Життєві історії

Юля поспішала додому. Сьогодні у них з Андрієм річниця знайомства. На сьогоднішній вечір Юля покладала великі надії: таки п’ять років – мабуть Андрій зробить їй пропозицію. Дівчина швидко прибігла додому і взялась готувати святкову вечерю. До повернення Андрія з роботи, все було готово. – Кохана! Я вдома! – гукнув чоловік з коридору. Юля поспішно вийшла в коридор. – З річницею тебе! – сказав Андрій і простягнув дівчині букет її улюблених троянд і якусь коробочку. – Дякую! – зраділа Юля, відкрила коробочку і… розплакалася від побаченого. – Краще б ти вже нічого не дарував! – крізь сльози сказала вона

Юля поспішала додому. Сьогодні вона спеціально відпросилася з роботи на дві години раніше. Начальник не вітав такого, але Юля була дисциплінованим працівником, ніколи не запізнювалася, не відмовлялася вийти на роботу у свій законний вихідний, тож Юрій Станіславович відпустив її без проблем.

Дорогою дівчина зайшла до сусіднього супермаркету та купила все, що було потрібно для приготування святкової вечері.

Так, сьогодні у них з Андрієм буде свято – саме цього дня п’ять років тому вони познайомились.

Юля пам’ятає той день, наче все це було вчора.

Вона з подружками сиділа у кафе. Дівчата, як завжди, пліткували, обговорюючи весілля однокурсниці, а Юля раз у раз поглядала на пару, яка сиділа за столиком недалеко від них.

Причому вона робила це так відверто, що хлопець, здається, помітив її інтерес і підморгнув їй. Юля зніяковіла і переконала себе зосередитися на тому, про що говорили подружки, і тому пропустила, як за сусіднім столом виникла сварка. Вона тільки побачила, як дівчина схопилася зі свого місця, повернулася і швидко пішла до виходу.

А коли Юля, розлучившись із дівчатами, стояла на автобусній зупинці, до неї підійшов той самий хлопець. Здавалося, він зовсім не засмучений сваркою.

– Здрастуйте, мене звуть Андрій. Я помітив, що ви дивилися на мене у кафе.

– Ви посварилися зі своєю подружкою? – Запитала Юля.

– Так, ми розлучилися. Як то кажуть, не зійшлися характерами, – відповів він.

– Мій автобус, – сказала дівчина.

Андрій стрибнув на сходинку автобуса слідом за нею:

– Мені зовсім в інший бік, але я не пробачу собі, якщо не проводжу таку симпатичну дівчину. Як вас звати?

Вони вийшли біля будинку Юлі, а потім ще довго сиділи на лавці біля дитячого майданчика та розмовляли. Коли Юля зрештою прийшла додому, їй здавалося, що вона знає Андрія сто років.

Через півроку після знайомства вони почали жити разом у невеликій однокімнатній квартирі Юлі.

– Я живу з мамою, – сказав їй Андрій при першій зустрічі. – Але вона часто їде до бабусі, бо та хнездужає. Я пропонував забрати бабусю в місто – у нашій двокімнатній всім вистачить місця, і мама теж цього хотіла, але бабуся заявила, що вона зі свого будинку ні ногою. Тому мамі довелося звільнитися з роботи, щоб доглядати її.

На сьогоднішній вечір Юля покладала великі надії: таки п’ять років – це великий термін, майже ювілей, і дівчина чекала, що Андрій нарешті зробить їй пропозицію.

Два роки тому вона набралася сміливості і запитала у молодого чоловіка, що він думає про їхнє спільне майбутнє. Андрій тоді обійняв її і сказав, що сам мріє про той день, коли зможе назвати її своєю дружиною. Але поки що він не має права цього зробити – не вважає за можливе звалити на Юлю всі проблеми своєї сім’ї.

