47-річна Марина та її чоловік 50-річний Петро були середньостатистичною сімейною парою. Вони були одружені 25 років.
Марина працювала вчителем української мови у школі, а чоловік водієм рейсового автобуса. У пари було дві дочки Катя та Віра.
Протягом усього сімейного життя Марина та Петро зазнавали матеріальних труднощів. Допомогти молодій сім’ї не було кому.
Батьки жінки були позбавлені батьківських прав, щойно дівчинці виповнилося 15 років. Підлітком вона опинилася у дитбудинку.
Петра виховувала одна мати.
Після весілля молодята оселилися в однокімнатній квартирі, яку дівчині надала держава як сироті.
У цьому житлі сім’я тулилася майже п’ять років, із двома маленькими доньками.
Після того, як не стало свекрухи, Петро успадкував двокімнатну квартиру. Це дозволило продати обидві квартири та переїхати до трикімнатної.
Марина зітхнула з полегшенням, тепер у дівчат нарешті з’явилася власна кімната, а в них спальня.
Жили вони небагато, але дружно. Намагалися правильно виховати дітей. Коли настав час давати дівчаткам освіту, Марина почала підробляти репетиторством, а Петро у вихідні працював таксистом.
Катя та Віра закінчили ВНЗ, обидві вийшли заміж за добрих хлопців. Старша дочка вже подарувала Петру та Марині онука.
Тільки до 25-ї річниці шлюбу, подружжя усвідомило, що може пожити, як кажуть, для себе.
Марина з моменту переїзду в нову квартиру мріяла про ремонт, якісний та сучасний. Але року минали, а можливості відремонтувати житло не було.
І ось зовсім недавно з’ясувалося, що неблагополучна мати Марини, з якою жінка не спілкувалася з моменту, коли дочки забрали соц.служба, залишила у спадок дочці невеликий будиночок у селі.
— Знаєш, Петро, — почала розмова Марина. — Я, напевно, погана людина, але мені байдуже, що цієї жінки, яка є моєю матір’ю, більше немає.
Цей будиночок у спадок, мабуть, єдине, що я зможу згадати про неї добре.
— Так, — погодився чоловік. — Понад тридцять років ні слуху ні духу і раптом спадщина.
Напевно, вирішила по совісті вчинити насамкінець.
Марина зітхнула.
— Давай продамо його і зробимо у квартирі ремонт, — замріяно сказала жінка. — Звичайно, багато за нього вторгувати не вдасться. Як ти гадаєш, нам вистачить такої суми?
— Навіть не знаю, але пропоную спробувати. Чесно кажучи, жити без хорошого ремонту вже сил немає.
Через півроку подружжя вже планувало майбутній ремонт. Ось тут і з’ясувалося, що оздоблення кожен уявляв по-своєму.
Марина мріяла про шикарну кухню, яку хотіла з’єднати з іншою кімнатою і зробити столову зону.
Для Петра каменем спотикання стала мрія про великий кінозал із телевізором на всю стіну.
Звичайно, якби фінансові можливості сім’ї були трохи більшими, то здійснити можна було бажання обох. Але, на жаль, у їхній ситуації потрібно було робити вибір.
— Петро, ну як тобі не соромно, — намагалася покликати до совісті чоловіка Марина. — Кухня — це душа кожного будинку. Ти ж знаєш, що я завжди намагалася вас порадувати чимось смачним, домашньою випічкою.
Але ніхто з вас не думав, як це готувати на маленькій кухні. Вперше я попросила щось для себе… а ти…
– Марино, не треба перебільшувати, – досить жорстко обсмикнув дружину Петро. — Кухня це простір тільки для тебе однієї, а домашній кінотеатр — це час для нас обох.
До того ж у нас онук скоро підросте. Приїжджатимуть до нас у гості та мультфільми на великому екрані дивитися.
— Ага, отже, коли кухня це тільки моя стихія, готуй собі сам і де хочеш, хоч у домашньому кінотеатрі. Мені однаково.
Марина демонстративно пішла до спальні. Подружжя образилося одне на одного всерйоз. Хоча дуже рідко сперечалися і сварилося, незважаючи на багато труднощів, які були на їхньому життєвому шляху.
Ремонт зупинився на стадії розбору старих меблів та вивезення їх на сміття. Петро, виконуючи роль ображеного глави сімейства, перестав їсти вдома. А Марина на знак протесту відмовилася від спільного перегляду телевізора.
Демарш ображено подружжя зупинила Катя, яка приїхала погостювати разом із онуком Олегом на вихідні, тоді поки її чоловіка викликали у термінове відрядження.
– Батьки, що я бачу? Ви розпочали ремонт? — Катя була приголомшена безладом у квартирі. — Чому ви не попередили, ми не приїжджали б у розпал такої події.
Дочка посміхнулася.
— Та в нас тут затримка сталася, — почав Петро. — Ми з мамою ніяк не можемо дійти спільного знаменника.
Завжди думав, що вираз «під час ремонту головне не розлучитися» нісенітниця, а виявляється справжня правда.
– Що ти за нісенітниці кажеш, Петре, – нервово відповіла Марина. – Катю, все нормально, ми розберемося.
Але Петро вже почав розповідати дочці суть сварки щодо ремонту. Катя уважно слухала батька та посміхалася.
— Ну, ви даєте, мені завжди здавалося, що ви врівноважені люди, здатні знайти вихід із будь-якої ситуації, — дочка ніжно подивилася на батьків. — Чому ви не розглянете можливість взяти кредит, на ту суму, якої вам не вистачає для реалізації ваших планів.
Ми з Вірою самостійні, допомагати нам уже не треба. Ви заслужили на хороший ремонт. Подумайте про це.
