Життєві історії

Лариса поверталася з роботи додому, зайшла в магазин купила продуктів. – Так, треба ще Галині Федорівні хліба купити, – згадала жінка про сусідку. Лариса швидко справилася з покупками і вирушила до Галини Федорівни. Старенька сиділа сумна, дивилася у вікно, як раптом сказала: – Не стане мене скоро, Ларисо. – Не вигадуйте! Ви ще до ста доживете! – спробувала Лариса відволікти її від поганих думок. – Слухай мене! Хочу я тобі зробити один подарунок. Простецький, але ти бережи його як зіницю ока! – несподівано сказала сусідка і простягла якийсь пакуночок. Лариса відкрила його, роздивилася і застигла від здивування

Ларисі сьогодні не працювалось, у вухах так і стояли слова Максима:

-Вибач, Ларисо! Але наше кохання залишилося в минулому. Якось зав’яло та випарувалася. А немає кохання – немає і сім’ї! Я йду до іншої жінки.

“Ні, але формально він правий! Звичайно ж жити без любові не можна. Але якось швидко все сталося: тиждень тому ще “кохаю”… а тепер “не кохаю…”

-Ларисо, зосередься! Що з тобою таке сьогодні? Люди косяками до мене з твоїми чеками йдуть! Он, жінці щойно лимони іспанські пробила замість турецьких, а вони на десять гривень дорожчі! – обрушилася на неї з критикою старша зміна, Марина.

Лариса не витримала і розплакалася. Марина чужих сліз на дух не виносила, і відразу кинулася заспокоювати касирку, що проштрафилася.

-Ларисо, ну гаразд тобі! Ти чого плачиш?! Та ну їх, ці лимони … подумаєш, якихось 10 гривень.

Але Лариса відчайдушно затрясла головою і крізь сльози промовила: – Мене Мааааксим покинув.

Марина видихнула: – Так ось ти про що! Іди, там, кави попий, заспокойся, а я поки що тут за тебе постою.

Лариса зі сльозами на очах пробиралася між полицями, коли помітила бабусю, яка стояла біля стійки з хлібом і в тремтячій долоні підраховувала копійки, яких, мабуть, ні на що не вистачало.

Цю бабусю вона бачила давно. Як її звали, Лариса не пам’ятала, але знала одне: жила ця бабуся в її будинку, у крайньому під’їзді на першому поверсі і заробляла собі на життя тим, що в’язала шкарпетки, рукавички пінетки.

Бабуся стояла така сумна, розгублена, що у Ларисі стало не по собі:

-Ось я не розумна! Плачу – Максим мене покинув! Та щасливої йому дороги. Тут людині шматок хліба нема на що купити – ось це біда!

Лариса рішуче підійшла до бабусі: – Здрастуйте! Ви хліб хочете купити?

Бабуся трохи схвильовано подивилася на дівчину.

– Так, четвертинку! Але ж у мене грошей не вистачає! – Сльози хлинули в неї з очей – Соромно!

-Знаєте що! Вам соромитися нема чого! Беріть хліб, який Вам подобається, і ходімо, я розрахую вас на касі без черги. ..

-Та як же … у мене ж грошей немає! – знову заплакала бабуся.

-Нічого, я Вам знижку хорошу зроблю. – вигадала Лариса.

Звичайно ж, знижку вона ніяку не зробила, просто додала за бабусин хліб зі своєї кишені.

І вирішила Лариса, що бабусі потроху допомагатиме, чим зможе. Адже бабусі багато й не треба: хліб, молоко, пару-трійку яблук та парою слів перекинутися. Адже вони обидві тепер самотні.

Ось і стала Лариса після роботи до бабусі забігати. Її виявляється, Галина Федорівна звали. Тільки Ларисі знову довелося обманути, що продукти вона їй за дорученням соцзабезпечення передає, “треба так” …. інакше старенька ні в яку брати нічого не хотіла.

Так і повелося: біжить Лариса додому, до Галини Федорівни загляне, чай разом поп’ють, про життя поговорять трохи. Серіали обговорять.

-А чого ти, дівчино, все одна, та одна … Нареченого в тебе немає, чи що?

-Був у мене, Галино Федорівно, чоловік. Та, раптом, розлюбив.

-І що? Повернути його хочеш?

Лариса задумалася, потім похитала головою: -Ні, бабуся не хочу! Раніше хотіла! Думала, ось прийде, я йому висловлю все, що про нього думаю, і пробачу! А тепер – не хочу! Навіщо він мені, як не любить!

Галина Федорівна покивала головою, посміхнулася: – Все правильно, дівчинко, буде в тебе щастя, та таке, що на все життя.

Ходила так Лариса до Галини Федорівни десь півроку. А якось прийшла, а старенька сумна така, сидить, у вікно дивиться і каже: – Не стане мене скоро, Ларисо. Небагато мені на цьому світі залишилося.

