Історії жінок

Наталя приїхала в село до своїх бабусі й дідуся. Приїхала дівчина на пару днів, просто провідати рідних. Дівчина відкрила хвіртку і з пакетами гостинців зайшла на знайоме подвірʼя. – Господи, Наталю, а ти що сама?! – раптом запитала бабуся. – Ну так, сама… – застигла від здивування Наталя. – А з ким же я маю бути? Ось гостинців тут вам привезла з міста… Бабуся взяла у внучки пакети і якось строго глянула на неї. – А то ти не знаєш з ким? – сказала старенька. Наталя здивовано дивилася на бабусю, не розуміючи до чого та веде

Наталя приїхала в село до своїх улюблених бабусі Марини й дідуся Миколи.

Приїхала дівчина всього на пару днів, просто провідати рідних.

Дівчина відкрила хвіртку і з пакетами гостинців зайшла на знайоме подвірʼя.

– Господи, Наталю, а ти що сама, чи що?! – раптом запитала з порога бабуся.

– Ну так, сама… – застигла від здивування Наталя. – А з ким же ж я маю бути? Ось гостинців тут вам привезла з міста…

Бабуся взяла у внучки пакети і якось строго глянула на неї.

– А то ти не знаєш з ким? – сказала старенька.

Наталя здивовано дивилася на бабусю, не розуміючи до чого та веде.

– Коли ж ми з твоїм дідом дочекаємось, що ти нам нареченого свого покажеш?! – сказала баба Марина, заходячи в хату. – Ось про що я кажу тобі…

– Ах, он ви про що… Чекайте, бабусю, чекайте! – засміялася у відповідь онука. – Але поки що у мене нареченого для вас нема…

– А чому ні? Ану, нагадай мені, старій, скільки тобі вже років?

– Двадцять вісім їй! – сердито відповів за онучку дід. – Ти що забула? І не чіпляйся до нашої дівчинки. Коли вона знайде своє справжнє кохання, тоді і знайде. А поки що нехай насолоджується молодістю. Правильно, Наталю?

– Правильно, дідусю, – весело кивнула Наталка. – Я, бабусю, поки що вільна дівчина. Так що – вибач.

– Що значить – вибач? – продовжувала бурчати бабуся. – Вибачити ми тебе можемо, але роки в дівчини летять занадто вже швидко. Не встигнеш озирнутися, як вже стара діва. Я тобі так скажу, Наталю, якщо любов до дівчини ніяк не приходить, значить треба виходити їй заміж за розрахунком.

– Ти що, зовсім чи що на старості років?! – вигукнув обурено дід. – Ти чого свою внучку вчиш? Хоч би мене посоромилася – таке говорити!

– А що мені тебе соромитися? – спокійно знизала плечима бабуся. – Я вчу Наталю звичайної жіночої мудрості.

– Якої ще мудрості?! Ти що хочеш сказати, ти сама за мене теж за розрахунком вийшла?

– Звичайно! Ще й за яким розрахунком!

– Як це?! – від несподіванки хором вигукнули Наталя з дідусем.

– А так. Тепер приховувати це безглуздо…

– Бабусю, ти серйозно? – внучка недовірливо дивилася на улюблену бабусю. – Цього не може бути. Ви ж так любили один одного. Ти сама мені це завжди говорила.

– Так! Ми кохали один одного. Тому, бреше вона все! – надув щоки дід. – Спеціально бреше!

– Ну як же ж я брешу, якщо все так і було, – продовжила зізнаватися бабуся. – Пам’ятаю, в дівоцтві, як тільки мій вік підійшов, що настав час заміж іти, я одразу по сторонах стала дивитися, відповідну пару шукати. Дивилася, дивилася, і тебе, Микольцю, нарешті помітила. Придивилася до тебе, подумала – а хороший же ж з нього чоловік може вийти. Тому коли ти мені пропозицію робив, одразу й погодилася.

– Стривай… – дід навіть запихкав від образи. – Це що значить?! У тебе до мене взагалі ніяких почуттів не було, чи що, окрім одного розрахунку?

– Чому ж не було? Були почуття. Почуття жалості та ревнощів…

– Якої ще жалості й ревнощів?!

– Звичайної. Я коли тебе бачила, мені завжди тебе було шкода. Думала – ну як так, такий хлоп величезний, а ніхто його з дівчат ніяк не обкрутить. І на танці ти приходив вічно якийсь сумний. Тому що – самотній.

– Марино, ти чого брешеш? – поліз у суперечку Микола. – У мене вже була дівчина, коли ми познайомилися з тобою! Була! Пам’ятаєш, як її звали?

– Звичайно пам’ятаю. Звали її Оксана. І була вона якась вся ряба. І через це мені теж тебе шкода було. Думала, ось же ж знайшов собі недолугу якусь подружку. Ну, і ревнувала, звичайно, через неї. Одним словом, я вирішила тебе від неї врятувати, і врятувала.

– Стривай! – дід ніяк не хотів вірити своїй дружині. – Але ж ми з тобою пів року дружили! А як обіймалися, пам’ятаєш? Ти що, весь цей час вдавала? Невже, коли я тебе обіймав, у тебе ніяких почуттів не було?

– Були. Почуття гордості. Коли ти обіймав мене, я весь час думала – ох, міцний у мене чоловік буде, роботящий. Ми з ним, з таким швидко на ноги станемо!

– А інші почуття у тебе були? – з надією вигукнув Микола. – Любовні?

– Та що ти все про любовні почуття, Микольцю?! Сам ти, хіба не за розрахунком мене брав за дружину? Хіба ти не уявляв заздалегідь, яка з мене дружина вийде?

– Ні! Я одружився з тобою від шаленого кохання! Зрозуміло тобі?!

