Дзвін скла, що розлетілося по підлозі, порушив тишу вечора.
Анастасія застигла, прислухаючись до того, що відбувається за стіною кухні, де ще секунду тому чулися приглушені голоси свекрухи та чоловіка.
“Знову”, – промайнуло в голові молодої жінки, коли вона поспішила до джерела шуму, притискаючи до себе однорічну Наталку.
— Ти не бачиш чи прикидаєшся? — голос Зінаїди Семенівни, просочений невдоволенням, луною віддавався від кахлів. — Невже ти не бачиш, що вона водить тебе за ніс?
Анастасія застигла в дверях, спостерігаючи, як її чоловік, Андрій, з почервонілим обличчям дивиться на матір, а уламки улюбленої вази Зінаїди Семенівни лежать біля його ніг.
– Мамо, припини! — у голосі Андрія звучала суміш невдоволення та розпачу. – Скільки можна? Наталка – моя дочка, і крапка!
Зінаїда Семенівна зневажливо пирхнула:
– Аякже ж, твоя! А чому тоді в неї блакитні очі? У тебе карі, у цієї… — вона недбало махнула рукою у бік Анастасії, — теж не блакитні. Звідки дозволь запитати?
Анастасія відчула образу.
«Невже свекруха і правда вважає, що наша дочка …» Вона міцніше притиснула до себе доньку, ніби намагаючись заступитися за неї.
— У моєї бабусі були блакитні очі, — тихо промовила Анастасія, роблячи крок у кухню. — Ми ж говорили про це, Зінаїда Семенівно.
Свекруха різко обернулася, змірявши невістку принизливим поглядом:
— Ну звісно, як зручно! – Вона театрально сплеснула руками. — І ямочки на щічках, мабуть, також від прабабусі? А може, від сусіда згори?
– Мамо! — гаркнув Андрій, роблячи крок до Зінаїди Семенівни. — Негайно припини!
Анастасія відчула, як починає щипати в очах.
«Скільки ще це триватиме?» — майнуло в голові, коли вона помітила в коридорі стривожене обличчя свекра.
Анатолій Євгенович, схвильований шумом, невпевнено переступав з ноги на ногу, явно не знаючи, чи варто втручатися у чергову сімейну сварку.
— Зіна, може, годі? — тихо промовив він, роблячи боязкий крок у бік кухні. – Ти ж бачиш, до чого довела молодих своїми фантазіями.
Зінаїда Семенівна миттєво розвернулася до чоловіка:
— Ах, то ти теж на її боці? — У її голосі дзвеніла сталь. – Що ж, не дивно! Завжди був м’якотілим!
Анастасія переводила погляд із одного учасника сварки на іншого, відчуваючи, як усередині наростає паніка.
«Чому? Чому вона така впевнена, що Наталя — не дочка Андрія?» Ця думка, ніяк не виходила з голови.
Раптом Наталка роздалася гучним плачем. Цей звук, здавалося, вивів усіх із заціпеніння.
— Ось бачиш, до чого ти довела дитину своїми сварками! — вигукнув Андрій, кидаючись до дружини та доньки.
Зінаїда Семенівна підібгала губи.
— Няньчись, няньчись із чужою дитиною, — процідила вона крізь зуби. – Потім не скаржся.
Анастасія, відчуваючи, як по щоках котяться сльози, обернулася до чоловіка:
— Андрію, будь ласка, давай підемо до нашої кімнати.
Він кивнув, обіймаючи дружину та дочку, і вони попрямували до виходу. Проходячи повз Анатолія Євгеновича, Анастасія помітила в його погляді щось дивне — суміш співчуття та… провини?
Цілий вечір Анастасія просиділа біля ліжечка дитини. Андрій міряв кроками кімнату, постійно скуйовджуючи волосся — жест, що видає крайній ступінь його роздратування.
— Це переходить усі межі, — процідив він крізь зуби. — Мама зовсім вже дістала зі своїми підозрами.
Анастасія підняла на чоловіка стомлений погляд:
— Андрію, а чому вона така впевнена? — У її голосі прозиралася неприкрита тривога. — Може, є щось, чого ми не знаємо?
Може, хтось їй сказав? Звідкись вона мала взяти цю ідею.
Він різко зупинився, дивлячись на дружину з подивом:
– Ти що, серйозно? — його брови злетіли вгору. — Кому це взагалі могло знадобитися?
Анастасія поспішно замотала головою:
– Не знаю! Просто… — Вона затнулась, підбираючи слова. – Її впевненість хвилює мене. Наче вона знає щось таке, чого ми не знаємо.
Андрій важко опустився поруч із дружиною, обіймаючи її за плечі:
— Настя, рідна, викинь цю нісенітницю з голови. Мама завжди була… ексцентричною. – Він невесело посміхнувся. — А з появою Наталки зовсім вже. Ревнує, мабуть.
Анастасія припала до чоловіка, вдихаючи знайомий запах його одеколону. На мить їй здалося, що все буде гаразд.
– А твій батько? — тихо спитала вона. – Ти помітив, як він дивився?
Андрій насупився:
– Як дивиться?
— Наче він щось знає… — Анастасія зам’ялася.
— Облиш, — відмахнувся Андрій. — Батько просто не хоче зв’язуватися з мамою, от і мнеться.
Анастасія здригнулася від різкості його тону. Повисла напружена тиша, що порушується лише мірним цоканням годинника на стіні.
— Знаєш, — нарешті сказала Анастасія, — може, нам варто зробити тест на батьківство? — Вона відчула, як Андрій напружився. — Просто, щоб переконати твою маму раз і назавжди.
