Життєві історії

Люба приймала гостей. А як же ж?! В її коханого чоловіка Володі сьогодні ж день народження. Гості сиділи за накритим столом і перешіптувалися. Вони не розуміли, що відбувається! Їх запросили, вони прийшли з подарунками, а… Іменинника нема! І де Володя ніхто не знав. Люба дуже поспішала, щоб усе встигнути приготувати на стіл. Встигла. Але іменинник зник! Година минула, друга… На дзвінки не відповідає. – Давайте за стіл сідати без Володі, – сказала Люба. – Мабуть справи у нього… Зʼявився чоловік аж зранку. Люба як глянула на нього, так усе й зрозуміла

Гості сиділи за накритим столом і тихенько перешіптувалися. Вони не розуміли, що відбувається.

Їх запросили на день народження, вони прийшли з подарунками, а… Іменинника немає!

І де він ніхто не знав. Навіть дружина.

Володимир з самого ранку пішов у справах.

– Ти пам’ятаєш, що сьогодні у нас гості? – запитала його про всяк випадок дружина Люба.

– Пам’ятаю, не переживай. До другої години буду вдома.

Володя поцілував дружину і вийшов з дому. Йому треба було заїхати на мийку, потім у автосервіс. Ну і що, що день народження. Люба сама, як завжди, все приготує і накриє стіл. Їй не потрібна допомога, вона вже з вечора на кухні крутилася. А на обід він повернеться додому.

Привітати прийдуть лише найближчі люди. Його мама, теща з тестем, один із дружиною і близька подруга Люби.

І ось гості зібралися. Люба дуже поспішала, щоб усе встигнути приготувати на стіл. Встигла. Але іменинник зник. Година минула, друга… На дзвінки не відповідає. Що ж трапилося?

– Давайте за стіл сідати, – сказала Люба.

– Як же без Володі? – ображено заперечила його мама.

– Він уже запізнився на дві години. Скільки можна чекати? Усі голодні.

– А може, ще зачекаємо? – не здавалася мати Володі.

– Ні. Просто сядемо за стіл і їстимемо. А коли іменинник прийде, привітаємо його і подарунки подаруємо.

Гості розсілися за гарним святковим столом. Але настрій у всіх зник. Що це за день народження такий? Дивний…

…А Володимир у цей час теж сидів за столом. Але не за святковим, а за звичайним кухонним. І їв він не вишукані страви, які приготувала його дружина, а звичайний борщ.

Навпроти сиділа гарна молода жінка на ім’я Марина.

З Мариною Володимир познайомився рік тому, коли вона прийшла влаштовуватись на роботу до них на підприємство.

Майже відразу вони почали зустрічатися. Марина була розлучена, виховувала сина. Володимир їй дуже сподобався, вона його одразу вибрала собі для стосунків. Симпатичний, високий, широкоплечий.

Старший за неї на десять років. Одружений, але не біда. Для жвавої Марини це не було перешкодою.

Володимир, залагодивши свої справи, вже зібрався їхати додому, коли зателефонувала Марина.

– Може, заїдеш до мене?

– Я не можу, Маринко. У мене вдома сьогодні гості.

– Ну на пʼять хвилин! Ну будь ласка!

– Гаразд, – погодився Володимир.

Він подумав, що Марина хоче привітати його з днем народження. Може подарунок вручити. Гаразд, на пів години заскочить до неї.

Але зненацька пів години розтяглися на пів дня. Марина зустріла його, як то кажуть, з розпростертими обіймами. Вона скучила!

– І взагалі, може, й пообідаємо разом? Ну давай! Борщ зварила щойно. Вийшов чудовий цього разу.

– Маринко, у мене день народження! Я ж сказав тобі, гості вдома чекають, – Володимир уже пошкодував, що приїхав.

– День народження? – пирхнула Марина. – Хто ж святкує сорок років?

– А що?

