Життєві історії

Ніна весь день почувала себе погано, жінка відпросилася з робити і вирушила додому. – Зараз прийду додому, відпочину в тиші, можливо стане краще, – думала вона дорогою додому. Підійшовши до своєї квартири, Ніна відкрила двері своїм ключем, тихо зайшла в коридор. Сіла на пуф, щоб зняти чобітки. Раптом, Ніна почула, шум який долинав з кухні. – А це ще що? – здивувалася вона. Жінка кинулася на кухню і побачила там свою свекруху. – Аліна Ігорівна?! Що ви тут робите?! – вигукнула вона. Ніна придивилася до того, що робить свекруха і остовпіла від побаченої картини 

Холодний жовтневий вітер гнав по вулиці пожовкле листя. Аліна Ігорівна, щулячись, поспішала до знайомого під’їзду. Її маленька квартирка давно не бачила ремонту та й рахунки за комуналку знову зросли. А у сина – така простора трикімнатна квартира, з теплою підлогою у ванній та дорогою технікою на кухні.

Вона дістала ключі і, як завжди, прислухалася до дверей. Тиша. У такий час Ніна зазвичай на роботі, а Сашко на об’єкті – виконробом працює. Аліна Ігорівна обережно провернула ключ у замку, намагаючись не видавати зайвого галасу. Душа, як завжди в такі моменти, сильно хвилювалася. Але бажання опинитися в затишній квартирі сина було сильнішим за переживання бути спійманою.

Відносини з невісткою не склалися з самого початку. Ніна здавалася Аліні Ігорівні надто гордою, незалежною. Вічно щось радила, вчила жити. “Аліно Ігорівно, може, вам варто підробіток знайти?” або “Давайте ми вам допоможемо курси комп’ютерні сплатити…” Наче натякала – живи на свої, не проси у сина.

– Сашко, може мені запасні ключі залишиш? – якось спитала вона перед їхньою відпусткою. – Квіти поллю, перевірю все…

– Звичайно, мамо, – легко погодився син.

Ніна тоді хмурилася, але промовчала. А після їхнього повернення ніхто й не згадав про ключі. Вперше Аліна Ігорівна прийшла просто полити квіти. Потім – взяти трохи кави, адже у сина завжди дорога, смачна. Поступово ці візити стали регулярними. Вона заспокоювала себе тим, що нічого поганого не робить – просто трохи користується тим, що має єдиного сина. Зрештою, хіба не вона сама виростила його, недоїдаючи, економлячи на всьому?

Того дня Аліна Ігорівна вирішила прийняти ванну – син мав шикарну душову кабіну з гідромасажем. Взяла улюблений гель для душа невістки, увімкнула воду. “Подумаєш, трохи гелю візьму, вони й не помітять,” – звично заспокоювала вона себе.

Після душу, загорнувшись у пухнастий халат Ніни, вона пройшла на кухню. Відкрила холодильник – там стояла свіжа лазання. “Треба спробувати, що невестушка готує. Син-то все хвалить її куховарство.” Дістала тарілку, поклала шматочок.

Звук ключа, що повертається в замку, застав її зненацька. Аліна Ігорівна застигла з вилкою в руці. У коридорі почулися швидкі кроки.

– Що ви тут робите? – Ніна застигла в дверях кухні, її обличчя змінилося від обурення.

– Я… я просто зайшла провідати… – почала виправдовуватися свекруха.

– У моєму халаті?! Провідати?! – голос Ніни тремтів. – У вас що є ключі від нашої квартири?

Аліна Ігорівна мовчала.

– Так ось чому продукти пропадають! І мій крем для обличчя! І шампунь так швидко кінчається! – Ніна почала істерично сміятися. – Боже, я думала, що зі мною щось не так, коли помічала, що речі не на своїх місцях!

– Не сварись на мене! – нарешті прийшла в себе Аліна Ігорівна. – Я маю право приходити до сина!

– До сина?! Його тут нема! Ви вриваєтеся в чужий будинок, користуєтеся чужими речами.

– Чужий будинок?! – схопилася Аліна Ігорівна. – Це дім мого сина! Я його вирощувала, недоїдала, щоб він вивчився! А ти… ти прийшла на все готове!

– Та як ви смієте! – Ніна схопилася за телефон. – Ми із Сашком п’ять років збирали на перший внесок! Я на двох роботах првцювала!

– Дзвони, дзвони своєму Сашкові! – зловтішно посміхнулася свекруха. – Думаєш, він вибере тебе, а не рідну матір?

– Я не збираюся вибирати між вами, – пролунав раптом чоловічий голос.

