Микола трошки побоювався свою тещу, хоч і бачив її лише один раз – на весіллі.
Приїхала така невисока, але дуже енергійна жінка, всім давала команди, усім розпоряджалася, ніби її спеціально найняли як весільного координатора.
– Мамо, ну не треба, вже все до тебе придумано! – казала Поліна. – Усі деталі продумали до дрібниць.
– Пуста трата грошей ці ваші дрібниці! – казала мати. – Скромніше треба бути у своїх бажаннях, вам ще жити, сім’ю влаштовувати…
…Миколу Тетяна Сергіївна ніби не помічала – крутиться тут якийсь хлопець, який нареченим себе уявив, тільки заважає.
Але Микола намагався не заважати, йому весь цей передвесільний гармидер був до лампочки, та й чоловік він несварливий.
Нехай жінки роблять, що хочуть, це їм цікаво.
Майбутній тесть теж особливо не вникав, він із дня приїзду почав святкувати весілля з батьком Миколи, тому їх теж не цікавило все, що відбувається довкола.
– Господи, як вона мене дістала! – скаржилася Поліна Миколі. – Скоріше б уже весілля й батьки поїхали до себе додому. Ось так ще з дитинства – тільки командує.
– Так, багато від неї енергії…
– Не те слово! Якщо вона така енергійна, то не всі ж мають бути такі! Вона мені всі вуха продзижчала:
– Ти ледарка, а я тобі покажу як треба, вставай і роби!
Я навіть спеціально ваше місто обрала для навчання, аби подалі від цього всього…
…Після весілля Поліна з матір’ю спілкувалася тільки по телефону, Микола не влазив у їхні розмови, які часто закінчувалися сваркою.
Народився Андрійко, купили своє авто, взяли квартиру в кредит, одним словом, все, як у людей.
– Поліно, ми купили дачу! – якось сказала Тетяна Сергіївна. – Ви маєте до нас приїхати! Андрійку вже чотири роки, а ми з дідом його по телефону тільки бачимо. У вас відпустка на носі, сідайте в машину і їдьте до нас на дачу.
– Мамо, ну у нас свої плани були…
– Були і спливли. Інакше я сама до вас у гості приїду!
– В однокімнатну квартиру?! Де ми тебе тут поселимо?
– Мені все одно, я хоч на кухні на підлозі ляжу, ти знаєш, я витривала. Заодно перевірю, як у вас там ведеться господарство.
У Поліни зовсім зіпсувався настрій. На відпустку планів не було, і мати могла приїхати.
Збрехати, що кудись поїхали не вийде – вона стежитиме за переміщенням по відеозвʼязку.
Хоч Поліна і злилася на свою матір, але все ж таки її любила. Та й тата побачити вже дуже хотілося.
– Ну, що робитимемо, Миколо?
– Давай з’їздимо, Анедрійко заразом відпочине.
Миколі нелегко далися ці слова, до вічно сварливої тещі йому не хотілося їхати, але і її приїзд сюди був небажаний.
А що – проїдуться машиною, а якщо якась виникне сварка, то й не проблема: сіли і поїхали назад, ніякі квитки не тримають.
Так і зробили…
Перший вечір був цілком терпимим – тесть порався з онуком, теща постійно хвалилася дачею, словесний потік у неї був невичерпний.
Поліна ходила за нею з тужливим виразом обличчя, та й Микола не відставав – слухняно чимчикував за тещею і вдавав, що все йому цікаво.
– Ну, звісно, дачу до пуття треба довести, колись сюди воду проведемо і теплий туалет поставимо, а поки прості умови, як бачите. Тут треба перекопати землю, тут паркан зробити. Допоможеш, Миколо?
Микола криво посміхнувся і кивнув – ну ось вона, відпустка почалася!
Перекопай, зроби, бригадирша прямо!
Гаразд, поїхати ніколи не пізно. А поки що вечеряти і спати…
Вранці Микола на подвір’ї зустрів тестя, той збирався їхати своєю машиною.
– А ви що, не залишитеся? – запитав Микола.
– Я? Та ні за що, мені ця дача вже отут! – тесть зробив жест рукою, сів у машину і поїхав.
Так, зрозуміло, всі чоловічі справи тепер ляжуть на плечі Миколі, а теща з нього не злізе.
Щоб вона не почала командувати, Микола взяв лопату, молоток, цвяхи і подався копати, майструвати.
Теща вийшла на ґанок, глянула на зятя, знизала плечима і пішла до хати.
Трохи пізніше вона покликала його на сніданок, на обід, але Микола швидко їв і йшов знову працювати, аби не чути командирський голос тещі.
Поліна надула дитячий басейн, Микола налив туди води, Андрійко поліз у басейн зі своїми іграшками. Стояла спека, Поліна сиділа під тінню яблуні і дивилася на Андрійка.
– Поліно, іди допоможи мені тут по-господарству! – гукнула Тетяна Сергіївна.
– Мамо, я за Андрійком стежу!
– Може я можу бути чимось корисним? – відгукувався Микола.
– Ні-ні, це жіночі справи, займайся своїм…
І все-таки щось для нього знайшлося по-чоловічому в будинку, правда дрібниці.
Ближче до вечора Микола сів поряд із дружиною у тіні, зітхнув і відкинувся у розкладному кріслі. Поруч крутилась теща.
– Любий принеси мені склянку води, так жарко! – попросила Поліна.
Микола вже хотів було підвестися, але раптом застиг від несподіванки.
Тетяна Сергіївна затримала його, взявши за плече.
– Що-о?! – обурилася вона. – Миколо, сиди, а ти швидко встала, і сама принесла чоловікові склянку води! Не бачиш хіба – він втомився! І бігом на вечерю стіл накривай, чоловіка свого годуй! Це що ще за капризи: «Миколо, води мені принеси!». Цілий день під деревом сиділа, нічого не робила, а Микола працював не покладаючи рук! Не соромно тобі, доню?
Поліна невдоволено підвелася й пішла.
– Скажи-но, Микольцю, і вдома вона така сама «хазяйська» як і тут? – запитала теща.
– Та вона молодець, удома завжди чисто.
– Ой, не вірю я тобі! Що дочка, що її батько – обидва ледарі. Те, що ти сьогодні зробив, мій чоловік не зробив би й за місяць. Ти не дивися, що я така строга, це поширюється тільки на моїх рідних, а тебе свої батьки виховали, і, до речі, дуже добре.
До тебе претензій взагалі немає і не було, ти мені спочатку сподобався.
А ось на мої претензії до доньки не звертай уваги, мені не вдалося її нормально виховати, тепер надолужую.
Завтра розпочнуться жіночі роботи з прибирання і всього іншого, а ти відпочивай, набирайся сил. Одна тільки вимога – їж добре, а не так як сьогодні – перекусив і пішов, добре?
Наступні дні були справді спокійними – теща перед зятем прямо стелилася, але з дочкою була строгою.
Микола іноді сам собі шукав роботу від неробства. Перша не витримала Поліна – вкотре посварившись із мамою, вона зажадала зібратися й поїхати. Попрощалися хоча б мирно. Дорогою Микола весь час усміхався.
– Чого ти так радієш? – запитала Поліна.
– Та так, нічого, просто теща у мене хороша…
Більше Микола не побоювався Тетяну Сергіївну…
