Життєві історії

Люба приймала гостей. А як же ж?! В її коханого чоловіка Володі сьогодні ж день народження. Гості сиділи за накритим столом і перешіптувалися. Вони не розуміли, що відбувається! Їх запросили, вони прийшли з подарунками, а… Іменинника нема! І де Володя ніхто не знав. Люба дуже поспішала, щоб усе встигнути приготувати на стіл. Встигла. Але іменинник зник! Година минула, друга… На дзвінки не відповідає. – Давайте за стіл сідати без Володі, – сказала Люба. – Мабуть справи у нього… Зʼявився чоловік аж зранку. Люба як глянула на нього, так усе й зрозуміла

Гості сиділи за накритим столом і тихенько перешіптувалися. Вони не розуміли, що відбувається.

Їх запросили на день народження, вони прийшли з подарунками, а… Іменинника немає!

І де він ніхто не знав. Навіть дружина.

Володимир з самого ранку пішов у справах.

– Ти пам’ятаєш, що сьогодні у нас гості? – запитала його про всяк випадок дружина Люба.

– Пам’ятаю, не переживай. До другої години буду вдома.

Володя поцілував дружину і вийшов з дому. Йому треба було заїхати на мийку, потім у автосервіс. Ну і що, що день народження. Люба сама, як завжди, все приготує і накриє стіл. Їй не потрібна допомога, вона вже з вечора на кухні крутилася. А на обід він повернеться додому.

Привітати прийдуть лише найближчі люди. Його мама, теща з тестем, один із дружиною і близька подруга Люби.

І ось гості зібралися. Люба дуже поспішала, щоб усе встигнути приготувати на стіл. Встигла. Але іменинник зник. Година минула, друга… На дзвінки не відповідає. Що ж трапилося?

– Давайте за стіл сідати, – сказала Люба.

– Як же без Володі? – ображено заперечила його мама.

– Він уже запізнився на дві години. Скільки можна чекати? Усі голодні.

– А може, ще зачекаємо? – не здавалася мати Володі.

– Ні. Просто сядемо за стіл і їстимемо. А коли іменинник прийде, привітаємо його і подарунки подаруємо.

Гості розсілися за гарним святковим столом. Але настрій у всіх зник. Що це за день народження такий? Дивний…

…А Володимир у цей час теж сидів за столом. Але не за святковим, а за звичайним кухонним. І їв він не вишукані страви, які приготувала його дружина, а звичайний борщ.

Навпроти сиділа гарна молода жінка на ім’я Марина.

З Мариною Володимир познайомився рік тому, коли вона прийшла влаштовуватись на роботу до них на підприємство.

Майже відразу вони почали зустрічатися. Марина була розлучена, виховувала сина. Володимир їй дуже сподобався, вона його одразу вибрала собі для стосунків. Симпатичний, високий, широкоплечий.

Старший за неї на десять років. Одружений, але не біда. Для жвавої Марини це не було перешкодою.

Володимир, залагодивши свої справи, вже зібрався їхати додому, коли зателефонувала Марина.

– Може, заїдеш до мене?

– Я не можу, Маринко. У мене вдома сьогодні гості.

– Ну на пʼять хвилин! Ну будь ласка!

– Гаразд, – погодився Володимир.

Він подумав, що Марина хоче привітати його з днем народження. Може подарунок вручити. Гаразд, на пів години заскочить до неї.

Але зненацька пів години розтяглися на пів дня. Марина зустріла його, як то кажуть, з розпростертими обіймами. Вона скучила!

– І взагалі, може, й пообідаємо разом? Ну давай! Борщ зварила щойно. Вийшов чудовий цього разу.

– Маринко, у мене день народження! Я ж сказав тобі, гості вдома чекають, – Володимир уже пошкодував, що приїхав.

– День народження? – пирхнула Марина. – Хто ж святкує сорок років?

– А що?

– Не можна! Прикмета така – не можна святкувати сорокаріччя.

– Дурниці.

– Ні, не дурниці! Твоя Люба взагалі, чи що?

– Та забобони все це!

– Ага, забобони! Я зараз тобі розповім кілька випадків, що буває, якщо прикметами нехтувати…

І розповіла. Всадивши приголомшеного Володимира за стіл, Марина налила йому в тарілку борщ, посипала зеленню і поклала сметану.

– Стривай, Марино! Сьогодні ж субота, а день народження у мене в середу був. Тож не рахується, можна сьогодні святкувати! – не втрачав надії виправдатись Володимир.

– Свята захотів! Їж ось краще борщ! Ну гаразд, якщо хочеш, давай ігристого. Але просто так не для свята.

– Мені не можна, я за кермом.

– Трохи ж! Таксі візьмеш, нічого страшного.

– Мені додому треба, Маринко! – благав Володя.

– Гаразд, ось з’їж борщ і поїдеш додому, до гостей своїх, так вже й бути! – засміялася Марина.

Жінка чудово знала, що буде далі. Володі ігристого не можна було взагалі. Незабаром він забуде про все на світі.

Цей номер вона проробляла з Володею неодноразово, якщо планувала затримати його в себе. Завжди виходило. Вийшло й цього разу.

А його телефон вона просто вимкнула…

…Додому Володимир повернувся зранку в неділю.

Гості напередодні ввечері розійшлися, не привітавши іменинника, залишивши подарунки.

Добре хоч усі свої – близькі, рідні. Тому без образ обійшлося. Люба збрехала, що Володимира терміново викликали на роботу, щось там сталося. Повідомлення нібито він їй надіслав. Особливо щоб мама Володі не переживала.

