Історії жінок

У Ніни дуже заслабла мати. – Не стане мене скоро, – сказала вона. – Ти залишишся зовсім одна. У моєї подруги син розлучений. Він прийде до нас у суботу на обід. Придивися до нього… Але Ніні чоловік не сподобався. – А кого тобі треба?! – обурилася мати. – Принца?! Матері не стало через рік. Залишилася Ніна одна. Якось вирішила вона перебрати речі матері – що роздати, що викинути. Весь вихідний вона витратила на розбирання шаф. Потім взялася за коробки. В одній із них вона знайшла якийсь конверт. Ніна глянула на нього й очам своїм не повірила

Ніна не знала свого батька. Коли підросла і спитала маму про нього, та лише сказала:

– Хіба тобі погано зі мною?

Рая любила дочку, щоправда, не балувала. Та й як не любити тиху дівчинку з великими очима?

Клопоту вона матері не завдавала, з уроків не втікала, вчилася добре, маму слухалася.

Була вона звичайною, нічим непримітною дівчинкою. Не всім красунями бути. Ні разу ні від когось із дорослих не чула, що вона мила чи чарівна.

– Як на маму схожа! – казали дорослі.

Мама не пахнилася смачними парфумами, губи не фарбувала, на підборах не ходила.

– Які підбори? За день так набігаєшся на роботі, що ноги гудуть, – казала мама.

Після дев’ятого класу мама відвезла Ніну на літо в село до своєї подруги. Начебто в неї намічалося особисте життя. Дочка не заважала, але рано їй було це знати.

– А як ви познайомились із мамою? – запитала тітку Лесю Ніна. – Вона міська, а ви у селі живете.

– Так твоя мати теж сільська. Ми з нею дружимо з пелюшок. Це потім вона поїхала у місто. Хіба не казала? Соромилася завжди свого сільського коріння, – тітка Леся зітхнула. – А я залишилася, одразу після школи вийшла заміж. Дітей Господь не дав, чоловік поїхав на заробітки в Німеччину й зник. Так і живу одна. Мати хоч народити змогла, а тут і нормальних чоловіків немає…

– А мій батько? Ви про нього щось знаєте?

– Та знаю. З мамою твоєю працював. Не красень, та чоловіку краса не дуже й потрібна. У жіночому колективі будь-хто в ціні. Не знаю як, тільки завагітніла вона від нього. І то в останній вагон заскочила, майже всі терміни вийшли.

Раїса красою не вирізнялася. Залицяльники за нею табунами не ходили. Як дізналася, що дівчинка буде, то ще більше зраділа. Дівчинку без батька виховати простіше. Народила собі. Так це називається, – тітка Леся зітхнула.

З тіткою Лесею легко було розмовляти, не те що з мамою. І по господарству багато чого Ніну навчила. А чим ще займатись в селі? Дітлахів понаїхало багато, тільки маленькі всі, не за віком Ніні.

А наприкінці липня приїхав до сусіда хлопець. Ніна як побачила його, так серце заспівало в грудях. Він на городі діду допомагав, воду тягав, а Ніна у вікно спостерігала за ним.

Якось побачила, що він на річку пішов, Ніна схопила рушник і за ним. Тільки дорогою згадала, що купальник не одягла, але не повертатися ж. Сіла на траву на березі і почала дивитися, як він пірнає і віддихується, спливаючи на поверхню. Він її теж помітив.

– Чого сидиш? Вода тепла! – гукнув він Ніні.

Вона зніяковіла, хотіла піти. А він раптом вийшов на берег і простягнув їй лілію, що пахла річкою й мулом.

Ніна у відповідь дала йому свій рушник. Розговорилися. Миколу в село до діда відправили батьки, поки вони розлучаються та майно ділять.

– Що завтра робиш? – запитав він Ніну.

– Нічого, тітці Лесі допомагати по хазяйству буду. А що?

А в самої серце стрепенулося. З жодним хлопчиком вона так ще не розмовляла.

– Ходімо в ліс зі мною, гриби вже пішли, а діду нога щось турбує.

– Ходімо, – відповіла вона й почервоніла.

– Тільки рано, по росі підемо. Я гукну тобі, – сказав Микола.

Додому вони йшли разом.

Прокинулася Ніна рано, тільки світати почало. Раз у раз вона на годинник поглядала. А стрілки ледве рухалися.

– Чого ти? – запитала тітка Леся і голосно позіхнула. – Спи, рано ще.

– З Миколою в ліс піду по гриби, переживаю проспати, – чесно зізналася Ніна.

Тітка встала, крекчучи, принесла з комори калоші й одяг у кошику.

– Не одягну я це. Негарна буду, – затялася Ніна.

– Одягай, недолуга. Змії в лісі, комарі й кліщі. І волосся добре прибери під хустку.