– Не можна! Прикмета така – не можна святкувати сорокаріччя.

– Дурниці.

– Ні, не дурниці! Твоя Люба взагалі, чи що?

– Та забобони все це!

– Ага, забобони! Я зараз тобі розповім кілька випадків, що буває, якщо прикметами нехтувати…

І розповіла. Всадивши приголомшеного Володимира за стіл, Марина налила йому в тарілку борщ, посипала зеленню і поклала сметану.

– Стривай, Марино! Сьогодні ж субота, а день народження у мене в середу був. Тож не рахується, можна сьогодні святкувати! – не втрачав надії виправдатись Володимир.

– Свята захотів! Їж ось краще борщ! Ну гаразд, якщо хочеш, давай ігристого. Але просто так не для свята.

– Мені не можна, я за кермом.

– Трохи ж! Таксі візьмеш, нічого страшного.

– Мені додому треба, Маринко! – благав Володя.

– Гаразд, ось з’їж борщ і поїдеш додому, до гостей своїх, так вже й бути! – засміялася Марина.

Жінка чудово знала, що буде далі. Володі ігристого не можна було взагалі. Незабаром він забуде про все на світі.

Цей номер вона проробляла з Володею неодноразово, якщо планувала затримати його в себе. Завжди виходило. Вийшло й цього разу.

А його телефон вона просто вимкнула…

…Додому Володимир повернувся зранку в неділю.

Гості напередодні ввечері розійшлися, не привітавши іменинника, залишивши подарунки.

Добре хоч усі свої – близькі, рідні. Тому без образ обійшлося. Люба збрехала, що Володимира терміново викликали на роботу, щось там сталося. Повідомлення нібито він їй надіслав. Особливо щоб мама Володі не переживала.

Сама Люба чудово знала, що трапилося насправді. Вона вже давно здогадувалась, що у чоловіка хтось є. Але не хотіла вірити. Вперто не хотіла вірити в те, що сімейний добробут у їхньому будинку стрімко зникає з певного часу.

Вони стільки років разом! Після інституту побралися. Донька у них уже виросла, студентка, навчається в іншому місті. На цей раз знову не змогла приїхати на день народження батька, сесія.

– Та й добре, що не приїхала, – подумала Люба. – Бо буде сварка. Все досить. Це була остання крапля. Та й яка ж це «крапля»? Відро холодної води це!

День народження! Не просто вихідний! Все одно на дружину, на близьких, на їхні почуття. Ну як так можна, га?

І добре ж жили! Все було добре. Люба взагалі не розуміла, що сталося. Чому раптом чоловік пішов наліво? Якщо подивитися на них з боку просто як на сім’ю, то можна сказати, що між подружжям панує кохання та порозуміння.

Ось що тепер робити? Як бути?

– Що ти робиш! Хоч би маму свою пошкодував, якщо тобі на інших начхати. Мені довелося брехати, що тебе на роботу викликали! – уже на порозі почала сваритися на чоловіка Люба.

Володя мовчки роздягнувся і пішов у ванну. Люба йшла за ним і говорила йому в спину:

– І зауваж, я навіть не питаю, де ти був! Бо мені вже, знаєш, байдуже! Скільки часу це триває? Рік? Два?

Чоловік зайшов у ванну та зачинив за собою двері. Люба повернулася у кімнату й сіла на диван.

Володя неквапливо мив руки і розмірковував. Він думав, вдома на нього чекає грандіозна сварка. Але ні. Люба просто побурчить, як завжди, і заспокоїться. А було навіть так одного разу, що слова йому не сказала, коли додому він ночувати не прийшов.

Вийшовши з ванної, Володя сів навпроти Люби у крісло.

– Так вийшло. Хильнув у гостях зайвого. Вибач, якщо зможеш.

– Володю! Що з тобою відбувається? Ти ж взагалі не гульбаниш! Як так?

– Ну от так. Буває.

