– Чому ти мене все життя обманювала? – Віра пильно дивилася на матір. – Як я тепер можу тобі довіряти?
– Вірочка, ти про що? – здивувалася Ніна Миколаївна. – Коли це я тебе обманювала?
– Ти приховала, що тато – твій другий чоловік.
– Чому «приховала»? Просто не казала. Ну сама подумай: навіщо дитині розповідати те, що не має жодного значення?
– Так? А чому ви розлучилися?
– Ось ти пристала, – Ніну Миколаївну явно напружувала цю розмову. – Розійшлися й все. Характерами не зійшлися! Ще питання будуть? Ти б краще своїми дітьми більше займалася, а не розпитувала мене про всякі нісенітниці. Вони ж сумують.
– Мамо, не починай, вони вже великі, повинні розуміти, що я працюю.
– Бач яка! У такому разі, люба моя, ти теж досить доросла, щоб розуміти: моє минуле тебе не стосується і твої претензії просто смішні…
Після цієї розмови минуло близько двох років.
Якось увечері Віра заглянула в соц.мережу і виявила повідомлення від незнайомого чоловіка.
Прочитала… Нічого не зрозуміла. Прочитала ще раз…
Тільки тепер до неї дійшло, що її шукає… брат. Син матері від першого шлюбу.
Виявляється, Ніна Миколаївна прожила з його батьком п’ять років. А потім – зустріла батька Віри та пішла з родини. Причому лишила не лише чоловіка, а й трирічного сина Андрійка.
«Я вам не вірю, – написала Віра у повідомленні у відповідь. – Моя мама не могла так вчинити».
«Звичайно, не могла, – написав Андрій. – Але саме так вона й вчинила. Я, щиро кажучи, не намагався це аналізувати. Батько змалку казав, що моєї мами не стало. А те, що маю сестру, я дізнався зовсім недавно. Тато довго нездужав. В останній вечір, коли я був у нього в палаті, він мені все й розповів, а потім додав: «Не хочу, щоб ти залишився один. Знайди свою сестру. Все-таки рідна». Зранку його не стало. Впевнений, у такі моменти люди не здатні вигадати щось подібне.
Давай зустрінемося, про все поговоримо».
“Я подумаю”, – відповіла Віра. Декілька хвилин вона сиділа в заціпенінні, потім викликала таксі і поїхала до матері.
«Так ось чому вона так переживала, коли я заводила розмову про її першого чоловіка, – думала Віра, дивлячись у вікно автомобіля. – Завжди на взводі, навіть коли сміється, здається, що вона плаче. І завжди всім незадоволена. Звичайно… Такий тягар на душі носить… Совість замучила… Видно тому й всіх навчає, як треба жити».
– Ти що так пізно? – Здивувалася Ніна Миколаївна. – Щось сталося?
– Нічого особливого, – якось єхидно відповіла Віра. – Просто мене знайшов мій рідний брат…
– Хто?! – Мати розгубилася і явно захвилювалася.
– Брат, мамо, мій брат і твій син. Той самий Андрій, якого ти покинула у трирічному віці. По-ки-ну-ла! Ось я і приїхала спитати, як ти могла це зробити? Рідного сина! Такого маленького! Залишити чоловікові! Не зійшлись характерами? Здається, ти так казала? А нічого, що все було зовсім не таке? Може, розкажеш? Покаєшся?
Поки Віра обурювалася, Ніна Миколаївна прийшла в себе. Частково.
– Покаятися? Перед тобою, чи що? – спитала вона зовсім чужим тоном, якого Віра ніколи не чула від матері. – З якого дива? Ти що? Погано жила? У тебе і батько, і мати були. Все тобі зробили. І виростили, і вивчили, і утримуємо досі.
– Утримуйте?! – не витримала Віра.
– Ну, не утримуємо – допомагаємо. Яка різниця? Нема в чому мені перед тобою каятися. І перед твоїм батьком теж. А ось перед сином я справді винна. Хотіла нове життя розпочати… без нього. Мені ж тоді всього двадцять років було. Не було кому порадити, як правильно вчинити. А чоловік уперся – не віддам сина! І все. Я й не стала сперечатися. Залишила. За що сповна заплатила. Жодного дня спокійно не прожила відтоді. Ти це хотіла від мене почути? Давай, суди свою матір! За те, що тридцять років тому вона зробила найгірший вчинок її життя! Що не стала тобі розповідати про свій сором! Що намагалася вберегти тебе від цього кошмару!
Ніна Миколаївна розплакалася.Сльози безперервно текли нерухомим обличчям.
– Мамо, все ще можна виправити, – заторохтіла Віра, запереживавши за матір. – Андрій хоче зі мною зустрітися. Я приведу його до нас, ви поговорите… Все налагодиться…
– Не смій! – прохрипіла Ніна Миколаївна. – Не треба його сюди приводити! Я цього не винесу.
– Все буде добре, мамо, не хвилюйся!
– Будь ласка, не роби цього, – благаючим голосом промовила мати ще раз…
Але Віра вчинила по-своєму. Вона зв’язалася з Андрієм, призначила зустріч.
Вони посиділи якийсь час у кафе, і Віра запропонувала:
– Ходімо до нас, з моїм чоловіком познайомишся, з племінниками, побачиш, як ми живемо.
Андрій погодився.
Маму Віра ні про що не попередила.
Вони увійшли до квартири. Ніна Миколаївна, думаючи, що це дочка повернулася з роботи, вийшла назустріч.
– Мамо, це твій син Андрій, – представила Віра свого супутника… Андрію, – звернулася вона до чоловіка, – це твоя мама…
– Моєї матері давно не стало! – різко кинув Андрій і вискочив з квартири, голосно гримнувши дверима.
Віра хотіла було побігти за ним, але чомусь озирнулася.
Мати повільно сповзала по стіні.
Швидка приїхала доволі швидко… Ніну Миколаївну відвезли в палату.
Після цього вона злягла і не розмовляла.
Тому щоразу, коли Віра сиділа біля її ліжка і просила зі сльозами на очах: «Мамо, вибач, я не хотіла, щоб так вийшло», вона ледь відчутно тиснула руку дочки, ніби кажучи: «Я все розумію, доню, і прощаю тебе» …
Так, у всякому разі, Вірі хотілося думати… Адже вона чудово розуміла, що накоїла.
Після того, як Ніни Миколаївни не стало, Андрій та Віра більше жодного разу не зустрілися.