– Я ж вже був одружений, – сказав тоді Андрій, але жінка, яка була моєю дружиною, не змогла змиритися з тим, що на мені лежить відповідальність за бабусю та матір. Вона хотіла витрачати більше грошей на вбрання, на салони та подорожі до теплих морів. Я не міг цього дати. У бабусі маленька пенсія, а грошей на все треба багато, мати ще пенсію не отримує, але через бабусю не може працювати. Звичайно, вона не сидить без діла – у неї великий город, вона працює там все літо, а потім робить усілякі соління-варення. Але тільки цим не проживеш, тож я допомагаю їм. Якщо ми одружимося, у нас будуть діти, і їм також багато треба, а я таких витрат не потягну. Я тобі сказав усе, як є, а ти вирішуй сама, чи залишишся ти зі мною чи ні.

Звісно, Юля, яку підкорила шляхетність та чесність молодої людини, залишилася з ним.

– Юля, виходить, що він утримує свою сім’ю, а ти утримуєш його? – Запитала у неї подруга, якій дівчина розповіла про ситуацію в сім’ї Андрія. – Він живе у твоїй квартирі, всю комуналку ти оплачуєш, продукти теж ти купуєш.

– Ні, Рито, не завжди. Раз на місяць ми обов’язково їдемо до супермаркету та купуємо багато всього – на дві-три тисячі, і оплачує все Андрій. Крім того, він часто привозить усілякі закрутки, які робить його мати, а восени привіз цілий багажник овочів.

– Тобто він на продукти витрачає три тисячі на місяць, а ти все інше. Здорово! Але він хоч по дому тобі допомагає? – Запитала Рита.

– Так. Ми у вихідні прибирання разом робимо. Іноді, коли Андрій раніше за мене приходить з роботи, він вечерю готує. А ще він може щось по дрібниці полагодити. Так що я не скаржусь. Багато наших заміжніх подруг розповідають, що чоловіки у них переміщаються по квартирі за одним і тим же маршрутом: кухня – диван – спальня.

Загалом Юлю в спільному житті з Андрієм влаштовувало все, крім невизначеності її статусу. Їй хотілося з повним правом називати Андрія своїм чоловіком, а себе його дружиною.

Святкова вечеря була готова. Юля накрила стіл у кімнаті, поставила свічник із п’ятьма свічками – вона купила його ще місяць тому – і стала чекати на Андрія.

Він прийшов. З букетом її улюблених чайних троянд. На стіл поруч із свічником поклав оксамитову коробочку.

Юля відкрила її – там були чудові золоті сережки. Дівчина ледве стримувалася, щоб не розплакатися, але сльози з її очей бризнули самі собою.

Андрій обійняв Юлю:

– Ну, не плач! Я тебе дуже люблю. Обручка обов’язково буде, але трохи пізніше. Ти ж у мене розумниця! Ти все розумієш. І я за це люблю тебе ще більше. Який шикарний стіл накрила! А свічник! Де ти знайшла таку красу?

Загалом, молодик заспокоїв Юлю, і вечеря пройшла мирно, в спокійній обстановці. Андрій нахвалював страви, які приготувала дівчина, а після вечері сам вимив посуд.

– Ну, як, Юля, Андрій подарував обручку? – нетерпляче спитала Рита, коли вони зустрілися на роботі.

– Ні. Сережки подарував, але обіцяв, що обручка обов’язково буде, – відповіла Юля.

– Гаразд, я хочу тобі дещо запропонувати: я з хлопцем познайомилася – звати Ілля, нічого собі такого. Давай познайомимо Іллю та Андрія, і підемо на День міста разом, – запропонувала Рита.

– Добре, я спитаю у Андрія, які у нього на ці вихідні плани.

Андрій був вільний, тому обидві пари у суботу зустрілися за столиком вуличного кафе у міському саду. Андрія та Іллю знайомити не довелося – вони працювали в одній організації, у сусідніх кабінетах. День пройшов весело та завершився салютом, за яким молоді люди спостерігали з мосту через річку.

