Катя вже збиралася йти спати. Була одинадцятій вечора, п’ятниця. Втома за тиждень накопичилася, хилило на сон.
Але тут раптом задзвонив її телефон.
– Хто це так пізно? – Катя здивовано глянула на телефон. – Юрко? Чого це він раптом?
Юрій з Катею працювали разом, на одному підприємстві. Завжди спілкувалися тільки по роботі. Сталося може щось? Треба відповісти.
– Алло, – відповіла Катя.
– Катрусю, ти не спиш?
– Та ні поки що…
– Ти вибач…
– А що сталося?! Сподіваюся, ти не зіпсуєш мені настрій пʼятниці.
– Та ні… Нічого не сталося. Просто згадав про тебе… Ти теж розлучена, одна живеш?
– З донькою.
– Так, я знаю. З донькою. Вона в університеті навчається. Та я не про це. Я в сенсі, ти одна без чоловіка?
– Юрко, ти погуляв, чи що?
– Ні.
– Тоді в чому річ? Говори прямо! – Катя починала злитися.
– Та ні в чому! Катрусю, не гнівайся. Мені так недобре, хоч на стіну лізь. Думаю, візьму зателефоную. Може, тобі треба щось?
– Що саме? – Катя не розуміла, що він хоче.
– Ну… Може люстру почепити? Лампочку вкрутити? Га?
– Що – «га»?
– Нічого не треба?
– Нічого…
– Знаєш, Катю, так важко на душі. Сиджу один у своїй трикімнатній квартирі… А попереду цілих два вихідні. А що я робитиму?
– Ти точно гульбаниш!
– Ні, не гульбанив я. Просто самотньо дуже. Давай завтра зустрінемось, у кіно сходимо. Будь ласка! Катю, нічого такого! Просто по-дружньому! Давай?
Катя здивувалася, що це з ним? Начебто чоловік нормальний такий, розумний. Програміст. І вік уже, 50 начебто. Дзвонить об 11 вечора! Яке кіно?
– Катя, будь ласка!
– Гаразд, Юрко. Добре. Тільки в кіно я не піду. Просто посидимо в кав’ярні, побалакаємо. Завтра ввечері. О восьмій. Раніше не зможу, справ багато.
– Добре! – зрадів Юрій.
Катя крутилася в ліжку години дві, ніяк не могла заснути. Цей Юрій змішав їй усі думки. Гаразд, зустрінеться з ним завтра. Нічого не станеться.
З Юрієм вони були знайомі два роки. Рівно стільки, скільки вона працювала на цьому підприємстві. Хороший чоловік, завжди ввічливий, доброзичливий, товариський. Нічого поганого сказати не можна про нього.
Симпатичний, добре одягається, охайний. Начебто розлучений. Катя не цікавилася. Так, чула краєм вуха, жінки в бухгалтерії говорили.
Катя не шукала стосунків. Вона нещодавно розлучилася і зараз відпочивала. Жодних чоловіків, хоча б рік. Нерви треба заспокоїти. А там буде видно.
Наступного дня чоловік і жінка зустрілися в кав’ярні біля будинку, де жила Катя. Надворі було холодно. Пізня осінь – час для прогулянок. А в затишній кав’ярні посидіти – саме те.
Замовили каву, тістечка. Розговорилися. Юрко весь сяяв від щастя. Каті, в принципі, також було приємно поспілкуватися.
– То що в тебе сталося, Юрко? Вчора зателефонував взагалі ніякий.
Юрій одразу став серйозним.
– Розумієш, думав зможу. А не можу!
– Що?
– Один не можу!
Юрій розповів, що розлучився пів року тому. Дружина нічого з ним ділити не стала. Ані квартиру, ані майно. Забрала сина, якому 10 років і поїхала у село. Звідки вона родом.
Це за 15 км від міста. Там у неї мати живе. Юрко взагалі не очікував такого. Що в селі робити?! Але жінка, схоже, там знайшла своє щастя.
Зійшлася з якимсь чоловіком і живе собі чудово. Все гаразд у неї. Щасливі вони. А Юрко ні. Дуже недобре йому одному.
– А чого розлучилися? – запитала Катя.
– Не знаю. Не любила вона мене ніколи, мабуть.
– А скільки прожили разом?
– 15 років.
– Багато.
– Так, не мало…
– Знаєш, я вчора подумала, що ти… Ну, той…
– Гульбанив?
– Так.
– Я не люблю цього.
– Зовсім?
– Зовсім.
– Це добре.
– Ой, не знаю, Катю. Може, якби гульбанив і легше мені було.
– Не вигадуй! І взагалі, нормальний чоловік, все, як то кажуть, при тобі. Заробляєш добре. Знайдеш собі жінку.
– Де я її знайду?! Зараз це просто нереально!
– Ну чому ж? Знайомляться ж інші… Якось.
– Ось саме так, якось! А я не знаю, як.
– Може, в інтернеті? У мене подруга там познайомилася із чоловіком. Зустрічаються вже 5 років.
– Я не хочу зустрічатись. Я жити разом хочу.
