Михайло впевнено їхав машиною по асфальтованій дорозі, яка пролягала через безкраї поля, засіяні соняшниками.
– Подивися, яка краса, – звернувся він до дружини, яка їхала, дивлячись в карту. – Нескінченна краса! Рито, дивись, говорю, які поля! Що ти там все у цій карті видивляєшся?
– Мені здається, ми їдемо не в той бік, – пробурмотіла дружина у відповідь. – Ти впевнений, що ти пам’ятаєш дорогу?
– Сто відсотків, – хмикнув чоловік. – Незабаром праворуч з’явиться село Петрівка, з церквою. А потім буде й Миколаївка. Я у дитинстві тут часто їздив. На автобусі. Тож скоро ми будемо на місці.
Михайло з Ритою їхали, щоб оглянути будиночок в селі. Колись вони самі жили на околиці міста, у приватному будинку.
Але одного разу їхня ділянка потрапила під знесення, у зв’язку з будівництвом дороги. На гроші, які їм виплатили за ділянку, вони купили квартиру у місті, але через рік проживання у ній зрозуміли, що так жити не можуть.
Аж надто душно жити в кам’яних джунглях. Добре ще взимку, ще можна терпіти, але влітку… У людей, які звикли жити у своєму будинку, влітку руки самі просяться покопатися в землі, і душа вимагає роздолля…
І ось нещодавно вони зважилися, і через інтернет знайшли в селі підходящий будиночок, який можна використовувати як дачу. І ще, як приємний бонус, у тому ж селі колись жили бабуся з дідусем Михайла.
Кілька разів він там був усе літо. Але потім стареньких не стало, а потім і батьків Михайла, і на цьому зв’язок із цими місцями обірвався…
– І де ж твоє обіцяне село з церквою? – нервово, через якийсь час запитала Рита у чоловіка, коли праворуч з’явилися лісосмуги. – На вказівнику написано Оленівка. Але її тут не повинно бути! Ми заблукали, Мишку!
– Не може такого бути… – душі в Михайла теж з’явилися сумніви. – Може, я на останньому перехресті не туди звернув?
Він натиснув на гальма, і машина зупинилася.
– Невже, доведеться повертатися до роздоріжжя? Може, тут є якась ґрунтова дорога, якою можна зрізати шлях?
– Дивись, он якась людина! – Рита показала пальцем на дідуся, який щойно вийшов з невеликої лісосмуги. – Давай у нього спитаємо. Він же ж, мабуть, місцевий.
– Давай, – погодився Михайло, і вийшов з машини.
Дід ніби відчув, що людина біля автомобіля чекає саме на нього, тож додав ходу. Вій вийшов на асфальт, підійшов і з усмішкою сказав:
– Добрий день. Я дивлюся, ви з дружиною заблукали?
– Доброго дня, – кивнув Михайло. – Так, заблукали ми трохи. Не підкажете, село Миколаївка в якому боці знаходиться?
– Миколаївка? – дід здивовано підвів брови. – Так ви ж не в той бік їдете, любі мої! Миколаївка, вона он аж де знаходиться!
Дід показав рукою кудись праворуч.
– Вона далеко звідси. Промахнулися, ви…
– А проїхати до неї навскіс якось можна? Через поле там…
– Ні, ніяк не можна. Тепер треба назад до роздоріжжя, а потім праворуч.
Поки дід говорив, він увесь час чомусь якось дивно дивився на Михайла, ніби намагався в ньому впізнати когось.
– А чого це ви в Миколаївку так поспішайте? До рідні, чи що? Там же ж село занедбане…
– Не до рідні, – похитав головою Михайло. – Раніше там мої бабуся з дідусем жили, але це було давно. Ми там хату хочемо купити під дачу.
– Стривай-но, – зацікавився дід. – Коли там твої старі жили?
– Зараз скажу… – Михайло замислився. – Мені зараз шістдесят, отже, п’ятдесят років минуло, як їх не стало. А двадцять років тому моїх батьків не стало. Тож рідні у мене в цих краях, напевно, вже немає.
– Дивно, – дід не зводив з Михайла уважного погляду. – Я ось на тебе дивлюся, і ніби обличчя мені знайоме. А в нашому селі, – дід кивнув кудись убік. – У тебе родичів не було?