Лариса, звичайно, стала бабусю від таких думок відволікати, мовляв, нам не дано знати….

А Галина Федорівна й каже:

-Це вам не дано знати! А я знаю! Ти зараз слухай мене, не зупиняй. Хочу я тобі зробити один подарунок. На перший погляд простецький, але ти бережи його як зіницю ока! Він до тебе щастя приведе!

Сказала так і простягає Ларисі в’язані рукавички. Червоні, з хитромудрим орнаментом. Дівчина рукавички одразу приміряла, а вони, з ніжністю її руку обхопили. Теплі, м’які…

Зраділа Лариса: – Дякую, Галино Федорівно! Ніколи таких чудових рукавичок у мене не було.

-Ти ось, що, дитино, як не стане мене, на онуків моїх не звертай уваги! Погано їхні батьки виховали.

Лариса посміхнулася: -Я завтра зайду, бабусю!

-Прощавай, дитинко! – сказала Галина Федорівна, і перехрестила дівчину на прощання.

А наступного дня старенької й не стало. Замість неї двері відчинила якась  тітка і почала сваритися на Ларису, ніби вона хотіла “собі бабусену квартиру заграбастати”…

Лариса хотіла було пояснити, що й на думці не було нічого “заграбастати”, що просто бабусю шкода було. Але потім згадала все те, що їй Галина Федорівна насамкінець сказала, махнула рукою, розвернулась і пішла.

Іде, сльози рукою витирає. Плаче, зупинитися не може … І, раптом, чує, хтось гукає їй услід: “Дівчино, дівчина, Ви рукавичку упустили”.

Так і познайомилася Лариса з Миколою. Все вийшло так, як Галина Федорівна передбачала: рукавички привели до неї жіноче щастя. І вже стільки років минуло, а вони з Миколую усе в коханні живуть. Двоє діток уже, а вони все один на одного надивитися не можуть.

А Максим – то все як метелик літає, то на одну квіточку приземлиться, то на іншу …. ніяк тої, єдиної не знайде!

Вам також має сподобатись...

Світлана готувала вечерю, коли додому повернувся чоловік. Андрій їздив до своєї матері. – Як там Ірина Михайлівна, – поцікавилася Світлана. Чоловік мовчав. – Андрію, щось сталося? – помітивши його замішання, поцікавилася Світлана. – Ні. Просто є до тебе прохання. Ти тільки нічого такого не подумай, – чоловік повільно опустився на крісло. Жінка перевела на чоловіка здивований погляд, намагаючись зрозуміти, про що таке може попросити її Андрій. – Загалом, мама тут дещо хоче, – зам’явся чоловік. – Що? – запитала Світлана. – Вислухай мене, і не ображайся, – раптом сказав Андрій і все розповів дружині. Світлана вислухала його і застигла від почутого

Наталка бігала по квартирі, все ніяк не могла знайти свій паспорт. – Та де ж я його поклала? – думала вона. Вона перевернула все у шафі, де у звичайній взуттєвій коробці зберігалися документи. – І тут нема… Ще й мама на роботі, нема кому підказати, – говорила сама до себе дівчина. Наталка вирішила пошукати у старому сейфі, про всяк випадок. Вона відкрила сейф, там лежали старі фотографії, документи, квитанції. На дні Наталка помітила пластикову папку. – Можливо мама поклала паспорт сюди, – вирішила дівчина. Наталка відкрила папку і…ахнула від побаченого

Валерій з дружиною збиралися лягати спати. – Ти знаєш, що сьогодні до Світлани Володимирівни заходив твій брат, – раптом сказала чоловіку Алла. – Так, мама розповідала, – відповів Валерій. – Вони про щось дуже довго розмовляли на кухні, – продовжила жінка. – І що з того? – усміхнувся чоловік. – Ну, я не витримала, підійшла до кухні і підслухала їхню розмову, – несподівано сказала Алла. – Знаєш про що вони розмовляли? – Про що? – Валерію стало цікаво. Алла зробила глибокий подих і передала розмову свекрухи з братом чоловіка. Валерій вислухав дружину і застиг від обурення

Ганна гостювала у матері. Настав час повертатися додому, жінка зібравши мамині гостинці у сумку, вирушила у місто. Під’їхавши до свого будинку, здивувалася, вікна у її квартиру були закриті шторами. – Дивно, Іван ніколи не закриває вікна, – здивувалася вона. Жінка швидко піднялася до квартири, вставила ключ у замкову щілину, але двері були закриті зсередини. Ганна почала дзвонити у двері. Через декілька хвилин вони відкрилися. – Ти що спав? – запитала вона, побачивши на порозі чоловіка. – Так, задрімав щось, – відповів Іван. Ганна зайшла у квартиру, заглянула у вітальню і…ахнула від побаченої картини