Історії жінок

Наталя приїхала в село до своїх бабусі й дідуся. Приїхала дівчина на пару днів, просто провідати рідних. Дівчина відкрила хвіртку і з пакетами гостинців зайшла на знайоме подвірʼя. – Господи, Наталю, а ти що сама?! – раптом запитала бабуся. – Ну так, сама… – застигла від здивування Наталя. – А з ким же я маю бути? Ось гостинців тут вам привезла з міста… Бабуся взяла у внучки пакети і якось строго глянула на неї. – А то ти не знаєш з ким? – сказала старенька. Наталя здивовано дивилася на бабусю, не розуміючи до чого та веде

Наталя приїхала в село до своїх улюблених бабусі Марини й дідуся Миколи.

Приїхала дівчина всього на пару днів, просто провідати рідних.

Дівчина відкрила хвіртку і з пакетами гостинців зайшла на знайоме подвірʼя.

– Господи, Наталю, а ти що сама, чи що?! – раптом запитала з порога бабуся.

– Ну так, сама… – застигла від здивування Наталя. – А з ким же ж я маю бути? Ось гостинців тут вам привезла з міста…

Бабуся взяла у внучки пакети і якось строго глянула на неї.

– А то ти не знаєш з ким? – сказала старенька.

Наталя здивовано дивилася на бабусю, не розуміючи до чого та веде.

– Коли ж ми з твоїм дідом дочекаємось, що ти нам нареченого свого покажеш?! – сказала баба Марина, заходячи в хату. – Ось про що я кажу тобі…

– Ах, он ви про що… Чекайте, бабусю, чекайте! – засміялася у відповідь онука. – Але поки що у мене нареченого для вас нема…

– А чому ні? Ану, нагадай мені, старій, скільки тобі вже років?

– Двадцять вісім їй! – сердито відповів за онучку дід. – Ти що забула? І не чіпляйся до нашої дівчинки. Коли вона знайде своє справжнє кохання, тоді і знайде. А поки що нехай насолоджується молодістю. Правильно, Наталю?

– Правильно, дідусю, – весело кивнула Наталка. – Я, бабусю, поки що вільна дівчина. Так що – вибач.

– Що значить – вибач? – продовжувала бурчати бабуся. – Вибачити ми тебе можемо, але роки в дівчини летять занадто вже швидко. Не встигнеш озирнутися, як вже стара діва. Я тобі так скажу, Наталю, якщо любов до дівчини ніяк не приходить, значить треба виходити їй заміж за розрахунком.

– Ти що, зовсім чи що на старості років?! – вигукнув обурено дід. – Ти чого свою внучку вчиш? Хоч би мене посоромилася – таке говорити!

– А що мені тебе соромитися? – спокійно знизала плечима бабуся. – Я вчу Наталю звичайної жіночої мудрості.

– Якої ще мудрості?! Ти що хочеш сказати, ти сама за мене теж за розрахунком вийшла?

– Звичайно! Ще й за яким розрахунком!

– Як це?! – від несподіванки хором вигукнули Наталя з дідусем.

– А так. Тепер приховувати це безглуздо…

– Бабусю, ти серйозно? – внучка недовірливо дивилася на улюблену бабусю. – Цього не може бути. Ви ж так любили один одного. Ти сама мені це завжди говорила.

– Так! Ми кохали один одного. Тому, бреше вона все! – надув щоки дід. – Спеціально бреше!

– Ну як же ж я брешу, якщо все так і було, – продовжила зізнаватися бабуся. – Пам’ятаю, в дівоцтві, як тільки мій вік підійшов, що настав час заміж іти, я одразу по сторонах стала дивитися, відповідну пару шукати. Дивилася, дивилася, і тебе, Микольцю, нарешті помітила. Придивилася до тебе, подумала – а хороший же ж з нього чоловік може вийти. Тому коли ти мені пропозицію робив, одразу й погодилася.

– Стривай… – дід навіть запихкав від образи. – Це що значить?! У тебе до мене взагалі ніяких почуттів не було, чи що, окрім одного розрахунку?

– Чому ж не було? Були почуття. Почуття жалості та ревнощів…

– Якої ще жалості й ревнощів?!

– Звичайної. Я коли тебе бачила, мені завжди тебе було шкода. Думала – ну як так, такий хлоп величезний, а ніхто його з дівчат ніяк не обкрутить. І на танці ти приходив вічно якийсь сумний. Тому що – самотній.

– Марино, ти чого брешеш? – поліз у суперечку Микола. – У мене вже була дівчина, коли ми познайомилися з тобою! Була! Пам’ятаєш, як її звали?

– Звичайно пам’ятаю. Звали її Оксана. І була вона якась вся ряба. І через це мені теж тебе шкода було. Думала, ось же ж знайшов собі недолугу якусь подружку. Ну, і ревнувала, звичайно, через неї. Одним словом, я вирішила тебе від неї врятувати, і врятувала.

– Стривай! – дід ніяк не хотів вірити своїй дружині. – Але ж ми з тобою пів року дружили! А як обіймалися, пам’ятаєш? Ти що, весь цей час вдавала? Невже, коли я тебе обіймав, у тебе ніяких почуттів не було?

– Були. Почуття гордості. Коли ти обіймав мене, я весь час думала – ох, міцний у мене чоловік буде, роботящий. Ми з ним, з таким швидко на ноги станемо!

– А інші почуття у тебе були? – з надією вигукнув Микола. – Любовні?

– Та що ти все про любовні почуття, Микольцю?! Сам ти, хіба не за розрахунком мене брав за дружину? Хіба ти не уявляв заздалегідь, яка з мене дружина вийде?

