– Мамо, мене у відрядження відправляють на два місяці. Залишишся з Олежиком? – голос доньки здався Ірині Миколаївні надто схвильованим.
– Звичайно, залишусь, – відповіла вона. – Які проблеми, Катю? Він не такий вже і маленький.
– У тому й річ, що не маленький. З малечею простіше: де поклав, там і взяв. А тут… Не уявляю, як ти з ним упораєшся.
– Та що там справлятися? – здивувалася мати. – Не хвилюйся: і нагодований буде, і доглянутий. Тебе ж я якось виростила.
– Нагодований, доглянутий – це зрозуміло. А уроки? Як із ними? Він же у четвертому класі, а ти, мабуть, вже все забула.
– Що забула?
– Програму шкільну, що ще?
– Як можна забути програму початкової школи? Ти жартуєш?
– Зараз зовсім все по-іншому. Якби ти знала, скільки часу ми з ним витрачаємо на домашні завдання! Там розібратися неможливо!
– Та гаразд, – посміхнулася Ірина. – Розберемося якось. Ти коли Олега приведеш (вони жили в одному мікрорайоні)?
– Завтра ввечері.
– Прекрасно! Піду готувати. Пиріжків напечу з різними начинками – Олежик їх так любить.
– Мамо, та почекай ти з пиріжками, не договорили ще, – Катерина, дійсно, сильно переживала, – завтра часу не буде все обговорити.
– Катю, я не розумію, що ти збираєшся обговорювати. Тобі у відрядження потрібно? От і їдь. Ми тут самі розберемося. Твоя дитина – лише в четвертому класі. Він же не випускник, не абітурієнт. Чого ти так переживаєш за навчання? Я тобі вже казала і ще раз повторюю: школа – це дуже важливо, але не найголовніше у житті.
– Мамо, не починай. Пообіцяй просто, що ретельно контролюватимеш, як мій син робить уроки. Бракувало, щоб він з’їхав у навчанні, поки мене не буде … Що я потім робитиму? Як надолужу? Його вчителька і так мені постійно за нього говорить.
– Вчителька? Тобі? – Здивувалася Ірина, – з якого дива?
– То Олег зошит забув, то домашнє не записав і, відповідно, не зробив, то весь урок у телефоні сидів, то всіх смішив, то просто позіхав на уроці. Скаржиться мало не через день. Я вже переживаю брати телефон, коли бачу, що вона дзвонить.
– Нічого собі… Ти що, маленька дівчинка? Не можеш її на місце поставити?
– Як?
– Звичайно. Приїдеш, поговоримо. А зараз – давай, заспокойся та збирайся. Я все зрозуміла: щодня з Олегом уроки робитиму.
– Правда? Обіцяєш?
– Обіцяю, – Ірина посміхнулася…
Провівши дочку, бабуся обійняла онука:
– Ну що, радість моя, починаємо нове життя?
– Яке нове, бабусю? – здивувався хлопчик.
– Ну як же? Цілих два місяці ми житимемо удвох! Я так рада!
– А-а-а…, – промовив Олег і спитав, – а куди ти мене поселиш?
– У мамину кімнату, звичайно. Розташовуйся. Ось шафа. Тут одяг розкладеш. Ось стіл. Сюди книжки та зошити.
Олег витрусив вміст із сумок на ліжко. Пару секунд подивився на все це і пішов на кухню.
– Бабусю, а де пиріжки? Мама казала, ти багато напекла.
– Напекла, любий… А ти вже впорався? Речі розклав?
– Ай, потім…
– Потім? Ні, друже мій, так не піде. Спочатку – справа, потім – решта.
– Те ж мені – справа, – образився онук, – я сто разів встигну розкласти ці речі. А якщо вони тобі заважають – сама їх розклади. В чому проблема?
– Жодних проблем, – усміхнулася Ірина, – сама розкладу.
– А пиріжки?
– Сам спечи, – кинула бабуся і пішла до кімнати онука.
Олег відкрив рота від подиву.
Пиріжков того вечора він так і не дочекався.
Спробував їх лише вранці за сніданком.
Допивши чай, спитав у Ірини:
– А ти чого не одягаєшся? Ми ж запізнимося.
– Ми? Ти хочеш сказати, що я маю йти з тобою до школи?
– Звичайно!
– Навіщо?
– Мама завжди мене відводить.
– Але до школи лише десять хвилин ходьби!
Олег подивився на бабусю з подивом:
– То ти не підеш?
– А ти дороги не знаєш?
– Знаю.
– То, може, сам дістанешся?
– Доберуся.
– Ось і добре. Не розумію, чому мама тебе до школи водить? Ти ж уже дорослий!
– Не знаю. Я їй те саме казав, а вона – ні в яку. Стривай, ти мене і забирати не будеш?
– Ні.