Андрій відсторонився, вперши на дружину недовірливий погляд:
— Ти зараз серйозно? — У його голосі дзвеніла образа. — Ти справді хочеш, щоб я доводив, що Наталка моя дочка?
– Ні, ні! — Анастасія у розпачі схопила чоловіка за руку.
— Я просто подумала, що це переконає Зінаїду Семенівну заспокоїтись. Раз і назавжди.
Андрій вивільнив руку:
— Отже, ти готова піти на такий крок, аби довести очевидне? — Він похитав головою. — Ні, без мене. Я не збираюся потурати її фантазіям. Піду пройдусь, провітри голову.
Звук дверей луною відгукнулася в голові Анастасії.
«Пішов. Знову», — промайнуло в голові, коли до кімнати бочком протиснувся Анатолій Євгенович.
Його винний погляд ніби вибачався за весь світ.
— Настя, — почав він, смикаючи ґудзик на сорочці, — ти вже пробач нас. Зіна вона на взводі була. Тиск у неї підскочив. Зараз пігулку прийняла, лягла.
Анастасія кивнула головою. Свекор присів на краєчок ліжка.
— Слухай, у мене ж у вихідні день народження, — він спробував усміхнутися, але вийшло криво. — Може, складеш меню? Грибочки зробиш свої фірмові? А Андрій… — свекор затнувся, — зі мною до магазину з’їздить.
«Вдає, що все добре», — подумала Анастасія, але вголос промовила:
— Добре, Анатолію Євгеновичу. Я займусь.
Дні до свята пролетіли в метушні приготувань. Анастасія з головою пішла в турботи, намагаючись не думати про недавню сварку. Андрій допомагав батькові з покупками, і здавалося, що буря минула.
Але за святковим столом ілюзія благополуччя зруйнувалася вщент.
— А тепер за онучку! – проголосила Зінаїда Семенівна, піднімаючи келих.
Її очі блищали, як начищені гудзики. — За Наталю, яка так несподівано ощасливила нашу родину.
Тиша обрушилася на стіл, як снігова лавина. Анастасія відчула, як все всередині стиснулося.
«Господи, невже знову?» — промайнуло в голові, коли Андрій процідив крізь зуби:
— Мамо, ми ж домовлялися.
— Про що, синочку? — Зінаїда Семенівна здивувалася. — Про те, що будемо вдавати? Вдавати, що ця дівчинка — твоя дочка та наша онука?
Усередині Анастасії щось обірвалося. Вона схопилася, відчуваючи, як сльози виступають на очі:
– Все, годі! Я готова до тесту. Прямо зараз. Щоб закрити це питання назавжди.
– Настя, не треба, – Андрій взяв її за руку. — Я не дозволю принижувати тебе. І я відмовляюся щось здавати!
— Так, не треба, — зненацька подав голос Анатолій Євгенович. Усі повернулися до нього, як за командою. — Давайте краще я зроблю тест. Щоб підтвердити, що Наталя моя онука.
Обличчя Зінаїди Семенівни стало білішим за скатертину.
— Толік, ти що… — її голос тремтів, як осиновий лист. – Навіщо?
— Потім, Зіна, — тихо, але твердо промовив Анатолій Євгенович, — Настав час припинити цей фарс. Досить обману. Ну, то як? Якщо я здам тест, і дівчинка виявиться твоєю онукою?
– Не виявиться! Вона не може бути нею! — вигукнула Зінаїда Семенівна.
І відразу, наче злякавшись, прикрила свій рот рукою. Але було пізно. Слова вже сказано.
— Так, не може, — сумно промовив свекор. — І я знаю, чому.
– Тату, про що ти? — Андрій переводив розгублений погляд із батька на матір.
– Звідки? — в один голос із сином вигукнула Зінаїда Семенівна.
Анатолій Євгенович глибоко втягнув повітря:
— Тому що Наталя справді не моя онука. Але не тому, що Настя зрадила комусь. — Він глянув просто у вічі Зінаїді Семенівні. — А тому, що ти, Андрію, не мій рідний син.
Світ навколо Анастасії закружляв. Зінаїда Семенівна опустилася на стілець, сховавши обличчя в долонях.
– Як це розуміти? — прошепотів Андрій.
— Твоя мати була вагітна, коли вийшла за мене заміж, — продовжив Анатолій Євгенович. — Я знав… Знав, що ти не мій син. Тому що я не можу мати дітей. — Він гірко посміхнувся. — А ось Зіна не знала. Ось такий поворот долі.
У Анастасії у голові не вкладалося. Ось це новини! Ніби у серіал потрапила. Вона вчепилася в спинку стільця, намагаючись утриматись у реальності.
— І ти мене все одно виховував? — голос Андрія тремтів, як струна.
– Так, синку. Виховував та любив тебе, як рідного. Тому що ти є мій син.
Зінаїда Семенівна підняла заплакане обличчя:
— Толік, вибач. Я не знала, як сказати. А потім народилася Наталка, – вона схлипнула. – Я злякалася. Знову згадала молодість. Вона мені здавалася то схожою, то не схожою. Я місця не знаходила.
Раптом із дитячої долинув плач Наталки. Цей звук, такий знайомий і такий недоречний зараз, вивів Анастасію з заціпеніння.
— Я піду до неї, — пробурмотіла вона, кидаючись до дверей, — вибачте.
Виходячи, вона почула тихі слова Андрія:
— Тату, ти завжди був для мене батьком і завжди будеш ним.