– А пробачити тобі за що? Ти не поясниш детальніше? Може, скажеш, де ночував?

Володя мовчав. Замовкла й Люба. Вона відвернулася від чоловіка, дивилася в телевізор і думала.

– Ти мене ніколи не кохала, – раптом сказав Володимир.

– Та що ти?! А ця твоя значить любить тебе?! Ну то вперед!

Люба зібрала речі чоловіка і виставила його за двері…

…Володя й Люба розлучилися.

Володя хотів піти до Марини. Але та несподівано затялася. Ні, це їй не треба. Її цілком влаштовують нечасті зустрічі. У неї син росте взагалі. І так щоразу доводиться хлопчика до бабусі відправляти. Чужий чоловік у будинку – не її варіант…

До матері переїжджати Володимир не схотів. Винайняв квартиру.

А Люба через пів року знайшла собі хорошого чоловіка. Петро був бізнесменом, вдівець. Вони дуже покохали один одного й вона анітрохи не жалкує, що виставила гулящого Володю за двері…

Вам також має сподобатись...

Світлана повернулася додому з роботи. В коридорі її зустрів свекор. – Ну привіт, Світлано, – тон свекра не віщував нічого доброго. – Здрастуйте, – відповіла вона. – Світлано, нам треба серйозно поговорити, – свекор вказав поглядом на кухню. – Я вас слухаю, Степане Андрійовичу, – відповіла невістка, пройшла на кухню, сіла за стіл. – Світлано, я одного не розумію, невже тобі навіть не соромно?! – запитав чоловік. – За що мені має бути соромно? – не зрозуміла Світлана. – За ось це! – обурено вигукнув свекор, дістав свій телефон і поклав перед невісткою. Світлана взяла телефон, глянула на екран і…заціпеніла від побаченого

Ольга бігала від стола до плити і назад, жінка хотіла встигнути приготувати все до приходу гостей. Це був перший Великдень, який вона мала відзначати в сім’ї чоловіка. Усю ніч напередодні Великодня Ольга смажила, варила, бажаючи здивувати свекруху і зовицю своїми вміннями. На ранок вона пофарбувала курячі яйця і витягла з холодильника куплену напередодні паску. Родичі з’явилися рівно об одинадцятій годині з гучними вигуками: – Христос Воскрес! – Воістину Воскрес! – зніяковіло сказала Ольга і запросила гостей до столу. Але Оля навіть уявити не могла, яку каверзу їй підготували свекруха та зовиця

– Чого не їси? – спитала Світлана чоловіка, який уважно дивився на ложку, що вертикально стояла в рисі. – Охолоне ж. – Та ось мені цікаво стало, – задумливо сказав Василь. – А що буде, якщо твій рис використати замість клею для плитки? – Васильку, ти знову за своє?! – обурилася Світлана. – А що? – сказав той. – Рис вбирає вологу, а ти вариш його так, що ним можна клеїти все! – Знаєш що! – вигукнула дружина. – Не подобається – шукай собі кухаря! Василь встав і мовчки пішов… Повернувся він рівно до вечері, а слідом за ним зайшов якийсь мужик з пакетом в руці. – Це хто ще такий? – Світлана оторопіла від несподіванки

Ліля заявила вдома, що її завтра не буде. Вона їде у відрядження! Жінка розподілила обов’язки в сімʼї – хтось піде у магазин, хтось погуляє з собачкою, хтось подивиться за маленькими близнюками… Обід наступного дня Ліля приготували разом зі старшою донькою Іринкою… У спальні, вже перед сном її чоловік Павло з подивом подивився на Лілю. – Кохана, давай, зізнавайся, що це ще за таке відрядження в тебе?! – запитав він. – Звідки воно взялося?! Я поговорю з твоїм начальником, що це він таке ще вигадав… – Не треба ні з ким розмовляти! – раптом зупинила його Ліля. Павло застиг від здивування, не розуміючи, що відбувається