У дверях кухні стояв Сашко – блідий, з потемнілими від невдоволення очима. Ніна, виявляється, встигла набрати його номер, коли увійшла до квартири.

– Синку… – почала було Аліна Ігорівна.

– Мовчи, мамо, – зупинив він. – Просто мовчи.

– Ні, давай поговоримо! – Ніна зробила крок вперед. – Нехай твоя мати пояснить, чому вона вважає за нормальне таку поведінку!

– Я просто беру те, що мені потрібне! Сашко, скажи їй! Скажи, що я маю право…

– Право на що, мамо? – спитав син. – На те, щоб нишпорити в наших речей? Користуватися всім без дозволу? Знаєш, скільки разів Ніна казала мені, що щось пропадає, а я не вірив? Казав, що їй здається!

– Ти ж сам дав мені ключі! – переможно вигукнула Аліна Ігорівна.

– Для надзвичайних випадків, мамо! Не для того, щоб ти тут влаштовувала… це! – Він обвів рукою кухню, де на столі все ще стояла недоїдена лазання. Мамо, – Сашко важко опустився на стілець, – я завжди допомагав тобі. Гроші давав, продукти купував. Чому не можна було просто попросити?

– Просити? – Аліна Ігорівна нервово засміялася. – У власного сина? Принижуватися перед цією… – вона кинула зневажливий погляд на Ніну.

– Ось! – Вигукнула Ніна. – Ось воно! Я для вас завжди була “ця”! П’ять років я намагаюся налагодити стосунки. Запрошую на свята, дзвоню, питаю як справи. А ви…

– А ти думала, я не бачу, як ти налаштовуєш проти мене сина? – зупинила її свекруха. – Всі ці твої натяки на підробіток, про курси! Хочеш, щоб він забув про рідну матір?

Сашко сидів, обхопивши голову руками. Він ніколи не бачив матері такою… дріб’язковою? Злою? А Ніна – вона завжди була стримана, а зараз ледве стримує сльози.

Сашко різко встав, його терпіння добігало кінця:

– Досить! Мама, це Ніна запропонувала надсилати тобі гроші щомісяця. Вона ж наполягла, щоб ми допомагали з комуналкою. А ти… – він на мить замовк, підбираючи слова. – Ти перетворила це все на якусь дешеву виставу!

– Сашко, але я ж твоя мати! – Аліна Ігорівна спробувала обійняти сина, але він відсторонився. – Я все життя…

– Не треба, – він м’яко, але твердо зупинив її. – Не починай про “все життя”. Я вдячний тобі за все. Але це, – він показав на халат Ніни, – це переходить усі межі.

– Вона спеціально повернулася! – раптом випалила Аліна Ігорівна. – Стежила за мною, так? – Вона повернулася до невістки. – Поставила камери? Зізнайся!

Ніна втомлено похитала головою:

– У мене голова була важка, відпросилася з роботи раніше. Думала, полежу в тиші… А тут… – вона махнула рукою. – Знаєте, Аліна Ігорівно, адже я завжди намагалася зрозуміти вас. Навіть заступалася перед подругами, коли ви… – вона не домовила.

– Отже, вибираєш її? – очі Аліни Ігорівни сповнилися сльозами, голос став перебільшено жалібним. – Заради якоїсь…

– Мамо! – вигукнув Сашко. – Досить! Ніна – моя дружина. Ми сім’я. І я не дозволю тобі…

– Сім’я? – Істерично засміялася свекруха, її обличчя спотворилося. – А ти знаєш, що твоя «сім’я» ховає від тебе? Що вона ховає? Думаєш, вона така ідеальна?

Ніна застигла, зблідла. Вона здогадувалась, що свекруха бачила більше, ніж показувала весь цей час.

– Твоя бездоганна дружина, – з урочистістю продовжувала Аліна Ігорівна, – ховає від тебе документи на квартиру! Я на власні очі бачила, як вона засовувала їх у далеку скриньку шафи. За твоєю спиною!

Ніна повільно опустилася на стілець. В очах стояли сльози, але голос звучав твердо:

– Так, ховаю! І знаєте чому? Тому що ваш син минулого місяця, загульбанив, і хотів продати нашу квартиру! Нашу єдину квартиру, заради якої ми п’ять років їли самі макарони!

– Що? – Сашко розгублено переводив погляд із дружини на матір. – Коли я…

– Коли твоя мама зателефонувала вночі, ридаючи про дах, що протікає. Пам’ятаєш того вечора? Ти сварився, що продаси все, але допоможеш їй! А я… – голос Ніни здригнувся, – я три ночі не спала, думала, що ти прокинешся і побіжиш у банк оформляти документи!