Сама Люба чудово знала, що трапилося насправді. Вона вже давно здогадувалась, що у чоловіка хтось є. Але не хотіла вірити. Вперто не хотіла вірити в те, що сімейний добробут у їхньому будинку стрімко зникає з певного часу.

Вони стільки років разом! Після інституту побралися. Донька у них уже виросла, студентка, навчається в іншому місті. На цей раз знову не змогла приїхати на день народження батька, сесія.

– Та й добре, що не приїхала, – подумала Люба. – Бо буде сварка. Все досить. Це була остання крапля. Та й яка ж це «крапля»? Відро холодної води це!

День народження! Не просто вихідний! Все одно на дружину, на близьких, на їхні почуття. Ну як так можна, га?

І добре ж жили! Все було добре. Люба взагалі не розуміла, що сталося. Чому раптом чоловік пішов наліво? Якщо подивитися на них з боку просто як на сім’ю, то можна сказати, що між подружжям панує кохання та порозуміння.

Ось що тепер робити? Як бути?

– Що ти робиш! Хоч би маму свою пошкодував, якщо тобі на інших начхати. Мені довелося брехати, що тебе на роботу викликали! – уже на порозі почала сваритися на чоловіка Люба.

Володя мовчки роздягнувся і пішов у ванну. Люба йшла за ним і говорила йому в спину:

– І зауваж, я навіть не питаю, де ти був! Бо мені вже, знаєш, байдуже! Скільки часу це триває? Рік? Два?

Чоловік зайшов у ванну та зачинив за собою двері. Люба повернулася у кімнату й сіла на диван.

Володя неквапливо мив руки і розмірковував. Він думав, вдома на нього чекає грандіозна сварка. Але ні. Люба просто побурчить, як завжди, і заспокоїться. А було навіть так одного разу, що слова йому не сказала, коли додому він ночувати не прийшов.

Вийшовши з ванної, Володя сів навпроти Люби у крісло.

– Так вийшло. Хильнув у гостях зайвого. Вибач, якщо зможеш.

– Володю! Що з тобою відбувається? Ти ж взагалі не гульбаниш! Як так?

– Ну от так. Буває.

– А пробачити тобі за що? Ти не поясниш детальніше? Може, скажеш, де ночував?

Володя мовчав. Замовкла й Люба. Вона відвернулася від чоловіка, дивилася в телевізор і думала.

– Ти мене ніколи не кохала, – раптом сказав Володимир.

– Та що ти?! А ця твоя значить любить тебе?! Ну то вперед!

Люба зібрала речі чоловіка і виставила його за двері…

…Володя й Люба розлучилися.

Володя хотів піти до Марини. Але та несподівано затялася. Ні, це їй не треба. Її цілком влаштовують нечасті зустрічі. У неї син росте взагалі. І так щоразу доводиться хлопчика до бабусі відправляти. Чужий чоловік у будинку – не її варіант…

До матері переїжджати Володимир не схотів. Винайняв квартиру.

А Люба через пів року знайшла собі хорошого чоловіка. Петро був бізнесменом, вдівець. Вони дуже покохали один одного й вона анітрохи не жалкує, що виставила гулящого Володю за двері…

Вам також має сподобатись...

Михайло привів у батьківську хату молоду дружину Галину. Одразу після весілля Галя взялася хазяйнувати. Попросила Михайла город виорати. Місця багато, а земля пустує. Старша сестра Михайла, Леся тільки посміювалася з того всього. Але восени Галя з Михайлом зібрали хороший врожай. І він вийшов більший, аніж в Лесі! А наступної весни Галя ще й квіти розводити почала. Краса біля будинку неймовірна! – Теж хочу таке! – прибігла Леся до свого чоловіка. А якось вона зайшла до Михайла в гості, глянула на стіну й очі вирячила від побаченого

Оля та Ілля запросили своїх батьків у гості. Сьогодні вони оголосять про своє весілля. Оля накрила святковий стіл, все було готово. Першими прийшли батьки нареченого. За пів години зʼявилися і батьки Олі. Сіли за стіл, познайомилися, трохи поговорили.  – Ми збираємось одружитися! – після чергового тосту голосно промовив Ілля. Батьки відразу притихли. – Що? Хіба хтось проти? – поцікавився Ілля, впіймавши на собі розгублені погляди. – Ні. Просто, якщо свати будуть на весіллі, ми не прийдем! – раптом сказала мати нареченого. – Як не прийдете, чому? – Ілля з Олею здивовано переглянулися між собою, не розуміючи, що відбувається

Аня присіла на лавці поруч з маминою могилкою, і не витримавши, розплакалася. – Привіт, мамо, як же мені… погано без тебе, – тихо промовила вона. Раптом, жінка відчула, що її спину щось зачепило. Вона швидко обернулася, і помітила яскравий м’ячик. А до неї підбігла дівчинка років чотирьох і зупинилася. – Мамо, це ти? – пролепетала дівчинка. Аня застигла, нерозуміючи, що відбувається

Оля повернулася додому пізно. Зайшла на кухню. За столом сиділа її мама та чоловік матері Віталій. – Мамо, що сталося? – захвилювалася донька, побачивши, що мама вся в сльозах. Мама не відповідала. – Віталій! Ти що, все їй розповів? – вигукнула до материного чоловіка Оля. – Так! Я не міг далі обманювати твою маму, – тихо промовив Віталій. – Мамо, вибач, я не знаю, як так вийшло, – Оля кинулася до матері. – Як ви могли?! – тільки й сказала мама, сумно подивившись на доньку заплаканими очима