Погостювавши кілька днів. Катя поїхала додому. Петро підійшов у дружині та обійняв її:
— Ти вибач мені, щось завівся з півслова. Може й справді покличемо бригаду робітників, хай складуть нам кошторис, а потім візьмемо кредит на суму, якої не вистачатиме. Ми з тобою обоє працюємо, виплатимо потихеньку. Не вперше, викрутимося.
Марина схвально кивнула. Робота закипіла з новою силою. Через два тижні було знайдено ремонтну бригаду, з якою обговорили всі тонкощі майбутнього ремонту. Найголовніше було враховано і перетворення кухні на їдальню та втілення мрії чоловіка.
Банк схвалив кредит і робота, як то кажуть, закипіла. Але на подружжя очікувало неприємне відкриття.
Щойно робітники приступили до ремонту, з’ясувалося, що з’явилися витрати, які неможливо було передбачити спочатку.
Робітники пояснили, що ці нюанси потрібно зробити в обов’язковому порядку, а отже, сума ремонту збільшиться. А це означало, що необхідно відмовитися або від їдальні або від мрії Петра.
Увечері, коли робітники пішли, Петро підійшов до Марини:
— Ну, що робитимемо?
– Відмовлятися від збільшення кухні я не буду, – різко відповіла Марина. – Це моє остаточне рішення.
Жінка розвернулася, не давши чоловікові часу на заперечення.
Наступного дня Марина повернулася з роботи раніше, оскільки уроки у школі були скорочені. Щойно зайшовши до квартири, вона почула розмову чоловіка з бригадиром ремонтників.
— Слухай, Романе, просто давай зробимо так, як я прошу, — говорив Петро. — Ви робите спочатку їдальню та інші кімнати, ми з дружиною розплачуємось із вами.
А через місяць у неї відпустка і дружина поїде до молодшої доньки на два тижні, тоді ви почнете вітальню переробляти під домашній кінотеатр. Ти не хвилюйся, гроші в мене є і з вами розплачуся.
— Так, не питання, — почулася відповідь робітника. — Хазяїн — пан, як скажете, так і зробимо.
Чоловік задоволений підсумком розмови вийшов у коридор і побачив Марину, що повернулася. За обличчям дружини він зрозумів, що та все чула.
— Тільки не зараз, хай хлопці закінчать і підуть. Потім поговоримо, — тихо прошепотів Петро.
Марина думала, що від обурення та нерозуміння вона просто не витримає. Як тільки робітники пішли, жінка влетіла до спальні.
— Мене дуже цікавить, мій любий чоловік, якими коштами ти збираєшся розплачуватися з бригадою?
– Відразу хочу сказати, щоб ти не ображалася, – відповів чоловік. — У мене є мої особисті заощадження у розмірі 300 тисяч. Мені соромно, що я приховував це від тебе, але так вийшло.
— Тобто за часів, коли у нас були фінансові труднощі, ти мав у запасі певну суму і просто мовчав.
Коли ми позичали у знайомих гроші на весілля Віри, ти мовчав?
Коли потім більше року ми роздавали борги, ти знову мовчав?
Я аплодую тобі. Це просто за межею мого розуміння.
— Ну, я вибачився, — спробував виправдатися чоловік.
— Цікаво мені знати, а для яких особистих цілей ти збирав кошти?
— Не знаю, — винувато потупив очі Петро. — Просто щоб були. Хвилювався, що грошей зовсім не буде. Тоді я раз і дістану накопичену суму.
— Якщо це правда, то чому ж ти раніше їх не дістав?
Чоловік мовчав.
– Я бачити тебе не можу. Роби свій кінозал і сиди в ньому один.
Марина гримнула дверима і пішла. Засмучена жінка прийшла до єдиної подруги і розповіла все, що сталося:
– Оксано, ну що це за людина. Прикро так, що слів немає. Збирав він, бачте, на крайній випадок… Тільки крайнім випадком для нього виявився кінозал, а, не весілля молодшої дочки.
— Марино, та гаразд тобі, — відповіла подруга. — Ну, не розумний вчинок зробив твій Петро. Але все одно в сім’ю приніс гроші.
Он подивися на мого чоловіка, все витрачає на свою машину. Накупив всякої нісенітниці. Так що заспокойся, він добрий чоловік. Так, що я тобі говорю, ти сама все розумієш.
Марина трохи була згодна з Оксаною, але факт обману з боку Петра був у наявності. Це й ображало найбільше.
Ночувати Марина додому не пішла. Петро дзвонив, але жінка не брала слухавку.
Вранці, попрощавшись із Оксаною, Марина вирушила на роботу. Щойно вийшовши з під’їзду, вона помітила Петра, який сидів на лавочці з букетом її улюблених ромашок.
Чоловік швидким кроком підійшов до дружини:
– Привіт. Оксана мені сказала, що ти в неї переночуєш.
— Ще подруга називається, — зітхнула Марина.
– Ось, – Петро простяг пачку купюр. – Я зняв з рахунку гроші. Візьми їх, будь ласка, і витрати, як хочеш. Тільки вибач мені. Я правда не зі зла це зробив, хоч розумію, що це обман з мого боку.
Чоловік винувато глянув у вічі дружини. Жінка трохи посміхнулася.
— Пішли вже, обманщик, — Марина взяла чоловіка під руку. — Довезеш мене до роботи і заразом розповіси, що ти там придумав і обговорював із робітниками з приводу домашнього кінотеатру.
Петро обійняв Марину за плечі:
— Я тобі казав, що маю найкращу дружину у світі.
Подружжя попрямувало до машини.
Обман, звичайно, сам по собі неприємна річ, але Марина любила Петра і завжди вважала його добрим чоловіком та батьком їхнім дочкам.
А значить, як там кажуть, кохання все подолає, тим більше, якщо дві людини розуміють заради чого.