– Ось бачиш, синку! – підхопила Аліна Ігорівна. – Вона заважає тобі допомагати рідній матері! А я живу у розвалюсі, у мене тече дах…

– Мамо, – тихо сказав Сашко, – а чому ти не сказала, що тобі вже виділили матеріал на ремонт даху? Адже я випадково дізнався про це від тітки Валі…

У кімнаті повисла гнітюча тиша. Аліна Ігорівна відкривала і затуляла рота, як риба.

– Я… я просто… – вона запнулася, вперше не знаходячи слів.

– Просто що, мамо? – Сашко говорив дуже тихо, але від цього його слова звучало ще страшніше. – Маніпулювала? Намагалася посварити мене із дружиною?

– Сашко..

– Ні, мамо. Більше ніяких “Сашко”. – Він підвівся і простяг руку. – Ключі.

Аліна Ігорівна притиснула сумочку до себе:

– Але як же я…

– Ключі, мамо. І халат Ніни теж зніми.

Тремтячими руками вона дістала зв’язок ключів. Ніна мовчки простягла їй стару футболку Сашка – переодягнутися.

– І ще, мамо, – Сашко подивився їй прямо в очі. – Ми з Ніною завтра прийдемо до тебе. Допоможемо організувати ремонт даху. А потім… потім нам усім треба поговорити серйозно. Про межі, про повагу та про те, як жити далі. Але зараз – йди.

Аліна Ігорівна поволі пішла до виходу. У коридорі вона обернулася:

– А як же… твоя мати… одна…

– Мамо, – в голосі Сашка звучала втома, – ти сама це обрала. Все. Іди.

Коли двері за свекрухою зачинилися, Ніна заплакала. Саша мовчки обійняв дружину, і вони довго стояли так, посеред коридору, намагаючись усвідомити все, що сталося.

Вам також має сподобатись...

– Сергій? Та не може бути! – раптом вигукнув чоловік за сусіднім столиком. Кілька людей в кафе аж озирнулися. – Сашко! – вигукнув у відповідь Сергій. Він встав, щоб привітатися з давнім приятелем. – Невже ти не був у цьому місті жодного разу після навчання? – запитав друга Сашко. – П’ятнадцять років минуло! – Та якось не вийшло, – сказав Сергій. Вони згадали спільних друзів. – Ну, а що там Віка, з якою я зустрічався? – запитав Сергій. – Про неї щось знаєш? Але Сашко раптом опустив очі, покликав офіціанта і замовив біленької. Сергій відчув щось недобре… – Віки більше немає, – сказав Сашко. Сергій побілів від почутого

До Сергія з Оленою приїхали в село онуки – Сашко і Злата. Після обіду, бабуся сказала: – Ходімо на город, полуницю збирати! Олена дала їм по відерцю. Через годину усі відра були повні. – Тепер ходімо хвостики на ягодах оббирати! – сказала баба Олена. – Наваримо варення. Візьмете собі додому. Втомлені внуки хотіли було щось заперечити, як раптом у хату зайшов дід Сергій. – Сашко, ходімо зі мною, – сказав він. – Треба город полити. Сашко поливав город, як тут пролунав голос бабусі. – Що ти робиш?! – галасувала вона. Хлопець відволікся від свого телефону і застиг від побаченого

Ганна з дітьми та чоловіком, прийшла у гості до своєї сестри. – З новим роком! – вигукнула Ганна, зайшовши в будинок Марини. – Де мої улюблені племінники? Ось вам по шоколадці, це Миколай передав! Родичі трохи постояли в коридорі, обмінюючись своїми новинами, а потім Марина стрепенулась. – Ой, що ж це ми в коридорі стоїмо! Проходьте до столу, – запросила гостей господиня. Ганна швидко зняла своє пальто, роззулася. – Стіл, як завжди у вітальні? – запитала вона. – Угу, – якось підозріло кивнула Марина. Ганна рішуче відкрила двері у вітальню, пройшла всередину і… заціпеніла від побаченого

Ніна Іванівна смажила на кухні картоплю, коли пролунав телефонний дзвінок. – Так, синку, слухаю! – сказала жінка, піднявши слухавку. – Мамо, привіт, – сказав Віктор і засопів, як у дитинстві, коли йому щось було дуже треба. – Слухай… Тут така річ… У мене проблеми!  – Що сталося? – захвилювалася мама. – Проблеми з дружиною! – рішуче заявив Віктор. – Галина зовсім дивна стала! – І що цього разу? – пробурмотіла Ніна Іванівна. – Не знаю навіть, як тобі про таке розповісти, – почав було Віктор, на хвилину зупинився, щоб зібратися з духом і все виклав матері. Ніна Іванівна вислухала сина і застигла від почутого