А після того, як вони розлучилися, в Іллі та Рити відбулася цікава розмова.

– Рито, а твоя подруга давно з Андрієм зустрічається? – Запитав Ілля.

– Цього тижня якраз п’ять років виповнилося.

– А чого не одружуються?

– Андрій чогось все тягне, але обіцяв, що скоро подарує обручку, – відповіла Рита.

– Не подарує. Хоча, може, й подарує, та не їй, – сказав Ілля.

– Ти щось знаєш? – Запитала дівчина.

– Знаю. Він якось на корпоративі розслабився і бовкнув одному хлопцю. А той розповів нам. Ти помітила, що він сьогодні, коли мене побачив, трохи напружився? Напевно, подумав, чи знаю я про його грандіозні плани чи ні.

Загалом він до нас у фірму влаштувався років шість тому. А перед цим розлучився. Дружину не влаштовувало, що немає своєї квартири та що зарплата невелика. Ось він і заявив Івану, що всі жінки меркантильні, але він розумний і знайшов спосіб влаштовуватись за їх рахунок.

Познайомився з однією дівчиною, у якої своя квартира. Прожив з нею півтора року і весь цей час щомісяця відкладав половину зарплати, а іноді й більше. Зібрав пристойну суму. Потім у них щось не зрослося, і дівчина його виставила.

І найцікавіше – через півроку він вже прилаштувався до іншої – ось про неї він Іванові й розповів. «Живу, як сир у маслі катаюся. За квартиру не плачу взагалі, на харчування за місяць витрачаю від сили три тисячі». Через півтора роки такого життя він взяв двокімнатну квартиру в іпотеку, здає її та виплачує банку по два-три платежі на місяць. Вихвалявся, що ще кілька років, і квартира буде його. І тоді він своїй дамі скаже велике дякую і помахає ручкою.

– Нічого собі! – Вигукнула Рита. – Треба Юлі про цього негідника розповісти.

– А вона тобі повірить? – Запитав Ілля.

– Не знаю. Може, й не повірить, – засумнівалась Рита. – Якби дізнатися, де ця його квартира, та поговорити з квартирантами.

– А що, хіба за п’ять років він Юлю з матір’ю не познайомив? Не запрошував у гості? – здивувався Ілля.

– Познайомив та запрошував, тільки це було влітку, вони кілька разів їздили до села. Тож він Юлю і з бабусею, і з мамою познайомив. А в його міській квартирі вона точно жодного разу не була, Юля мені розповіла б, – відповіла Рита.

– Ну що? Ризикнеш? – Запитав Ілля. – Прикро буде, якщо він її кілька років покрутить, а потім покине.

– Ось ти правильно сказав – це великий ризик повідомити Юлі про таку новину. Не повірить і кінець дружбі. Знаєш, я з мамою пораджусь.

Мама дала Риті таку пораду:

– Ти Юлі скажи, що чула, мовляв, таке. А вірити цьому чи ні, хай вона вирішує сама.

Рита підгадала вдалий момент – Антона та ще одного співробітника відправили на тиждень у відрядження – і розповіла Юлі.

Звісно, одразу повірити у таке дівчина не змогла. Але поміркувавши деякий час, вона засумнівалася в щирості Андрія і вирішила його перевірити.

Коли він повернувся з відрядження, Юля поскаржилася молодій людині, що в них у фірмі влаштували реорганізацію, і їй, щоб зовсім не втратити роботу, довелося погодитися на іншу посаду із меншою зарплатою.

– А я, як на зло, ще кредит взяла – мамі на путівку на відпочинок. Андрію, а давай житимемо у твоїй квартирі, ти ж казав, що мама майже весь час у селі у бабусі. Навіть якщо вона приїжджатиме, у двокімнатній місці вистачить. А мою квартиру здаватимемо.