– Це точно, був ти тоді шалений, – радісно закивала Марина. – Ти ж усіх моїх родичів мало не довів своїми витівками. Забрати навіть мене хотів. Уявляєш, Наталю? А сам… Наобіцяв мені багато чого, та й обманув.

– Що-о-о?! Де це я тебе обманув?! У чому?!

– Як це – в чому? Наприклад, ти, Микольцю, обіцяв мене все життя на руках носити. І що?

– Що – що?

– І скільки разів ти мене на руки за все життя взяв? Тільки на весіллі разок. Ах так, коли через калюжі навесні переносив, кілька разів було. А обіцяв – все життя!

– Так ти ж у мене не слаба яка! Сама можеш іти.

– Ось-ось! У мене все є. І ноги, і руки працьовиті, і голова кмітлива. А ти все – про любовні почуття говориш? От скажи, в чому вона, твоя любов, полягала?

– Як у чому?! Я ж все в цьому житті для тебе робив! Усі гроші до копійки тобі віддавав.

– Ага. Віддавав, але теж – з розрахунком, що я за це тобі прати буду, смачно годувати, і твоїх дітей виховувати. Зізнавайся, чи був у тебе такий розрахунок?

– Не наговорюй на мене, Марино! Я про це ніколи не думав!

– А чого про це думати, коли це й так само-собою зрозуміло. Тому що, любимо ми, щоб створювати сім’ю. І значить справжнє кохання – воно завжди ґрунтується на розрахунку. А будь-який розрахунок, якщо він серйозний і правильний, переростає в гарячу любов. У таку, як у нас із тобою. Ти ж в мене спочатку закохався не тому, що я була красуня. Правильно, Микольцю? Ну, чесно зізнайся, коли ти мене вперше побачив – я ж тобі не сподобалася?

– Чесно? – Микола раптом розгубився.

– Ага. Ти ж на мене звернув увагу тільки тому, що я весела була в спілкуванні, і підгодовувала тебе смаколиками. А насправді я теж була сіренька така, не краща за твою Оксанку. Але я тебе в неї відвела, бо відчувала, що у нас із тобою буде справжня, міцна родина. І я жодної краплинки в цьому не помилилася.

– І все-таки, бабусю, – сказала онука, яка весь цей час слухала старих затамувавши подих. – Я не зрозуміла, то ти виходила за дідуся з кохання, чи з розрахунку?

– А я точно й не скажу, дівчинко моя, – знизала плечима бабуся. – Спочатку я обрала Микольцю головою, тобто з розрахунку, а вже потім… Потім моє серце підключилося. І я закохалася в нього. Але спочатку був розрахунок.

– Все-таки, підключилося серце… – полегшено зітхнув дідусь, і вже, спокійний, посміхнувся.

– А куди йому подітися, дівочому серцю, коли поряд чоловік правильний і надійний?! І ти, Наталю, тільки на одне своє серце не сподівайся. Ти серцю головою допомагай. Очима на хлопців дивися, і уявляй – підходить він тобі для сім’ї, або такого нам і задарма не треба. Тоді й серце не підведе, обов’язково закохається. У цьому полягає наша жіноча мудрість.

– Та-а-а-к, Марино… – промовив задумливо Микола. – Скільки живу з тобою, а виявляється, так досі я тебе повністю й не розкусив…

Бабуся тільки весело посміхнулася й хитро підморгнула улюбленій внучці…

Вам також має сподобатись...

Іван зробив Тетяні пропозицію. Дівчина спочатку задумалася, але все ж таки погодилася. Батьки Івана, Наталія Львівна й Петро Григорович, прийняли дівчину дуже привітно. Квартира у них була величезна. А щастя сина для них було найголовніше! З того часу свекруха завжди була на боці невістки. Це було приємно. Тані дуже подобалося, що вони так дружно живуть. Але одного разу вона йшла по коридору на кухню, як раптом почула якісь голоси з кімнати. Таня зупинилася. Наталія Львівна говорила із сином. І говорили явно про неї! Таня прислухалася й застигла від почутого

Ірина Петрівна жила з чоловіком в селі. Її єдина донька Людмила вийшла заміж у місті. Того дня Ірина Петрівна прокинулась рано. – Треба було б води піти набрати, – подумала жінка. Ірина Петрівна взяла відра і попрямувала до колонки. Раптом вона почула, що біля її воріт зупинилася якась машина. Ірина Петрівна поставила відра й поволі пішла до хвіртки. За мить вона відчинилася і на подвірʼя зайшли якісь троє… Ірина Петрівна придивилась до гостей і очам своїм не повірила

Оля прийшла на роботу. – Тебе директор викликає, – одразу повідомила одна із колег. – Чому? – поцікавилася жінка. – Не знаю. Просив передати, щоб ти зайшла, – відповіла колега. Оля поставила сумку на робочий стіл і вирушила до директора. – Ольга Іванівна, з завтрішнього дня, ви звільненні! – сухо відповів начальник. – За що? – мало не плачу запитала дівчина. – Що я не так робила? – Мені дорога репутація фірми, – раптом відповів начальник. – А про вас такі подробиці розповідають… – Які ще подробиці? – не зрозуміла Оля. І директор все їй розповів. Оля вислухала його, і застигла від почутого

Таня поралася на кухні, коли задзвонив телефон. Жінка піднесла телефон до вуха. – Алло, привіт! Це Тетяна? — спитав її жіночий голос. – Так, – здивовано відповіла Таня. – А це хто? – Я Інна, – представилася жінка. – Я працюю з вашим чоловіком. І мені потрібно вам дещо повідомити. – І що ви хотіли мені повідомити? – здивувалася Таня. – Справа в тому, що у нього з’явилася дівчина. Молоденька, – несподівано промовила незнайомка