– У якому у вашому?
– В Оленівці.
– Ні. Я вперше про це село сьогодні дізнався. Коли на вказівнику прочитав її назву.
– А як твоє прізвище, любий? – спитав раптом дід.
– Юхименко я. Михайло.
– А у Миколаївці у тебе родичі були по чиїй лінії? По батьковій, чи материній?
– По маминій.
– А як її дівоче прізвище було?
– Макаренко.
– Макаренко?! – дід радісно посміхнувся. – Значить, твій дід Макаренко був. А звали його як?
– Михайло. Як і мене.
– Та ти що? Ану, скажи, у твого діда Макаренка сестри були?
– Сестри? – Михайло невпевнено знизав плечима. – Начебто була одна… Але я ж кажу, стільки років минуло. Дідові, коли його не стало, було сімдесят. Значить, і його сестра теж, мабуть, той… Немає її вже.
– А ви, значить, хату хочете купити? – дід хитро глянув на Михайла. – А давайте, я вам у нашому селі один будинок покажу. Його хазяйка начебто хоче будинок продавати. Не дорого. А будинок ще міцний.
– Не дорого, кажете? – Михайло замислився. – І далеко село?
– За десять хвилин долетимо на твоїй ластівці. Поїхали?
– Ну поїхали…
Михайло відкрив машину з боку, де сиділа дружина, і попросив:
– Рито, пересядь, будь ласка, назад.
– Навіщо? – не зрозуміла дружина.
– Заїдемо в Оленівку. Дідусь буде мені дорогу показувати.
– А навіщо нам туди їхати?
– Є хороша пропозиція. Подивимося там один будинок, якщо вже заблукали.
За хвилину вони вже мчали дорогою, і попереду зʼявилося село.
– А що це за жінка, яка будинок продає? – поцікавився у діда Михайло. – Вона що хоче в місто переїжджати? До дітей?
– Немає в неї нікого, – відповів дід. – Ні дітей, ні родичів.
– І де ж вона тоді житиме? На гроші, які вона виручить, квартири не купиш.
– А ми зараз разом з вами у неї про це і спитаємо.
– А ви їй хто? – не вгавав Михайло.
– Я? Сусід. Ганна жінка вже у роках, ось я їй і допомагаю чим можу. Хоч я сам не молодий, але ноги в мене ще бігають. Он, у лісок сьогодні сходив, перевірити – гриби є, чи ні. Виявилося, ще рано.
Вони заїхали в село, дід пожвавішав і показав пальцем на один із будинків:
– Туди.
Коли вони увійшли до хати, в ній була напівтемрява. Літня господиня сиділа на стільці біля столу, спиною до входу, і в цій напівтемряві вона щось в’язала.
Почувши, що відчинилися двері, жінка не обертаючись запитала:
– Хто там прийшов?
– Я, – відповів дід. – Ти, цей, Ганно, той… Зустрічай, давай, гостей!
– Яких ще гостей? – невдоволено перепитала господиня, не відволікаючись від вʼязання.
– Родича свого, Михайла Макаренка, зустрічай. Із дружиною.
Бабуся застигла від почутого і раптом строго запитала:
– Іване, ти що, сьогодні гульбанив, чи що?
– А ти обернися, і сама подивись. Я світло у тебе ввімкну.
Дід намацав на стіні старовинний вимикач, клацнув ним, і Михайло оторопів. Усі стіни цієї хати були в старовинних фотографіях, серед яких він миттю побачив фото своїх бабусі з дідусем!
Бабуся Ганна, обернувшись і побачивши Михайла, застигла.
– Господи… – тільки й сказала вона. – Вилитий дядько Мишко. Звідки ж ти, прийшов до мене, рідненький? Невже звідти?
Вона зробила крок уперед і обняла свого незнайомого їй до сьогодні племінника.
А через п’ять хвилин вона, задерикувато, майже як молода, сміялася і розповідала про те, як нещодавно мріяла продати свій будинок і попроситися в місті в якийсь будинок для людей похилого віку.
Але тепер вона нікому цей будинок не продасть, бо Михайло з дружиною, вона так сподівається, приїжджатимуть сюди на все літо, як на дачу!
І Михайло з Ритою, звичайно ж, із її пропозицією радісно погодилися!