Ніна неохоче вдягла на себе штани і широчену сорочку, глянула на себе в дзеркало й ахнула. Ото вигляд. А під вікном пролунав свист.

Ніколи переодягатися. Схопила Ніна кошик і вибігла на подвірʼя. Микола задоволено окинув її поглядом. Сам він так само був одягнений.

У лісі Микола гриби збирав, а Ніна жодного не бачила.

– Ти колись гриби збирала? – спитав Микола.

Ніна винувато похитала головою.

– Зрозуміло, – зітхнув Микола і почав показувати, як шукати гриби, які їстівні, а які ні в якому разі не слід зрізати.

Побачить гриб, покаже їй, а сам іде далі, інші виглядає. Невдовзі Ніна й сама почала помічати гриби, діло пішло.

– От молодець, – похвалила вдома тітка Леся за кошик грибів. – Супу зварю, й вам із матір’ю насушу. Взимку їстимете й згадуватимете літо.

А під вікнами знову свист пролунав.

– Біжи. Наречений, мабуть, купатися кличе.

Ніна почервоніла й пішла по купальник.

Так весь місяць вони разом і ходили в ліс, на річку, в магазин.

Ніна закохалася одразу, як побачила Миколу.

Побачивши його, її серце солодко тріпотіло в грудях.

Від випадкового дотику вона аж тремтіла. Вночі про нього мріяла, ранок чекала, щоб швидше Миколу побачити.

Непомітно пролетів серпень, приїхала мати.

– Чим ти її годувала тут, Лесю? – мати прискіпливо розглядала Ніну, яка погарнішала й засмагла.

– На свіжому повітрі і хліб солодкий, – усміхнулася тітка Леся. – Дивись, скільки грибів тобі наготувала. Ніна сама в ліс ходила. З другом, – хитро додала тітка Леся.

– Не рано в ліс із хлопами почала ходити? Не очікувала я від тебе, Лесю, – розгнівалася мати. – Збирайся, завтра їдемо.

– Рано ще, – мало не заплакала Ніна.

– Одяг треба купити, зошити. Збирайся.

Ніна вибігла на город, побачила Миколу, кинулася до нього.

– Мати приїхала? Їдеш? – здогадався він.

А Ніна говорити не може, сльози так і йдуть.

– Дай мені твою адресу, я тобі писатиму, – попросив Микола.

Ніна кинулася до хати, вирвала з блокнота аркуш і побігла назад.

Дорогою згадала, що адресу не написала, в хату по ручку повернулася й почула, як мати з подругою шепочуться.

– Ніна велика, а раптом він на неї око покладе? Не рідний же ж. Ось і відмовила йому…

Далі Ніна не стала слухати, вибігла на город, простягла Миколі листок з адресою.

– Ніно, ти де! Вранці рано вставати! – пролунав сердитий голос матері.

– Вийди, коли стемніє, – сказав Микола й пішов.

Весь вечір Ніна сиділа, як на голках, прислухалася, чи не пролунає свист за вікном. Коли тітка Леся почала розбирати ліжко, Ніна пішла до дверей.

– Ти куди? – підозріло запитала мати.

– Нехай іде, попрощається з другом, – заступилася за Ніну тітка Леся.

– Надто ти волі їй дала… – пробурчала мати, але зупиняти доньку не стала.

Ніна вийшла на город, а тут уже й Микола на неї чекає. Завів її подалі, за кущ малини, не відразу й помітиш. І поцілував.

– Ніно! Додому!

– Іди, якщо не просплю, вийду тебе провести. Я обов’язково напишу тобі, – пообіцяв Микола.

Здавалося, Ніна тільки очі заплющила, а мама вже розбудила її. Вони з речами вийшли надвір. Над річкою туман стелиться, на траві під ногами роса блищить, з-за лісу сонце піднімається. Так не хотілося від такої краси їхати. Ніна йшла і озиралася. Микола не вийшов провести, мабуть проспав.

У місті Ніна кілька разів на день до поштової скриньки бігала, листа чекала. А потім ключ від ящика зник з її зв’язки.

– Загубила, мабуть, – відповіла мати.

Щодня Ніна питала маму, чи не було листа.

– Заспокойся. Забув він тебе давно.

Тільки Ніна мамі не повірила і продовжувала чекати. Жаль, що в неї немає телефону. Мобільники тільки зʼявилися тоді, і мама вважала їх пустощами.

Залишалося дочекатися наступного літа. Але мама більше Ніну не відпустила в село. Влаштувала її наступного літа прибиральницею в магазин. Гроші не зайві.

Після закінчення школи Ніна вступила в інститут на економічний факультет. Мама пишалася. У їхньому роду ні в кого не було вищої освіти.

– Для жінки – це найкраща професія. Сиди в кабінеті, папірці перебирай. Не те, що на фабриці працювати без перепочинку.

