Олег лежав на дивані і дивився телевізор.
У кімнату швидко зайшла його дружина Ольга.
-Олег, давай поговоримо! – раптом сказала вона.
-Ну, що ще? – чоловік знехотя відвернувся від телевізора і з подивом глянув на дружину.
-Та вимкни ти нарешті його! – Ольга натиснула кнопку на пульті, і в кімнаті нарешті настала довгоочікувана тиша.
-Ну що таке? – здивувався Олег. – Чи тобі зовсім зайнятися нема чим?
-Олег, – жінка сіла на стільчик, що стояв поруч з диваном, і зітхнула. – Так більше продовжуватись не може!
-Та ти що це, Оля! – Олег застиг від здивування. – Що вже таке сталося?!
-Невже тобі не набридли ці нескінченні сварки, наше невдоволення одне одним? То чи не краще закінчити з цим? Може, нам краще розлучитися, га, Олеже?
-Мені так все набридло! Та й тобі ж буде легше, Олеже! Адже так? – запитала Ольга.
-Та ти що, Оля! Я ж тебе люблю! – обурився чоловік.
-Кохання треба доводити, Олеже. А що у нас? Так тільки для вигляду!
-Це ще чому? – здивувався чоловік.
-І ти ще запитуєш? Ти коли востаннє дарував мені квіти? А водив у кафе, чи в кіно?
Олег опустив голову і задумався…
…Ольга з усмішкою дивилася на гарний букет червоних троянд, кокетливо перев’язаний червоною стрічкою.
Як давно їй ніхто не дарував квітів! Не говорив приємних слів, не писав листівок, не дарував приємних сюрпризів!
І раптом – ця несподіванка!
-Якщо Олег думає, що він може так просто мене задобрити, то тут він глибоко помиляється, – подумала Ольга.
Раптом вона звернула увагу, що біля вази з квітами лежить якийсь білий конверт.
Вона розкрила конверт, з якого дістала списаний аркуш паперу:
“Сонечко! Пам’ятаєш, як я вперше зустрів тебе? На вулиці стояла тоді сонячна погода, ти посміхнулася мені, і світ раптом заграв переді мною різнобарвними кольорами…”
Ольга посміхнулася. Сльози пішли з очей при згадці про день, коли вони зустрілися…
Її руки дбайливо розгладжували папірець. Її душа співала від радості, а очі повільно пробігали рядками, списаними таким акуратним і знайомим їй почерком…
-Може, ще не пізно і наші стосунки ще можна поліпшити? – подумала Ольга.
Раптом хтось подзвонив у двері. Ольга глянула на себе в дзеркалі і повільно повернула ключ у замку.
На порозі, посміхаючись, стояв її Олег і радісно щось їй простягав у руку.
-Олечко, подивися, що я взяв! – сказав він. – Два квитки на завтра в кіно. Кажуть фільм просто чудовий!
Ольга раптом заплакала від щастя.
-Кохана, ти що, зовсім не рада моєму подарунку? – запитав Олег.
-Ні, дуже рада, – вона обняла чоловіка.
-Що з тобою? – зніяковіло промовив він.
-Просто я дуже тебе люблю…
-І я тебе… Ти моє сонечко…
-А давай знаєш, що, Олеже? – раптом сказала Ольга.
-Що? – з цікавістю глянув на неї чоловік.
-Давай ніколи більше не розлучатися, згоден?
Чоловік кивнув, обнімаючи дружину. Йому стало легко на душі, коли він зрозумів, що ще не все втрачено. І їхній шлюб нікуди не зникне.
-Найголовніше, що ми любимо один одного, люба, а вже все інше, повір, це дрібниці.
Жінка посміхнулася і ще міцніше пригорнулася до чоловіка.
-А найголовніше, кохана, що нам уже пора завести дітей! Тоді ти не матимеш часу на всі ці нісенітниці, адже так?
-А ти кого більше хочеш, Олежику – сина, чи доньку?
-Без різниці. Я їх однаково любитиму, сонечко. Головне, щоб ти заспокоїлася і не сварилася більше через дрібниці. Зрештою, якщо нас щось не влаштовує, адже ми можемо все обговорити і виправити, чи не так?
-Звичайно, – посміхнулася молода жінка. – Адже кохання без взаємності і довіри не може бути. І слава Богу, інакше ми б уже з тобою давно розлучилися…