– Чудово! – повеселішав Олег, – піду додому як усі нормальні люди!
– Тільки не затримуйся, – попросила Ірина, – я хвилюватимуся…
Олег прийшов годині о другій.
– Як справи в школі? – Запитала бабуся.
– Нормально, – хлопчик знизав плечима.
– От і добре. Обідатимеш?
– А що, можна не обідати?
– Якщо не хочеш, можемо пообідати пізніше, – Ірина здивувалася питанню дитини.
– А мама ніколи не питає, – усміхнувся хлопчик, – одразу каже їсти.
– Мабуть, вона не може чекати, – припустила бабуся, – виходить, вона тебе в свою обідню перерву забирає. Ось і поспішає.
– Та ні. Просто їй байдуже, чого я хочу, – буркнув Олег і пішов у свою кімнату.
За годину Ірина зазирнула до нього. Олег лежав на ліжку у шкільному костюмі з телефоном у руках.
– Ти що робиш? – Здивувалася бабуся, – чому не переодягся?
Олег зробив невизначений жест рукою, який, певне, означав: не заважай…
Погано він знав свою бабусю.
Вона підійшла, мовчки забрала телефон і твердо сказала :
– Значить так. Переодягаємося. Обідаємо – сподіваюсь ти вже зголоднів. Потім ти йдеш на вулицю…
– На вулицю? – Стрепенувся Олег, який вже надувся через телефон, – навіщо?
– Як навіщо? Гуляти, звісно.
– Я не ходжу гуляти. Мені треба робити уроки.
– Уроки потім, – голос бабусі прозвучав категорично, – спочатку – свіже повітря з паралельним провітрюванням голови, – вона посміхнулася.
Олег – теж.
– І з ким я гулятиму? Один, чи що?
– Там повно хлопців. Познайомишся. Деяких, я певна, ти знаєш. Ви ж в одній школі навчаєтесь…
Олег хотів ще щось сказати, але бабуся вже вийшла із кімнати зі словами:
– Давай швидко: я пішла накривати стіл.
Олег перевдягся, мляво поїв і без особливого ентузіазму став збиратися надвір.
– Телефон віддаси? – Запитав він у Ірини.
– Навіщо? Нехай вдома лежить.
– А як ти дізнаєшся, де я? – здивувався хлопчик, – як додому покличеш?
– А чого тебе кликати? У тебе годинник на руці. Давай домовимося: дві години гуляєш і додому. Все просто.
– А якщо я забуду?
– Що забудеш?
– Про дві години…
– А ти не забувай. Ти ж дорослий.
– А якщо…
– Давай без якщо, – зупинила Ірина онука, – сьогодні ти в мене перший день. Я маю розуміти, чи можна тобі довіряти. Тож це – другий, по суті, для тебе тест: зможеш чи ні?
– Другий?! – «Купився» Олег, – а перший який був?
– Перший ти витримав із честю: сам ходив до школи! Без провідників! І навіть не загубився!
– Тепер зрозуміло, – онук включився в гру, – прийду рівно за дві години!
– Спробуй! – усміхнулася бабуся.
Він прийшов хвилина в хвилину.
– Молодець! – похвалила Ірина, – справжній чоловік! Сказав – зробив!
Хлопчик засяяв…
– Знайшов із ким погуляти?
– Знайшов! Навіть йти не хотілося! Домовилися завтра зустрітись! – Видав хлопчик із захопленням! – бабусю, а… давай ще раз пообідаємо, щось я зголоднів…
– Мий руки, – Ірина пішла на кухню…
– Ну що, тепер уроки? – Запитала вона через півгодини.
– Угу, – пробурчав Олег, – як я нелюблю їх робити …
– Чому? – Ірина зробила наївне обличчя.
– Стільки задають – неможливо!
– Так? А в наш час завдавали стільки, щоб учень міг впоратися із завданнями за годину.
– Коли це було?! – Вигукнув хлопчик, – у минулому столітті!
– Точно. Тільки навряд чи щось змінилося, – припустила бабуся, – може, ти просто не справляєшся?
– Я?
– Ти звісно. Мама казала, що я маю з тобою уроки робити. Я їй, звісно, пообіцяла. Тільки, Олег, хороший мій, звільни ти мене від цього. Я ж давно все забула.
– А раптом я неправильно зроблю?
– Ну і що? Ти ж навчаєшся. Кожен може помилитися.
– Гаразд, спробую, – невпевнено сказав хлопчик, – тільки якщо що, я в тебе спитаю.
– Звичайно милий. Ти тільки постарайся якнайшвидше все зробити…
– Навіщо? Мама каже, що поспішати не можна.
– А ти не поспішай. Просто не відволікайся. Ось і вийде швидше. І взагалі: тобі слабо уроки за годину зробити? – хитро примружившись, запитала Ірина.