– Ну, знайдеш таку собі. Деякі жінки також хочуть жити разом.
Сказала це Катя і подумала, що трохи кривить душею, говорячи такі слова. Щось не пригадає вона, щоб хтось із її знайомих жінок, самотніх, мріяв про шлюб.
Але ж вона не засмучуватиме Юрка. Йому й так непросто. Хай надіється. Надія йде останньою. А там може, і справді, зустріне когось.
– Катрусю! – зупинив її думки Юрко.
– Так.
– А в тебе немає знайомої жінки, яка б зі мною жити погодилася?
– Не знаю… Треба подумати.
– Подумай! Будь ласка!
– Добре.
На тому й розійшлися. Наступного дня Юрко знову зателефонував. Вони трохи поговорили. Катя сказала, що поки що не придумала, з ким можна його познайомити.
Тепер щодня Юрко намагався обов’язково зустрітися в офісі з Катею. Щоб перекинутися з нею бодай парою слів.
Жінки колеги почали поглядати на Катю і шепотітися між собою.
– Катю! Що таке? У тебе роман із програмістом нашим? Чи що?
– Чи що, – відповіла Катя.
– А чого він за тобою бігає, як школяр?
– Просто так.
– Просто так нічого не буває! – заперечили жінки.
– Немає нічого! Він не на мій смак.
– Та годі тобі, симпатичний.
– І самотній! У пошуках, між іншим.
– Сам сказав?
– Так, сам. Ніхто не хоче заміж? – запитала Катя.
Заміж за Юрія ніхто не хотів. У бухгалтерії всі жінки були або заміжня, або у стосунках. Катя знала про це, просто так спитала. Щоб її не діставали. Показати треба було, що Юрій їй зовсім не потрібен.
Після деяких роздумів Катя згадала Ірину Петрівну. Це головна бухгалтерка з її колишнього місця роботи. Вони були подругами, але добре завжди спілкувалися.
Коли Катя перейшла на інше підприємство, ближче до свого дому, жінки продовжували спілкуватися, іноді звдзвонювалися.
І Катя згадала, що Ірина Петрівна часто нарікала на те, що одній дуже важко. Вона мала другий шлюб, овдовіла рік тому і тепер жила сама. Дочка доросла, поїхала в інше місто. Одним словом важко було жінці від самотності.
Вирішила Катя поговорити з нею про Юрка. Ну, а раптом? Зацікавиться й виявить бажання познайомитися. Якщо вона і старша за Юрка, то років на два, не більше. Виглядає чудово. Так що нормально! Головне, щоб сподобалися один одному.
І ось, знову в п’ятницю, рівно через тиждень після телефонної розмови з Юрієм, увечері після роботи Катя зателефонувала до Ірини Петрівни.
– Добрий вечір! Не заважаю?
– Катю, привіт! Рада тебе чути! Ні, я не зайнята, можемо побалакати. Ти як?
– Начебто нормально все. Ірино Петрівно, я вам у справі дзвоню.
– Так? А що ж це за справа? – зацікавилася жінка.
– Делікатна справа. У мене є хороший знайомий. Колега, працюємо разом. Чоловік у розквіті років.
– Катю, ти мене хочеш з ним познайомити?
– Так!
– А раніше чомусь нічого про нього не говорила? Чи він новенький?
– Ні, не новенький. Старий.
– Пісок сиплеться? – засміялася Ірина Петрівна.
– Ні, що ви! 50 років. Нормальний вік.
– Згодна. Слухаю уважно. І фото надішли, якщо можна.
Катя наслала Ірині Петрівні спільне фото з корпоративу і розповіла про Юрка все, що знала. Позитивний, працює у них вже два роки. Розумний, спеціаліст грамотний.
– О, я розумних люблю! – зраділа Ірина Петрівна. – Хоч поговорити з людиною буде про що.
– Це так, у нього не відібрати. З ним цікаво. І веселий.
– Катю, ти мені просто якусь ідеальну людину описала. І симпатичний он який на фото! Кажеш, розлучився? А чому, не знаєш?
– Запитувала, сказав, дружина ніколи його не любила. І знаєте, схоже він не бреше. Вона тільки поїхала від нього, одразу з чоловіком якимось зійшлася. Думаю, у неї ще до розлучення з Юрком цей зв’язок на стороні був. Може, навіть не один рік.
– Добре! Давай мені телефон! Завтра подзвоню, скажу, що від тебе. Домовимося зустрітися. Якраз субота. Потім розповім тобі, як усе пройшло.
Наступного дня Катя з Іриною не зідзвонювалися. Жінка зателефонувала вранці в неділю.
– Катрусю, вибач, вчора не подзвонила. Пізно додому з побачення повернулася.
– І як?! Як все пройшло?! Я щось прямо хвилювалася.
– Ти знаєш, все гаразд.
– Так?! Я дуже рада.
– Я теж. А взагалі смішно якось все виглядало на початку. Ми домовилися зустрітися одразу в кафе, на вулиці погода не дуже. І ось приїжджаю я, значить. Виходжу з таксі, а він стоїть. Біля дверей. Я одразу його впізнала. Такий самий, як на фото! – засміялася Ірина Петрівна.
