– Олено, ну ось скажи мені, що зі мною не так? – Світлана втомлено сіла в крісло для клієнтів і подивилася на своє відображення у дзеркалі.
Подруга відволіклася від журналу запису й підняла брову:
– А що трапилося? Чергове побачення?
– Ага. Уявляєш цей… Наречений… Заявив, що я надто незалежна і владна. А потім додав: «Але ти не хвилюйся, я тебе перевиховаю». Уявляєш?
Олена хмикнула:
– І що ти йому відповіла?
– Нічого. Мовчки встала і пішла, – Світлана провела рукою по волоссю. – Знаєш, я вчора ялинку прикрашала, дістала коробку з іграшками, а там лист… Я в дитинстві писала Миколаю. Я там просила ляльку і кошеня. Як мені тоді було мало треба для щастя…
Світлана махнула рукою адміністраторці, яка закінчила всі справи у салоні і вже виходила за двері.
– Ну, Миколаю, – сказала вона. – Можна мені хоч цього року хорошого мужика? Бо якось ляльками я вже награлася.
Олена раптом випросталась і хитро примружилася:
– Слухай, а я тут днями від Марійки чула… Їм в агентство терміново потрібна помічниця Миколая на свята, на кілька днів буквально там якісь накладки з кількома дівчатами. В один день одна не може, в інший – інша. А що? Фігура в тебе – супер, досвід організації свят є…
– Ти зовсім вже? Я – власниця мережі салонів, і раптом…
– А що?! – засміялася Олена. – Де ти ще знайдеш стільки кандидатів на роль «хорошого мужика»? Та й розвієшся трохи, зарядишся новорічним настроєм!
Світлана хотіла заперечити, але раптом замовкла. У голові почав складатися абсолютно шалений план.
Якби тиждень тому Світлані сказали, що вона стоятиме перед дзеркалом у новорічному костюмі, вона розсміялася б. Але зараз вона намагалася не думати про те, наскільки абсурдна вся ця витівка.
– Зрештою, це свого роду бізнес-розвідка, – заспокоювала вона себе, одягаючи чобітки на підборах.
Втім, самообман вдавався погано.
Світлана чудово розуміла, що затіяла цю авантюру не заради вивчення святкового бізнесу.
У двері постукали.
– Світлано, ти готова? – пролунав голос Марії, директорки агентства. – Виходь, познайомлю тебе з твоїм першим Миколаєм!
– Першим із чотирьох, – подумки виправила її Світлана, згадуючи графік роботи на найближчі дні.
Щодня – новий напарник, і з кожним потрібно відпрацювати по два-три замовлення.
Їхні помічниці з якихось причин не можуть у ці дні, а «запасна» занедужала. Ось Світлану і поставили до такого новорічного марафону зі зміною Миколаїв.
– Хоч статистика буде, – хмикнула вона про себе.
Глибоко зітхнувши, Світлана обсмикнула рукави шубки і вийшла з гримерки. У холі агентства на неї чекав високий чоловік у кожусі, з ідеально розчесаною білою бородою.
Він тримався прямо, але не напружено, і в усьому його образі відчувалася якась спортивність.
– Знайомтеся, – посміхнулася Марія. – Це Антон, один із наших найкращих артистів. А це Світлана, наша нова помічниця.
– Дуже приємно! – Антон вклонився. – Встигла переглянути сценарій? Там все чітко розписано за хвилинами. Пропоную одразу обговорити всі деталі, щоб потім не вибиватися з графіка.
– Боже, – подумала Світлана, ховаючи усмішку, – здається, це будуть дуже цікаві дні.
Перший день роботи виявився напрочуд приємним. Антон справді знав свою справу: чітко вів програму, вправно справлявся з дітьми і, що особливо підкуповувало Світлану, завжди точно вкладався у відведений час.
Щоправда, до кінця дня вона зловила себе на думці, що почувається не помічницею, а юною ученицею великого майстра.
– Непогано спрацювалися, – зауважив Антон, коли вони збиралися додому після останнього виступу. – Завтра на тебе чекає Макар. Тримайся там, – він усміхнувся і додав: – З ним… Творчо.
Макар і справді виявився повною протилежністю Антона. Посеред ранку в дитячому садку він раптом почав переробляти конкурси на ходу, вигадуючи нові завдання і плутаючи Світлану несподіваними репліками.
– Слухай, а давай зараз не сніжки ліпити будемо, а влаштуємо веселий танок! – прошепотів він їй прямо під час виступу. – Дивись, як діти притомилися, треба їх розворушити!
Надвечір у Світлани голова йшла обертом. Макар вигадував ідеї, змінював програму на льоту, і їй залишалося тільки підлаштовуватись під його імпровізації.
