Ірина допомагала клієнту у виборі квітів, коли продзвенів дзвіночок, двері натягнулися на пружині і ніяк не поверталися на місце. Іра вибачилася та вийшла з холодильного відділення.
У дверях стояла дівчина, на вигляд їй було років з двадцять, може трохи більше. Схвильована, невдоволена, в застебнутому наспіх пальті і обвитій червоним шаликом шиєю. Побачивши флориста, вона одразу жбурнула букет прямо з порога до Ірини. Та його зловила.
— Ви що ж думаєте, що маєте право втюхувати покупцям, які ні в чому не розуміються, залежалий товар? Та вам треба було викинути цей букет, а не продавати!
Дівчина із незадоволеного тону швидко перейшла на вигуки.
– Припиніть сваритися, – спокійно сказала Ірина. – Зараз розберемося.
Але вже зараз флорист точно знала, що цей букет вчора забрав хлопець, вона його добре запам’ятала.
Бутони зовсім опустили голови і кілька пелюсток упали поруч на підлогу, обсипалося листя зелені. Букет зовсім не мав товарного вигляду в цій м’ятій упаковці.
— Дайте мені книгу скарг! Я у всіх соцмережах залишу відгук про ваш магазин!
— Скаргу та відгук можна залишити, якщо була покупка чи вас погано обслужили, — спокійно, але без посмішки на обличчі відповіла флорист.
— А це, на вашу думку, не покупка?
– Це? — перепитала Ірина і потрясла букет у руках.
– Так. Це. Ви за кого мене приймаєте?
— Це не покупка, ці квіти…
— Що ви мені втираєте? У мене навіть чек є дев’ятсот гривень. Зовсім вже.
– Чек? — тепер настала черга дивуватися Ірині.
– Так. Ось.
Ірина взяла чек до рук і посміхнулася.
– Вибачте, але чек не з нашого салону, це чек кафе “Зустріч”. Он воно, через дорогу. А ваш хлопець вчора прийшов до мене перед закриттям і слізно просив подарувати йому якийсь букет. Він сказав, що у нього пройдисвіти якісь забрали гаманець, а у вас вчора було свято і вирішується його доля. Все, що я змогла – це віддати букет, який планувала розібрати та викинути. У борг ми не даємо. Тож…
— Яке кафе? Що ви таке говорите, навіщо ви себе вигороджує?
– Я? Навіщо це мені, вибачте, що вас обманули і мене.
Дівчина готова була розплакатися, губи її тремтіли, вона вискочила з квіткового салону так само швидко, як і увійшла.
Чоловік середніх років, який не наважувався весь цей час вийти з холодильного відділення, нарешті відчинив двері, тримаючи в руці упаковку з білими хризантемами, і пройшов до зали.
— Вибачте, я не допомогла вам із вибором.
— Нічого, я сам впорався. Круто ви її заспокоїли.
— Т-а-а-а-к і таке буває. Не завжди доводиться посміхатися. Жаль тільки її. Хлопець її обманює. Зараз так, а що буде потім… От вірно кажуть, не роби добра — не отримаєш зла.
— Дрібниці це все. Ви, до речі, одружена?
— Ні, а чому питаєте? — Ірина зніяковіла, поправивши своє світле довге волосся. Вона була вродлива і молода.
— Заміж тоді незабаром вийдете.
– Чому? – Не втрималася Ірина.
— Так ви букет впіймали.
— Але ж він…
– Не важливо. Потрібно просто вірити, — чоловік посміхнувся і простяг гроші.
— Я знижку вам зроблю хорошу, дякую, що підтримали.
— Нема за що, — відповів чоловік.
— Приходьте ще, сказала Ірина, але зовсім не буденно, а як дорогому гостеві.
– Завтра зайду. Друга на весілля запрошено, йому потрібно допомогти з вибором букета.
— Звичайно, приходьте, завтра моя зміна.
Наступного вечора чоловік, дійсно, прийшов і не один, з молодим чоловіком, кремезним, гарним, спокійним. Вони недовго вибирали букет, більше цікавилися Іриною, за яким вона графіком працює і коли закінчує. Інших клієнтів не було і можна було наговоритися.
— Можна я зачекаю закриття і проведу вас додому? — спитав юнак.
Ірина відразу зніяковіла.
— Це що ж виходить, ви займаєтеся звідництвом? – Запитала вона у чоловіка і розсміялася.
— Що ви, ні, звісно. Другу потрібний букет на весілля. Я тут ні до чого.
Ірина подивилася на хлопця.
– Гаразд. Проведіть. Але лише до під’їзду.
— Так, звичайно, — розвів руками юнак. — Квітами вас не здивувати, Ірино, дивуватиму інакше.
Наступного року Ірина вийшла заміж за того самого юнака, що привів чоловік, який відповів добром на добро.