– А чому смішно було? – запитала Катя.
– Та розумієш, стоїть він, такий дивний якийсь, незвичайний. Наречений… Із жовтою герберою в руці. Куртка цегляного кольору, безглузда, хоч і дорога. Одним словом я аж розгубилася.
– Не сподобався?
– Та ні! Сподобався! Охайний такий, парфум приємний. Усміхається.
– А як він вас упізнав?
– Я сказала, що буду в червоному пальто.
– Обоє яскраві!
– Та взагалі! Сміх та й годі. Зайшли в кафе, на нас усі задивилися, – знову розсміялася Ірина Петрівна.
– І що далі було?
– Посиділи в кафе, поїли, поговорили. Потім до нього поїхали додому.
– Одразу?! Ой, вибачте, вихопилося.
– Та ні, нічого такого не було… Юрко захотів показати мені свою квартиру.
– І як враження?
– Все дуже непогано, я тобі скажу.
– Ну, добре. А далі?
– Пригостив він мене кавою. У нього гарна кавоварка на кухні стоїть. Потім я викликала таксі й поїхала додому. Поки що все.
– Не дзвонив зранку?
– Ні.
– Що скажете, Ірино Петрівно?
– Братиму, я скажу.
– Чудово! Спробувати ж можна?
– Звісно! Катрусю, дякую тобі величезне! Я твоя боржниця. Ой… Юрко дзвонить! Я кладу слухавку! До зв’язку! Все, бувай!
– Удачі!
Минув рік.
Катя вже давно не спілкувалася з Іриною Петрівною. Якось усе закрутилося. З космічною швидкістю. Спочатку донька Каті надумала виходити заміж. Куди ж подітися? Довелося весілля організовувати.
Потім у самої Каті стосунки зав’язалися із одним чоловіком. Познайомились, до речі, на весіллі. Доньку заміж видала і своє особисте життя влаштувала заразом. Пощастило.
У Ірини Петрівни теж все склалося. Вони з Юрієм почали жити разом. Він наполіг, щоб вона до нього переїхала.
Спочатку жінки ще зідзвонювалися іноді. Потім перестали. У кожної тепер було своє насичене особисте життя.
Якось Катя раптом зрозуміла, що вже давно не бачила Юрія на роботі. Запитала в колег. Жінки відповіли, що самі хотіли про це спитати Катю. Останнім часом Юрія часто не було на робочому місці. Все слабий. Що з ним?
Повернувшись увечері додому, Катя зателефонувала до Ірини Петрівни.
– Добрий вечір! Давно не дзвонила вам. Як ваші справи? Як Юрко? Його щось давно вже на роботі нема. Занедужав?
– Доброго вечора, Катрусю. Я не знаю. Нічого про Юрка не знаю. Ми не живемо разом. Я пішла від нього.
– Як?! Давно?! – ахнула Катя.
– Вже два тижні.
– А що сталося?
– Втомилася. Набридло. Скільки можна мені через своїх знайомих довідки, що він слабий, діставати.
– А що з ним?
– Нічого особливого. Гульбанить.
– Так?! Як це?! Він взагалі ж не гуляв! Казав.
– Казав.
– Але ж не було нічого такого! Інакше я помітила б. Працюємо ж разом не перший рік!
– Катю, я розумію, що ти не знала. Ніхто не знав. Він і не гуляв довго. А потім зірвався. І помчало…
– О, Господи…
– Та вже ж. А мені, розумієш, цього всього взагалі не треба. Я в першому шлюбі натерпілася такого «щастя».
Жінки трохи помовчали, кожна думаючи про своє. Потім Катя тихо сказала:
– Вибачте мені! Я хотіла якнайкраще.
– А вийшло, як завжди, – хмикнула Ірина Петрівна. – Не вибачайся, Катю, ти не винна. Ніхто не винний.
– Напевно, через це й дружина пішла.
– І через це також. Я з нею розмовляла.
– Коли?
– Кілька місяців тому. Вона приїжджала у справах. Заходила до Юрка. Його вдома не було і телефон не відповідав. Поговорили. Сказала, жити з ним, це весь час невідомість. Ніколи не знаєш, що буде завтра. Я спершу не повірила. Йому нічого казати не стала. А потім почалося…
– І що тепер робити? – запитала Катя.
– А що тут поробиш! Нічого. Кожен піде своїм шляхом.
– Так, ви маєте рацію. Нічого не вдієш…
Ірина Петрівна мовчала.
– Шкода його, хороший чоловік, – зітхнула Катя.
– Гаразд, Катрусю, піду я, ще справи деякі треба доробити і спати. Завтра рано на роботу вставати.
– Ага. На добраніч…
– Бувай.
Катя довго не могла заснути того вечора. Думала…
А потім дала собі слово більше ніколи за жодних обставин не зводити людей.
Не пхати свій ніс у чужі життя.
Нехай кожен сам розбирається зі своєю самотністю…