Федір, її третій напарник, виявився більш передбачуваним, хоча й у нього була своя «родзинка».
– Розумієш, – пояснював він, поки вони готувалися до виступу. – Тут компанія різновікова. З малюками треба помʼякше, а старші вже хочуть почуватися дорослими. Пропоную старших призначити помічниками, нехай допомагають малюкам у конкурсах.
– А це спрацює? – засумнілася Світлана.
– Звісно! – усміхнувся Федір. – Головне – дати кожному відчути свою значущість.
Коли настала черга працювати з Миколою, Світлана вже не знала, чого й чекати. Він виявився найтихішим із усіх. Говорив тихо, рухався обережно, але з дітьми… З дітьми відбувалося щось дивовижне. Він ніби перетворювався на іншу людину: розповідав історії так, що заслуховувалися навіть дорослі, умів знайти підхід до будь-якої дитини, а його очі за бородою і гримом сяяли таким теплом, що Світлана іноді забувала свої слова.
– Як у тебе це виходить? – запитала вона після особливо вдалого виступу.
– Просто люблю історії, – знизав плечима Микола. – А в кожній гарній історії є трохи чар.
– От тільки чар мені й не вистачало, – подумала Світлана.
І раптом упіймала себе на думці, що зовсім забула про своє «дослідження».
Тридцять перше грудня почалося з метушні. В агентстві панувала святкова плутанина: всі бігали коридорами, розбираючи костюми і реквізит, повторювали ролі, телефонували.
– Так, увага! – Марія сплеснула в долоні, збираючи всіх у холі. – У нас сьогодні великий захід – міська ялинка у торговому центрі. Працюємо двома групами. Перший – відкритий майданчик біля входу, там Макар із Тетяною та аніматорами. Друга – у центрі: головна ялинка, вистава і вручення подарунків. помічницею туди йде Світлана.
Світлана подумки перебирала свої заготовки – за ці дні вона встигла набратися досвіду від кожного з напарників.
– А хто буде Миколаєм? – запитала вона, перебираючи в голові своїх недавніх знайомих.
– Ось у цьому проблема, – Марія скривилася. – Антон застряг десь на трасі – машина зламалася, Федір у лікарні – занедужав. Миколі я навіть дзвонити не стала – у нього сьогодні перший Новий рік із сином після розлучення…
– Чудово, – подумала Світлана. – Доведеться викручуватися.
Перший час вона справлялася: проводила конкурси, організовувала танці, розважала дітей іграми. Але ближче до кульмінації свята почалися проблеми. Діти все частіше питали про Миколая, деякі починали вередувати, батьки помітно нервували.
– А де ж Миколай? – пролунав тонкий голосок, коли Світлана вкотре намагалася відвернути увагу дітей новою грою.
– Він… Він… – вона запнулася, гарячково вигадуючи чергове пояснення.
– Він дуже зайнятий, – раптом пролунав впевнений чоловічий голос.
Світлана обернулася. Високий чоловік в окулярах тримав за руку маленького хлопчика. – Правда, Микито? Пам’ятаєш, ми з тобою читали, що під Новий рік у Миколая стільки роботи…
– Ага! – сказав хлопчик. – Він подарунки розвозить!
– Точно! – Світлана вхопилася за цю підказку. – А давайте допоможемо Миколаю? Хто хоче стати його помічником?
Незнайомець підморгнув їй і першим підняв руку, тягнучи за собою сина. Інші діти, дивлячись на них, теж потягли руки вгору.
Наступні пів години пролетіли непомітно. Чоловік в окулярах, який здавався якимось дивовижно знайомим, перетягнув на себе частину уваги, допомагав Світлані влаштовувати конкурси й розповідав дітям, як саме те, що вони роблять, допомагає Миколаю.
– А знаєте що? – раптом запропонував незнайомець. – Микита у нас буде головним помічником. Він стільки казок про Новий рік знає! Можна, він побуде з вами? А я… Мені треба зробити дещо важливе.
Світлана розгубилася. З одного боку, хлопчик справді був дуже тямущим і брав активну участь у всіх конкурсах. З іншого боку – брати на себе відповідальність за чужу дитину…
– Не хвилюйтеся, – ніби прочитавши її думки, посміхнувся чоловік. – Микита дуже відповідальний. Правда, синку?
– Я буду найкращим помічником! – хлопчик гордо випростався.
Щось в інтонаціях цієї пари – батька та сина – знову здалося Світлані напрочуд знайомим. Але додумати цю думку вона не встигла – незнайомець, ще раз усміхнувшись, швидко попрямував кудись широким коридором.
