Ганна з чоловіком та дочкою жили у невеликому селі, але завжди мріяли переїхати до міста.
Якраз до закінчення школи дочкою, батьки назбирали гроші на початковий внесок з іпотеки і купили квартиру в місті. Невелику двокімнатну квартиру в старому будинку, але свою, зате в місті.
На сімейній раді вирішили, що дочка вступить вчитися і житиме у квартирі, а батьки поки що працюватимуть у селі та виплачуватимуть кредит. Подружжя переживало міняти все за наявності кредитних зобов’язань.
Дочка здобула професію, влаштувалася на роботу, вийшла заміж. Молода сім’я залишилася жити у батьківській квартирі. Батьки не були проти, іпотека ще не виплачена, отже, поки працюватимуть у своєму селі. Але ще на весіллі чоловік Ганни попередив зятя:
– Мені не шкода, живіть у квартирі, але і про своє житло не забудьте подбати.
Зять пожартував:
– І підемо ми з молодою дружиною по світу збирати гроші на квартиру.
Ніхто навіть не посміхнувся з його жарту. Зять образився:
– Жартів не розумієте.
Народилася у молодої сім’ї дитина. Дочка сидить у декреті, батьки розуміючи не нагадують про те, що ця квартира їхня.
Але щоразу приїжджаючи до дочки у гості, батьки бачать незадоволене обличчя зятя.
– Що це з обличчя в улюбленого зятя? – запитала Ганна, коли той пішов на роботу.
– Розумієш, мамо, ми раді вашому приїзду, але нам доводиться міняти наш звичний спосіб життя, коли ви приїжджаєте. Звісно, йому це не подобається.
– А жити у нашій квартирі йому подобається?
– Мамо, ти знову дорікаєш мені своєю квартирою? Ось вийду на роботу і ми з’їдемо з вашої квартири. Будемо жити на орендованих, – ображається дочка.
– Ну, а що ти нам пропонуєш? Не приїжджати до вас? – запитала Ганна.
– Що ти одразу в крайності? На день-два, які ви буваєте в місті, можете зняти житло. А до нас тільки в гості приходити, – запропонувала дочка.
Батькам шкода дочку, не виставляти ж їх із квартири зараз із маленькою дитиною.
Порадившись, батьки так і вирішили робити – винаймали квартиру на пару днів.
Коли нарешті батьки розрахувалися з іпотекою, онукові час було йти до школи.
Ганна з чоловіком, звільнившись із роботи, затіяли переїзд. Попередили дочку із зятем. Дочка дивно відреагувала на це повідомлення:
– Подумайте добре. Що вам робити у місті? У селі краще, не така метушня та шум. Ми вам онука будемо на все літо відправляти. Йому там буде краще.
– Не вигадуй, – відповіла Ганна. – Нам краще буде жити поряд з вами, ми онука водитимемо до школи. У місті краща. Та й веселіше жити разом.
– Ага, – відповіла дочка і зупинила розмову.
Коли батьки приїхали до міста, то застали в квартирі дочку, що плакала.
– Він покинув нас. Розумієте, він покинув нас через вас. Закортіло вас переїжджати до міста. Жили все життя у своєму селі, і продовжували б. А тепер я залишилася без чоловіка, син без батька. Ви цього для нас хочете?
– Ну-ну, – сказав батько. – Заспокоється, знайде квартиру, сам прибіжить за вами.
– Ні, тату, він сказав, що повернеться тільки тоді, коли ви звільните для нас квартиру, – плакала донька.
– Тоді навіщо тобі цей чоловік? – не розумів батько.
– Я його кохаю.
– Тоді торбинку в руку і слідом за ним. Онука можеш залишити на якийсь час, поки не знайдеш, де жити, – не витримав батько.
Дочка не витримала, пішла, гримнувши дверима. Повернулась за три дні:
– Ну а мені з вами можна жити?
– Можна, поки нового чоловіка собі не знайдеш. А як знайдеш, то одразу в «самостійне життя», – обійняв батько дочку.