А листів від Миколи так і не було. Після закінчення інституту Ніна влаштувалася на роботу в солідну фірму, почала добре заробляти. Фабрику, де працювала мати, закрили. Зрештою, вона могла вийти на пенсію. Але у мами почало погіршуватися здоров’я. Вона стала примхливою, ні на крок не відпускала від себе Ніну. А за два роки злягла.

– Не стане мене скоро, ти залишишся зовсім одна. У моєї приятельки син розлучився з дружиною, прийде до нас у суботу на обід. Придивися до нього, – сказала мама.

Але Ніні чоловік не сподобався. Вона завжди слухалася матір, а тут прямо ні.

– А тобі кого треба?! Принца?! Ти життя не знаєш, тебе навколо пальця будь-який обведе. Обіцяй, що нікого не пропишеш у квартиру. Я за неї стільки років на фабриці працювала, здоров’я он нема, – простогнала мама.

Мати йшла довго й тяжко, ще цілий рік пройшов.

Залишилася Ніна зовсім одна. Якось вирішила вона перебрати речі матері, що сусідкам роздати, що викинути.

Весь вихідний вона витратила на розбір шаф. Потім взялася за взуттєві коробки. В одній із них вона знайшла якийсь конверт.

Ніна глянула на нього й очам своїм не повірила.

Серце аж стрепенулося від радості!

То був лист від Миколи.

Тремтячими руками вона дістала з надірваного конверта листок.

«Ніно, привіт. Ти на жодного листа мені так і не відповіла. Більше писати не буду. Сподіваюся, що в тебе все гаразд…»

Вона аж почервоніла від образи. Ось куди подівся ключ від поштової скриньки! Мати зняла, щоб Ніна не бачила листів!

– Як ти могла, мамо?! За що ти так зі мною? – гірко заплакала Ніна.

Потім вона знову перечитала листа. На листі стояла дата восьмирічної давності.

Микола не забув її, як казала мама. Занадто багато часу минуло. Він, мабуть, одружений, має сім’ю, дітей.

Ніна знову перерила всі шафи, перетрусила всі книжки, але більше листів не знайшла. Мама, мабуть, забула про цей один, не викинула, як решту.

Довго тримати у собі образу на матір Ніна не змогла.

Поділилася з колегою.

– Невже ти все життя на нього чекала?! А він писав! Ось це кохання. Я думала, так не буває, – ахала колега. – А мій гуляє. Знаю, а як без нього? А діти?

Поділилася і вона своїми прикростями.

– А подруга мамина жива?

– Не знаю.

– То з’їздь у село. Попереду Великдень, вихідні, – порадила колега.

– Не поїду. Він, мабуть, одружений, у нього діти…

– Ну і недолуга ти! – в серцях сказала колега. – Мені б так хто писав, я б на край світу за ним побігла.

Ніна знайшла в інтернеті назву села, дізналася яким автобусом туди можна добратися. Про всяк випадок купила тітці Лесі гостинці.

Село вона впізнало відразу. І будинок. Фіранки, квіти на вікнах, значить, ще жива господиня! Ніна постукала у двері.

– Ви хто? – вийшла їй на зустріч літня жінка.

– Тітко Лесю, це я, Ніна, донька Раїси.

Та сплеснула руками, обійняла, про матір почала розпитувати.

– Не стало її ще взимку.

– Як?! – тітка Леся заплакала.

Тільки зараз Ніна помітила, як вона змінилася, постаріла, ослабла.

– А я ось пораюся тут помаленьку. У селі спокійніше, люди живуть довше. Дякую за гостинці.

– А дід теж живий? Город перекопав, – Ніна визирнула у вікно.

– Минулої зими ще не стало його. Це Микола перекопав. Він із дружиною розлучився, квартиру їй залишив і приїхав сюди. Хотів будинок продати та й так і залишився. У сусідньому селі в школі дітям викладає математику, та й з дому щось там працює.

…Тітка Леся все говорила і говорила, а Ніна не слухала. Серце стрепенулося від радості.

– Він тут! Микола тут!

Тільки чи захоче він її бачити? Адже він думає, вона його забула, на листи не відповідала.

– А він питав про тебе. Так, – згадала тітка Леся.

Ніна накинула куртку і вийшла з дому. Вона збиралася поговорити з Миколою, побачити його.

Село потопало в молодій зелені. А повітря яке! Ніна зробила глибокий вдих і заплющила очі. Здалося, що вона знову повернулася у свої п’ятнадцять років.

– Ніна? – почула вона поруч і розплющила очі.
Він змінився, але вона впізнала його.

– Приїхала ось… Вибач, що не відповідала на твої листи. Я ж думала, що ти забув мене. Мати листа з шухляди діставала й ховала. Після того як її не стало, знайшла один… Останній…

– Я радий тебе бачити. Ти заміжня?