– Ні! Я одружився з тобою від шаленого кохання! Зрозуміло тобі?!

– Це точно, був ти тоді шалений, – радісно закивала Марина. – Ти ж усіх моїх родичів мало не довів своїми витівками. Забрати навіть мене хотів. Уявляєш, Наталю? А сам… Наобіцяв мені багато чого, та й обманув.

– Що-о-о?! Де це я тебе обманув?! У чому?!

– Як це – в чому? Наприклад, ти, Микольцю, обіцяв мене все життя на руках носити. І що?

– Що – що?

– І скільки разів ти мене на руки за все життя взяв? Тільки на весіллі разок. Ах так, коли через калюжі навесні переносив, кілька разів було. А обіцяв – все життя!

– Так ти ж у мене не слаба яка! Сама можеш іти.

– Ось-ось! У мене все є. І ноги, і руки працьовиті, і голова кмітлива. А ти все – про любовні почуття говориш? От скажи, в чому вона, твоя любов, полягала?

– Як у чому?! Я ж все в цьому житті для тебе робив! Усі гроші до копійки тобі віддавав.

– Ага. Віддавав, але теж – з розрахунком, що я за це тобі прати буду, смачно годувати, і твоїх дітей виховувати. Зізнавайся, чи був у тебе такий розрахунок?

– Не наговорюй на мене, Марино! Я про це ніколи не думав!

– А чого про це думати, коли це й так само-собою зрозуміло. Тому що, любимо ми, щоб створювати сім’ю. І значить справжнє кохання – воно завжди ґрунтується на розрахунку. А будь-який розрахунок, якщо він серйозний і правильний, переростає в гарячу любов. У таку, як у нас із тобою. Ти ж в мене спочатку закохався не тому, що я була красуня. Правильно, Микольцю? Ну, чесно зізнайся, коли ти мене вперше побачив – я ж тобі не сподобалася?

– Чесно? – Микола раптом розгубився.

– Ага. Ти ж на мене звернув увагу тільки тому, що я весела була в спілкуванні, і підгодовувала тебе смаколиками. А насправді я теж була сіренька така, не краща за твою Оксанку. Але я тебе в неї відвела, бо відчувала, що у нас із тобою буде справжня, міцна родина. І я жодної краплинки в цьому не помилилася.

– І все-таки, бабусю, – сказала онука, яка весь цей час слухала старих затамувавши подих. – Я не зрозуміла, то ти виходила за дідуся з кохання, чи з розрахунку?

– А я точно й не скажу, дівчинко моя, – знизала плечима бабуся. – Спочатку я обрала Микольцю головою, тобто з розрахунку, а вже потім… Потім моє серце підключилося. І я закохалася в нього. Але спочатку був розрахунок.

– Все-таки, підключилося серце… – полегшено зітхнув дідусь, і вже, спокійний, посміхнувся.

– А куди йому подітися, дівочому серцю, коли поряд чоловік правильний і надійний?! І ти, Наталю, тільки на одне своє серце не сподівайся. Ти серцю головою допомагай. Очима на хлопців дивися, і уявляй – підходить він тобі для сім’ї, або такого нам і задарма не треба. Тоді й серце не підведе, обов’язково закохається. У цьому полягає наша жіноча мудрість.

– Та-а-а-к, Марино… – промовив задумливо Микола. – Скільки живу з тобою, а виявляється, так досі я тебе повністю й не розкусив…

Бабуся тільки весело посміхнулася й хитро підморгнула улюбленій внучці…

Вам також має сподобатись...

– Не варто мені більше виходити заміж, – зітхнувши, сказала матері Софійка. – Невдачлива я. – Працюю важко. Коли вдома, то на городі і в будинку купу справ стараюся переробити, з дітьми більше побути. А якщо в рейсі провідницею, то ти допомагаєш. – Не знаю, – відповіла мати. – Ось виростуть твої діти, і поживеш тоді вже для себе… Софійка була в рейсі, коли в її купе для провідниць зазирнув пасажир. Чоловіки йшли повз і шукали вагон-ресторан. – Не підкажете, а ще далеко до ресторану? – запитав високий блакитноокий чоловік. Не встигла Софійка відповісти йому, як сталося несподіване

– Фух! – Валентина важко опустилася на табуретку і витерла з чола піт. – Залишилося в шафі речі поскладати, почепити фіранки і можна фарбувати крашанки! Валя часто розмовляла сама з собою, особливо зараз, коли лишилася зовсім одна. Жінка посиділа декілька хвилин і вирушила в кімнату, наводити порядок у шафі. Валя вийняла всі речі і взялася витирати пил. Раптом на самій верхній поличці шафи вона щось відчула під рукою. – А це ще що? – жінка стала на табуретку і побачила на полиці якісь листи. Валя глянула на них і застигла на місці

Олег поїхав до батьків Наталки в село, знайомитися. Батьки стіл накрили, сусідів покликали. Прямо оглядини! – Ну що діти, коли весілля, – раптом спитав батько. Олег не знав, що відповісти. Він і не збирався одружуватися на Наталі, але відповів: – Ми ще збираємо гроші на весілля! Це ж не дешеве задоволення! Всі за столом зраділи, а Олег і не здогадувався, що він наробив

Світлана збиралася на побачення і дуже хвилювалася. Востаннє на побаченні вона була двадцять років тому. – Світлано! Твоє завдання показати чоловікові, що ти не проста жінка, – радила їй сестра. – Що таких, як ти, ще пошукати треба! – Ну і як це зробити? – розгубилася Світлана. – Забудь про економію! От приведе він тебе в ресторан, а ти замовляй тільки найдорожчі страви! Зрозуміла? Світлана задумалася