

Поліна йшла по вулиці, як раптом побачила бабусю, яка йшла з важким пакетом продуктів. Бабуся поставила пакунок на землю. Дуже важко. – Давайте допоможу, – запропонувала дівчина. – Стільки продуктів, – посміхнулася Поліна. – Вам, мабуть, на місяць? – Що ти, – сказала бабуся. – На тиждень навіть не вистачить! – Дивно, – подумала Поліна. – Як таке може бути

У потоці людей одразу можна було помітити бабусю, яка явно не поспішала. Вона йшла повільно і про щось думала. Декілька перехожих з незадоволеним виглядом обходили її. Заважає. А люди поспішають.

Але було очевидно, що бабуся має якісь труднощі в житті.

Важкий пакет, який їй явно було складно донести до будинку, привертав ще більше уваги.

Поліна замислилась.

Можна підійти і запропонувати допомогу. Але як на неї всі подивляться? Ще скажуть, що вона з якоюсь поганою метою.

Бабуся поставила пакунок. Дуже важко.

І Поліна нарешті наважилася.

-Давайте я допоможу, – запропонувала дівчина, спритно пройшовши між кількома людьми, і вставши прямо перед бабусею. – Я тут поряд живу, зараз вільний час. Можу донести до вашої оселі.

-Не треба, – бабуся стиснула ручки пакета. Вона чекала чогось не дуже хорошого від незнайомки.

-Не бійтеся, – сказала Поліна. – Покажу вам документи, якщо потрібно. Видно, наскільки вам важко.

-Важко… – кивнула бабуся.

-Можу гаманець свій вам дати, доки до вас додому ідемо. Щоб ви були впевнені, що я говорю правду, – Поліна вирішила продовжити.

Дуже хотілося зробити так, щоб бабуся мала хороший день.

-Не потрібно. Вірю, – жінка важко підняла пакет, який поставила на асфальт секунду тому. – Давно не зустрічалися такі люди, як ви. Спасибі. Тут метрів двісті, не більше. Швидко дійдемо.

Швидко, звісно, ​​не вийшло. Літня жінка йшла дуже повільно. Поліна розпочала розмову.

-Стільки продуктів, – дівчина посміхнулася. – Вам, мабуть, вистачить на місяць.

-Що ти, – відповіла бабуся. – На тиждень навіть не вистачить.

-Дивно, – подумала Поліна. – Пакет дуже важкий і не вистачить?

-Я, Поліна, – представилася дівчина, бажаючи поспілкуватися і краще пізнати співрозмовницю.

-Ніна, – відповіла бабуся. – Можеш називати мене баба Ніна, чи тітка Ніна. Мені подобається.

-Добре, – підморгнула Поліна. – Ви сама живете?

-А навіщо тобі це знати? – запитала бабуся.

-Закономірне питання, – подумала Поліна.

Вона й сама розуміла, що даремно розпочала цю тему. Зараз жінка вирішить, що у Поліни якісь погані наміри.

-Я просто так. Вибачте. Не подумала.

-Не одна, – коротко відповіла тітка Ніна і прискорилася. – З онуками. З трьома…

Стало зрозуміліше. Якщо у неї в гостях троє онуків, то зрозуміло, що треба купувати багато. Тільки дивно, що вона сама по магазинах ходить.

-Це чудово. Діти – це чудово, – сказала Поліна.

-Вони найкращі, – тітка Ніна знову замислилася.

-Надовго у гості до вас? – уточнила Поліна.

Тітка Ніна не одразу зрозуміла, про що запитує дівчина. Їй здавалося, що все було так очевидно. Все ж таки вона відповіла.

-Назавжди…

Поліна здивувалася.

-Доньці вони не потрібні, – пояснила тітка Ніна. – Батьки… Хто ж знає, куди поїхали? Не шукала. І не збираюсь. Дітям дім потрібен, а не постійні переїзди та проблеми. Сама виховаю…

-Дивовижно, наскільки ця жінка сильна! – подумала Поліна. – В неї вік. Сама ледве йде. Але онуків лишила в себе…

Біля під’їзду до них підбіг якийсь хлопець. Мабуть, десь у восьмому класі вчиться. Він підбіг дуже швидко, одним рухом забрав у Поліни пакети і сказав бабусі:

-Навіщо ти сама пішла? Почекала б, поки я зі школи прийду. Разом би сходили. Або один би сходив!

-От мені ще, – посміялася тітка Ніна. – Сама все можу.

Поліна не пішла за ними. Вона розуміла, що це зайве. Просто постояла та подивилася, як бабуся з онуком заходять у під’їзд.

Не хотілося думати про те, як батьки могли так вчинити…

Вам також має сподобатись...

У Раїси Федорівни не стало сина. – Матусю, давай я поїсти принесу, – сказала їй дочка Тетяна і принесла тарілку супу. Раїса Федорівна глянула на суп. Він був жирний. Раптом вона згадала обіди її нелюбої невістки Лариси. Легкі бульйончики. Смачні котлетки на пару. Салати зі свіжих овочів. А тут навіть їсти не хотілося… – Чаю хочу, – тихо сказала вона. – Мамо, давай ми до тебе поки переїдемо з сестрою, – сказала Тетяна. – Ні. Хочу побути сама, – сухо відповіла жінка… А наступного дня вона подзвонила дочкам. Ті приїхали й застигли від побаченого

Микита ще з вулиці помітив, що його дружина сидить у кафе з якимось мужиком. Він взяв і вивів її з-за столу. – Хто він такий? – обурився Микита. – Це просто старий знайомий. Я тебе вже цілу годину чекаю. – Навіщо ти мене сюди покликала, щоб я побачив цього мужика? – Я хотіла повідомити тобі новину. Я вагітна! Микита застиг від здивування. – Від нього? – раптом запитав він. Марічка почервоніла

Поліна зустріла свою однокласницю, яку давно не бачила. Вони трохи побалакали і та їй розповіла, хто заміж вийшов, хто розлучився. Поліна слухала одним вухом. Раптом однокласниця назвала ім’я Віктора. – А що Віктор? – стрепенулась Поліна. – Та кажу тобі – одружився. А вона така собі. Зате її тато дуже багатий! Додому Поліна не памʼятала, як дійшла. А залишившись одна – розплакалась

Олена прибрала у квартирі, випрала одяг, помила вікна. Ближче вечора жінка вирушила у супермаркет. Вийшовши з магазину, вирішила піти додому через парк. Пакет із продуктами був важкий, присіла на лавку відпочити. – Ходить за тобою, щось сказати хоче, напевно, – раптом почула вона якийсь голос. – Що перепрошую? Це ви мені? – Олена повернулася на звук голосу, на сусідню лаву. Там сиділа жінка похилого віку. – Ви мені вибачте, що лізу… Але я бачу, що за вами ходить жінка, – сказала старенька. – Не бачу нікого. Про що ви? – Олена здивовано дивилася на бабусю, нічого не розуміючи