– Ні.

– А я розлучився. Живу тепер тут. Назбирав трохи грошей, тут їх витрачати нема де. Взимку хочу квартиру взяти в кредит. Ходімо до мене, поговоримо.

Ніна залишилася в нього. Цілу ніч вони очей не зімкнули, проговорили.

Вона розповідала, як чекала листів, а він, як безглуздо одружився.

– Я довго не міг тебе забути. Вже й не сподівався, що побачу тебе колись, а ти сама приїхала.

Тітка Леся зрозуміла, не осуджувала. Вихідні пролетіли, настав час повертатися в місто. Ніна пообіцяла, що через два місяці приїде у відпустку. Тепер вона має телефон, вони можуть дзвонити один одному.

Ніна повернулася в місто, а своє серце залишила в селі. Вона зрозуміла, що не хоче більше жити сама, повертатися з роботи у порожню квартиру. Мами немає. Не зможе вона більше нічого їй заборонити. Ніна подивилася на її фотографію в рамочці. Мама дивилася на неї з осудом і докором.

Ніна взяла портрет і поклала його в нижню шухляду шафи. Потім набрала номер Миколи.

– Ніно, я так радий твоєму дзвінку. Як ти доїхала?

– Я подумала тут… Чого чекати відпустки? Приїдь. А в село ми на вихідні будемо їздити, – і сама здивувалася, як легко це вийшло.

До його приїзду вона зробив модну стрижку, манікюр, наготувала всього. З віком Ніна округлилася, вже не виглядала незграбною, навіть погарнішала. Сама собі у дзеркалі сподобалася. Бо ж кохання робить дива.

Микола приїхав на початку червня, коли закінчились заняття у школі. Ніна одразу сказала йому, що вагітна.

Він підхопив її на руки і закружляв по кімнаті.

Наступного дня вони подали заяву в ЗАГС.

Молоді вирішили продати однокімнатну квартиру, додати заощадження Миколи й купити двокімнатну.

Незабаром їх стане троє.

Перед переїздом Ніна збирала речі й знайшла заховану мамину фотографію.

Мама виглядала задоволеною, якою була рідко за життя. Ось-ось усміхнеться.

Може, тоді Ніні просто здалося, що вона знову гнівається?

Бо ж фотографія не може змінюватися.

Чи може? Хто знає…

Вам також має сподобатись...

Юля завжди прокидалася раніше і йшла готувати чоловікові бутерброди. Вона накладала їжу в контейнери, мила фрукти, щоб її Миколка міг смачно пообідати. Та він ніби не помічав її старань. – Так більше не можна, – вирішила якось Юля. – Микольцю, нам треба поговорити! – сказала вона чоловікові. Микола навіть не глянув на дружину і сказав: – Зараз футбол тільки подивлюся. – Все, як завжди, – подумала Юля і вирішила діяти

Валентина заслабла. Вони мусила їхати в місто лягати в лікарню. Невдовзі Валентину виписали. З лікарні її забирала донька Настя. На запитання матері про справи, вона відповіла неохоче: – Погані, мамо, наші справи… На наступний день після повернення Валентина взялася до справи – прибрала в будинку, побілила, попрала все, вимила підлогу, очистила від снігу доріжки в дворі. Так кілька днів невтомно працювала вона, не звертаючи уваги на слабість. Потім пішла до сусідського хлопця і розмістила дещо в інтернеті. А через кілька днів, рано-вранці, до будинку Валентини під’їхав темно-сірий, забризканий брудом джип

У квартиру Василя хтось наполегливо дзвонив. Василь сидів у своїй кімнаті, і чекав, коли його дружина Люба, яка була на кухні, піде відкривати. Так і не дочекавшись, він не витримав, встав зі стільця і сам пішов у коридор. У коридорі він раптом побачив дружину, яка стояла біля дверей і уважно дивилась у вічко. А дзвінок все дзвенів… – Ти чого не відкриваєш двері?! – запитав здивовано Василь. Люба відволіклася від вічка, озирнулася і піднесла палець до губ. – Тихо! Там ця… – зашепотіла Люба. Василь дивився на дружину і не розумів, що відбувається

До Марини прийшла подруга Надія. – Марино, мій Степан сказав, що тобі по-господарству може допомогти Олег, – сказала вона. При згадці про Олега Марина раптом стрепенулася. Колись він був її сусідом, а потім поїхав і жінка довго його не бачила… – Це що виходить, – Марина глянула на подругу. – Олег приїхав, чи що? – Приїхав, – сказала Надія. – У сестри поки живе. – Ясно, а як його знайти? – запитала Марина. – Я Степана попрошу, – відповіла Надія… Наступного дня Марина прокинулася від якихось дивних звуків на подвірʼї. Жінка накинула домашній халатик, вийшла на ґанок і застигла від побаченого