Микита виявився справжнім скарбом – він знав усі новорічні пісні і навіть вигадав свій власний конкурс із загадками.
До закінчення залишалося зовсім мало, коли Світлана зрозуміла – більше тягнути не можна. Миколай потрібний. Прямо зараз. Вона саме збиралася зізнатися дітям, що…
– Здрастуйте, діти! – пролунав знайомий голос, і на майданчик, виблискуючи усмішкою крізь білу бороду, вийшов Миколай-Микола. Принаймні костюм був саме його. – Вибачте, що змусив вас чекати!
Світлана обернулася туди, де щойно стояв маленький Микита. Хлопчик, сяючи від щастя, першим підбіг до Миколая.
– А ми на тебе чекали! Правда? Ми з татом допомагали!
Світлана розгублено оглянула майданчик, але високого чоловіка в окулярах ніде не було видно. Зате в очах Миколая за накладною бородою майнуло щось таке знайоме, таке тепле…
Свято вдалося на славу. Миколай творив справжні дива: його голос зачаровував не лише дітей, а й дорослих, кожен рух був точним і граціозним, а історії, які він розповідав… Світлана раптом зрозуміла, що сама заслухалася, забувши на мить про свою роль.
– Ну що, давайте зробимо, щоб ялинка засяяла? – спитав Миколай, і в його інтонаціях знову майнуло щось знайоме.
Коли останні вогники спалахнули на ялинці під дружне «Один! Два! Три!», коли відлунали останні привітання та вщухли дитячі голоси, Світлана нарешті змогла перевести дух. Вона втомлено сіла на стілець у гримерці і прикрила очі.
– Чаю? – почувся голос від дверей.
Вона обернулася. У дверях стояв той самий незнайомець, так само в окулярах, з двома склянками кави в руках.
За його спиною стояв Микита, з цікавістю зазираючи у гримерку.
– Я… – Світлана затнулась. – А де…
– Миколай? – він усміхнувся. – Переодягається. Знаєш, костюм дуже жаркий.
І тут до неї дійшло. Ця посмішка. Інтонації. Те, як він розповідав казки. Його манера говорити з дітьми…
– Микола? – видихнула вона.
– Ну нарешті, – засміявся він. – А то я вже думав, доведеться бороду назад одягати.
– Але як… Чому…
– Ми з Микитою зайшли купити подарунки, – він простягнув їй склянку з чаєм. – Побачили, що тут у вас проблеми. А я не міг залишити колегу в біді, правда?
– Тато найкращий Миколай! – гордо заявив Микита. – Він мені всі-всі казки читає. І про новорічні дива також!
Світлана дивилася то на батька, то на сина, і всередині в неї ніби щось переверталася.
Всі ці дні вона шукала якогось абстрактного «хорошого мужика», а зараз…
Зараз перед нею стояв чоловік, який не побоявся порушити свої плани, аби допомогти.
Який умів бути і серйозним, і веселим. Який любив казки і вмів дарувати радість іншим. Який пишався своїм сином і не соромився цього показувати.
– Дякую, – тихо сказала вона. – За допомогу. За свято. За…
– За чари? – підказав він з усмішкою.
– Так, – вона посміхнулася у відповідь. – За чари.
…Через рік Олена сиділа на кухні біля Світлани.
– А пам’ятаєш, як я торік над дитячим листом Миколаю голосила? – Світлана посміхнулася, дістаючи чергову кульку. – І просила у Миколая «хорошого мужика»?
Олена хитро примружилася:
– Ну, так спрацювало ж! Миколай виявився надійним.
– Головне – правильно загадати, – засміялася Світлана. – А то всі якісь складні критерії вигадувала, а насправді…
За вікном щось хруснуло під чиїмись кроками. Світлана визирнула і засяяла:
– О, мої чарівники прийшли!
– Ми знайшли найкращу ялинку! – з порога гукнув Микита, струшуючи сніг з чобіт. – Дивись яка!
– Найпухнастішу, – Микола притулив ялинку до стіни і зняв окуляри, протираючи запітнілі шибки. – Правда, довелося побігати по всьому базару.
– Нічого, – Світлана дістала коробку з іграшками. – Зате тепер починається найцікавіше. Будемо прикрашати?
– Знайшовся все таки твій хороший мужик, – прошепотіла Олена, збираючись іти. – До того ж саме там, де ти й просила – у Миколая!
– Просто я нарешті зрозуміла, що «хороший» – це коли все просто і правильно, – так само пошепки відповіла Світлана, дивлячись, як Микола із сином розбирають гірлянди. – Коли казка стає реальністю, а реальність схожа на казку…