– Ні, це не варіант. Мама не переносить н чужих людей у квартирі, – відмовився Андрій.

– Ну яка ж я чужа? Ми майже одружені. І, на мою думку, твоя мама до мене чудово ставиться.

– Ні, навіть не думай про це, – повторив Андрій.

– Добре, давай тоді скидатимемося на комунальні платежі та на продукти – мені одній зараз все це не потягнути, – запропонувала Юля.

– Не знаю, навряд чи я так зможу – у мене багато грошей іде на допомогу мамі та бабусі, – сказав Андрій.

– А я щось не помітила, що твоя бабуся дуже нездужає. Вона так жваво по городу скаче, що мені її не наздогнати. Я спитала її про здоров’я, а вона мені так бадьоренько відповіла: “Не дочекаєтесь”.

– Це вона так жартує.

– Зрозуміло, – відповіла Юля і закінчила розмову.

А коли наступного дня Андрій прийшов з роботи, дві валізи та дорожня сумка, куди Юля акуратно склала його речі, стояли в коридорі.

Вам також має сподобатись...

Таїса збирала свою виїзну валізку. Сьогодні їй зателефонувала постійна клієнтка і попросила зробити їй манікюр на дому. Увійшовши в становище клієнтки, Таїса погодилася. Доїхавши до дому Дарини, Таїса припаркувала свій автомобіль біля будинку. Набрала номер квартири в домофоні. Пересмикуючи плечима від прохолоди, увійшовла в теплий під’їзд, викликала ліфт. Вона замріяно посміхалася, занурившись у думки про своє. Жінка натиснула на дверний дзвінок, за хвилину двері в квартиру Дарини відчинилися, а Таїса застигла як вкопана. – Олег? А ти що тут робиш? – тільки й сказала Таїса, незрозуміло дивлячись на свого чоловіка

Люба варила на кухні борщ, коли у двері постукали. Жінка відкрила двері і побачила на порозі якусь незнайомку. – Доброго дня! – суворо вимовила жінка похилого віку, оглянувши її з ніг до голови. – Ви живете разом із Михайлом? Люба, якщо не помиляюсь? – Так це я! – підтвердила Люба. – Михайло говорив, що ви маєте мені щось передати, – раптом сказала гостя. – Михайло повинен вам щось передати? – перепитала Люба. – Ні, саме ви, – уточнила незнайомка. – Вибачте, але я вас не розумію! Ви про що взагалі говорите? – Люба здивовано дивилася на незнайомку, не розуміючи, що відбувається

Віра сиділа на кухні, пила чай і щось дивилася в телефоні. Пролунав дзвінок у двері. – А це ще хто? – здивувалася жінка, поставила чашку на стіл і пішла відкривати. На прозі стояла зовиця Наталка. – Де вона? – сказала зовиця і невдоволено глянула на Віру. – Хто? – не зрозуміла Віра. – Мама моя де? – уточнила Наталка. – У своїй кімнаті, де ж їй ще бути, – спокійно відповіла Віра. Наталка одразу кинулася до кімнати матері, і почала про щось голосно розмовляти з Маргаритою Василівною. Віра підійшла ближче, прислухалася до розмови свекрухи із зовицею і… застигла від почутого

Микола приїхав на ювілей до своєї матері. Гості гарненько посиділи… Вранці Микола з дружиною почали прибирати в хаті. Коли все вже було зроблено, раптом прийшла сестра Миколи Катерина. – А що ви тут робите?! – запитала вона з порога. – Посуд прибрали, перемили все, – здивувався Микола. – А-а-а, ви вирішили бути добрими, так? – єхидно запитала сестра. – Я прийшла все прибрати! – То все вже, – сказав брат. – Сідай, чаю поп’ємо і ми поїдемо. Катерина похмуро сіла за стіл. Микола з дружиною поїхали… А коли вони приїхали до матері через місяць, то ахнули від побаченого