– За годину? – ахнув Олежик, – це неможливо.
– Та годі, – засміялася бабуся, – ти спробуй. Потім фільм якийсь подивимося…
– Фільм? – Олег здивовано подивився на бабусю, – я твої фільми не дивлюсь…
– А ми не мої, ми твої дивитимемося. Якщо ти, звичайно, з уроками не возитимешся …
– Засікай час! – Скомандував онук і схилився над столом …
За годину зробити уроки він не встиг. Натомість зробив за півтори!
– Молодець! – із захопленням похвалила бабуся, – ти просто герой!
– Який герой? – у голосі хлопчика чулося розчарування, – не встиг за годину.
– Нічого! – бабуся скуйовдила онуку волосся, – наступного разу встигнеш!
– Перевірятимеш? – Запитав онук.
– Ні не буду. Нехай вчителька перевіряє… А у нас – кіно…
Так потихеньку, поступово бабуся виправляла життя онука – навчала самостійності. Олегові це подобалося, і він легко йшов у Ірини на поводі.
Коли вона запропонувала хлопчику записатися в спортивну секцію, він зрадів, а потім пожурився.
– Мама приїде, заборонить…
– Маму я беру на себе. Не переживай, – бабуся поплескала Олега по плечі, – ти, головне, з навчанням не підведи…
– Не підведу, – пообіцяв онук…
Пообіцяв, а за тиждень повідомив:
– Бабусю, тебе до школи викликають…
– Мене? – Здивувалася Ірина.
– Ну так. Сказали – батьків. А якщо мами немає, то…
– Я зрозуміла, – Ірина уважно дивилася на онука, – схожу. Ти щось накоїв?
– Ні. Точніше… Я не знаю…
…Увійшовши до класу, Ірина побачила перед собою молоденьку вчительку років двадцяти п’яти, одразу все зрозуміла і розслабилася.
– Я – бабуся Олега. Ірина Миколаївна. Ви хотіли мене бачити.
– А мама де? Чому мама не прийшла? – підняла невдоволені брови вчителька.
При цьому вона не встала і не запропонувала бабусі сісти.
– Мама у відрядженні. Вже понад місяць. Олег живе зі мною. Дивно, що ви не знаєте.
– Я не зобов’язана це знати…
– Але ж ви якось спілкуєтесь з дітьми…
– Я їх навчаю. І бачу, що останнім часом Олег став гірше займатися.
– Правда? В чому це виражається? Я бачу лише гарні оцінки.
– Він почав недбало писати. У домашніх завданнях – повно виправлень. Невже не можна проконтролювати, щоб дитина писала акуратно?
– Проконтролювати? Це як?
Вчителька подивилася на Ірину з подивом:
– Сісти поряд. Дивитися, як хлопчик виконує домашнє завдання. Ви що не знаєте?
– Не знаю Я думала, що домашні завдання даються для того, щоб дитина виконувала їх самостійно. А ви бачили: чи засвоїв він матеріал чи ні. Хіба не так?
– Так, звісно. Але це зовсім не означає, що в зошиті повинна бути мазня.
– А це ваша турбота. Ви ж учителька. От і вчіть писати як слід. У мене багато інших турбот.
– Гаразд, залишимо це. Я бачу, ви мене не розумієте… Ще хотіла вам сказати, що Олег часто відволікається, розмовляє із сусідкою по парті, може в телефоні грати на уроці. Поговоріть із ним. Він розумний, здібний хлопчик, але вчиться аби як. Зараз на здібностях виїжджає, потім складніше буде.
– Стривайте, – Ірина посміхнулася, – а де ви знаходитесь, коли Олег все ось це робить?
– Я?
– Ну так. Ви на уроці не присутні?
– Присутня, звичайно. Тільки вашому Олегу до мене немає справи. Він своїми зайнятий! – не витримала вчителька.
– Значить, починати треба з себе, – твердо сказала Ірина, – якщо діти на уроці грають у телефоні, то треба не з дітьми розбиратися, а з вчителькою. Ви так не думаєте?
– Не думаю. Ви просто не розумієте, що таке діти.
– Де вже мені, – усміхнулася Ірина, – Піду я. Сподіваюся ви якось самі впораєтеся… І так! Будь ласка, не дзвоніть моїй дочці по кожній нісенітниці. Інакше нам доведеться порушити питання про вашу профпридатність…
Ось, власне, і вся історія.
Приїхавши додому не за два, а за три місяці, Катя не впізнала сина: підріс, подорослішав, у очах впевненість з’явилася. Щоденник подивилася – і там усе гаразд…
Потім побачила, що Олег сам уроки робить, до неї не звертається. І вчителька не дзвонить…
– Мамо, ти як це зробила? – Запитала Катя у Ірини.
– Звичайно, дочко, – засміялася мати. – По-старому … Якщо що – звертайся …
