Історії жінок

Поліна йшла по вулиці, як раптом побачила бабусю, яка йшла з важким пакетом продуктів. Бабуся поставила пакунок на землю. Дуже важко. – Давайте допоможу, – запропонувала дівчина. – Стільки продуктів, – посміхнулася Поліна. – Вам, мабуть, на місяць? – Що ти, – сказала бабуся. – На тиждень навіть не вистачить! – Дивно, – подумала Поліна. – Як таке може бути

У потоці людей одразу можна було помітити бабусю, яка явно не поспішала. Вона йшла повільно і про щось думала. Декілька перехожих з незадоволеним виглядом обходили її. Заважає. А люди поспішають.

Але було очевидно, що бабуся має якісь труднощі в житті.

Важкий пакет, який їй явно було складно донести до будинку, привертав ще більше уваги.

Поліна замислилась.

Можна підійти і запропонувати допомогу. Але як на неї всі подивляться? Ще скажуть, що вона з якоюсь поганою метою.

Бабуся поставила пакунок. Дуже важко.

І Поліна нарешті наважилася.

-Давайте я допоможу, – запропонувала дівчина, спритно пройшовши між кількома людьми, і вставши прямо перед бабусею. – Я тут поряд живу, зараз вільний час. Можу донести до вашої оселі.

-Не треба, – бабуся стиснула ручки пакета. Вона чекала чогось не дуже хорошого від незнайомки.

-Не бійтеся, – сказала Поліна. – Покажу вам документи, якщо потрібно. Видно, наскільки вам важко.

-Важко… – кивнула бабуся.

-Можу гаманець свій вам дати, доки до вас додому ідемо. Щоб ви були впевнені, що я говорю правду, – Поліна вирішила продовжити.

Дуже хотілося зробити так, щоб бабуся мала хороший день.

-Не потрібно. Вірю, – жінка важко підняла пакет, який поставила на асфальт секунду тому. – Давно не зустрічалися такі люди, як ви. Спасибі. Тут метрів двісті, не більше. Швидко дійдемо.

Швидко, звісно, ​​не вийшло. Літня жінка йшла дуже повільно. Поліна розпочала розмову.

-Стільки продуктів, – дівчина посміхнулася. – Вам, мабуть, вистачить на місяць.

-Що ти, – відповіла бабуся. – На тиждень навіть не вистачить.

-Дивно, – подумала Поліна. – Пакет дуже важкий і не вистачить?

-Я, Поліна, – представилася дівчина, бажаючи поспілкуватися і краще пізнати співрозмовницю.

-Ніна, – відповіла бабуся. – Можеш називати мене баба Ніна, чи тітка Ніна. Мені подобається.

-Добре, – підморгнула Поліна. – Ви сама живете?

-А навіщо тобі це знати? – запитала бабуся.

-Закономірне питання, – подумала Поліна.

Вона й сама розуміла, що даремно розпочала цю тему. Зараз жінка вирішить, що у Поліни якісь погані наміри.

-Я просто так. Вибачте. Не подумала.

-Не одна, – коротко відповіла тітка Ніна і прискорилася. – З онуками. З трьома…

Стало зрозуміліше. Якщо у неї в гостях троє онуків, то зрозуміло, що треба купувати багато. Тільки дивно, що вона сама по магазинах ходить.

-Це чудово. Діти – це чудово, – сказала Поліна.

-Вони найкращі, – тітка Ніна знову замислилася.

-Надовго у гості до вас? – уточнила Поліна.

Тітка Ніна не одразу зрозуміла, про що запитує дівчина. Їй здавалося, що все було так очевидно. Все ж таки вона відповіла.

-Назавжди…

Поліна здивувалася.

-Доньці вони не потрібні, – пояснила тітка Ніна. – Батьки… Хто ж знає, куди поїхали? Не шукала. І не збираюсь. Дітям дім потрібен, а не постійні переїзди та проблеми. Сама виховаю…

-Дивовижно, наскільки ця жінка сильна! – подумала Поліна. – В неї вік. Сама ледве йде. Але онуків лишила в себе…

Біля під’їзду до них підбіг якийсь хлопець. Мабуть, десь у восьмому класі вчиться. Він підбіг дуже швидко, одним рухом забрав у Поліни пакети і сказав бабусі:

-Навіщо ти сама пішла? Почекала б, поки я зі школи прийду. Разом би сходили. Або один би сходив!

-От мені ще, – посміялася тітка Ніна. – Сама все можу.

Поліна не пішла за ними. Вона розуміла, що це зайве. Просто постояла та подивилася, як бабуся з онуком заходять у під’їзд.

Не хотілося думати про те, як батьки могли так вчинити…

Вам також має сподобатись...

Марія ішла по вулиці, як раптом зустріла свою знайому Тетяну. – Привіт! – радісно кинулась до неї Тетяна. – Як у тебе справи? А ти новини останні знаєш?! Марія дуже поспішала, але жіноча цікавість взяла гору. – Привіт, – сказала вона. – Та ні, не знаю. А що сталося? – Уявляєш, Світланка народила! – повідомила Тетяна. – Так це ж добре. Давно пора! Їй уже скільки? Тридцять шість? – Так. А ти знаєш, від кого? – раптом запитала Тетяна. – Марія здивовано дивилася на подругу, нічого не розуміючи

Наталка сіла в крісло перед телевізором. Якраз почався її улюблений серіал. Раптом вона згадала, що забула винести сміття… Наталя взяла пакет і вискочила, як була, в рожевому халатику до смітника. Вона хотіла вже повертатися додому, коли почула позаду себе чоловічий голос. – А ви теж у цьому будинку живете? – запитував її якийсь чоловік. – Ніколи вас тут не бачив. Я недавно переїхав сюди. Може підкажете мені, де тут недалеко є продуктовий магазин? Наталка обернулася на голос і ахнула від побаченого

Ірина Петрівна жила з чоловіком в селі. Її єдина донька Людмила вийшла заміж у місті. Того дня Ірина Петрівна прокинулась рано. – Треба було б води піти набрати, – подумала жінка. Ірина Петрівна взяла відра і попрямувала до колонки. Раптом вона почула, що біля її воріт зупинилася якась машина. Ірина Петрівна поставила відра й поволі пішла до хвіртки. За мить вона відчинилася і на подвірʼя зайшли якісь троє… Ірина Петрівна придивилась до гостей і очам своїм не повірила

Настя розлучилася з чоловіком Павлом. Жінка взяла дочку Марічку і приїхала до матері в село. Там вони побули недовго – мати не дуже зраділа гостям… Вранці, коли всі спали Настя і Марічка поїхали. Перший автобус був о шостій ранку. Куди йти? Треба шукати квартиру, або хоча б кімнату. Настя вирішила попроситись пожити в своєї знайомої старенької – Тетяни Андріївни. – Ти хазяйнуй собі тут, – сказала бабуся. – А там розберемося. Так вони й залишилися жити у баби Тані. Через тиждень пролунав дзвінок телефону. Дзвонила мати Насті. Жінка взяла слухавку й застигла від почутого