Історії жінок

У Ганни Степанівні був ювілей. Їй виповнилося вісімдесят років. Вона стояла посеред кімнати й дивилася на годинник. – Цікаво, що роблять діти? – вголос сказала Ганна Степанівна. – Чому не дзвонять, не відвідують мене? Раптом у двері хтось подзвонив. Ганна Степанівна встала і попрямувала в коридор. – Ганнусю, ти чого двері не відчиняла? – на порозі стояв якийсь дідок з паличкою в одній руці і букетом білих троянд в іншій. Він занепокоєно дивився на господиню. – Ви хто такий?! – старенька підозріло вдивлялася в обличчя незнайомця. – Я вас знаю? Ганна Степанівна не розуміла, що відбувається

– Про мене всі забули… – Ганна Степанівна стояла посеред кімнати, переводила погляд із календаря на годинник і назад.

Маленька стрілка застигла на дванадцятій годині, але велика не стала довго затримуватися – пішла далі. На настінному календарі у рамці синім кольором була позначена цифра.

– Двадцять четверте червня, – вголос сказала Ганна Степанівна. – Цікаво, що роблять діти? Чому не дзвонять, не відвідують мене? Сьогодні вихідний можуть і поспати довше. Чи може гуляти у центр поїхали?

Ганні Степанівні сьогодні виповнилося вісімдесят років, ювілей. Подруг уже давно немає, тільки сім’я і залишилася. Але де ж вони всі?

У домі було тихо. Але ця тиша була якась не безнадійна. Здавалося, щойно тут хтось був, п’ять хвилин тому тут жили, розмовляли. А тепер замовкли… Чому?!

Бабуся зітхнула і присіла на диван, прислухаючись. На вулиці шуміли машини, співали птахи на дереві, галасували хлопці у дворі.

– Канікули вже почалися. От добре зараз у селі…

І Ганна Степанівна поринула у спогади…

…– Бабусю, бабусю, – восьмирічна Катя смикала за край халата, намагаючись привернути її увагу. – А ми підемо на кошенят дивитись?

– Ходімо, я тільки посуд домию і підемо.

Вони з Катею були у селі, поки батьки працювали у місті. У внучки були літні канікули, восени йти в другий клас. Непосидюча дівчинка була ще та, так і хотіла кудись втекти з двору.

Дітей її віку поблизу не було, всі дорослі – з ними нецікаво. Ось і крутиться Катя поруч із бабусею, вигадуючи для них двох веселі ігри.

Ганна Степанівна сполоснула тарілки. Вона обережно взяла їх, і почала підніматися по скрипучому ґанку. Внучка побігла вперед, перескакуючи через сходинку.

– Катрусю! Не крутись під ногами. Несу ж тарілки! З чого тоді будеш їсти?

– Ну бабусю, кошенята…

– Нікуди вони не подінуться.

У сусідів, які жили на краю села, кішка народила кошенят. Катя, як тільки дізналася про це, все поривалася в гості. Бабуся обіцяла відвести подивитися…

…Ганна Степанівна виринула зі спогадів і з усмішкою подивилася на комод. Там стояли фотографії у рамках. На одній із них – чорнява і чорноока дівчинка-підліток з великим пухнастим котом на руках.

Вмовила тоді Катя взяти одне кошеня. Сусіди погодилися віддати, щойно підростуть. Не сказали тільки, що кошенята не прості вийшли, а майже справжні мейн-куни! Тоді мало хто знав, що то за порода така. І як один із них опинився в їхньому маленькому селі – залишалося загадкою.

– Бач який поважний котяра, – пробурмотіла старенька, – розбалувала його внучка.

…Погляд перемістився на іншу фотографію – хлопець і дівчина, обійнявшись, стояли на мосту. На їхніх обличчях сяяли посмішки. Очі теж сяяли – Ганна Степанівна пам’ятала точно. Бо ж це вона робила фотографію. День весілля дочки.

Спочатку майбутній зять не сподобався Ганні Степанівні. Тихий, несміливий. Хіба чоловік має бути таким? Як же ж доньці жити з таким чоловіком? Якщо щось трапиться, то навіть за сім’ю постояти не зможе, злякається, втече.

Бабуся доторкнулася до своєї правої руки. На губах зʼявилася слабка посмішка. А й справді, втік…

…Жили вони тоді в одній квартирі. Це зараз молоді намагаються якнайшвидше переїхати від батьків, а раніше було не так.

Донька Ніна на роботі, зять Борис удома – вихідний. Ганна Степанівна мила підлогу в коридорі, випадково оступилася, досі не розуміє, як, і опинилася на підлозі.

Перед очима постала біла пелена. Вона заголосила, перестала щось розуміти.

– Ганно Степанівно, – лунав над вухом неспокійний голос. – Потерпіть, будь ласка, я зараз, зараз…

До руки притулилося щось тверде, пролунав тріск тканини. Вже потім Ганна Степанівна дізналася, що Борис, не знайшовши нічого, порвав свою сорочку, щоб зафіксувати шину.

А потім вона відчула, як її підняли, взяли на руки. З очей полилися сльози.

– Ганно Степанівно, не плачте, все буде добре, – Борис поніс її вниз сходами, вийшов з під’їзду і побіг до лікарні, що була через дорогу. – Ви тільки не хвилюйтесь, нам трошки залишилося, вам допоможуть.

У приймальній до Бориса сварилися.

– Що за справи, юначе! – обурювалася низенька лікарка. – Не можна ж чіпати до приїзду лікарів! Викликали б швидку краще!

Борис ніяково переступав з ноги на ногу, опустивши голову. Не подумав він про це. Інший лікар тихо похвалив хлопця, що не розгубився і вміло наклав шину.

Після цього випадку Ганна Степанівна дивилася на зятя інакше. Заслужив він її довіру й повагу. Часто підкладала в його тарілку шматочки більші, смачніші…

…– Вдале фото вийшло, – подумала старенька, вдивляючись у зображення. – І Ніночка добре вийшла…

Донька Ніна завжди була проблемною дитиною. Капризувала, не слухалася. Ганна Степанівна, дивлячись на її витівки, зітхала:

– І в кого вона така вродила? Виховуєш доньку правильно, а вона так зухвало поводиться, свариться.

Стосунки погіршилися в перехідному віці, не могли мати з дочкою порозумітися. Так було до її п’ятнадцяти років…

…А одного ранку, коли Ганна Степанівна готувала на кухні млинці до сніданку, прибігла Ніна. Босоніж, у нічній сорочці, розпатлана, до ладу ще не прокинувшись – і кинулася до матері.

Обійняла ззаду, пригорнулася до спини, плаче.

– Ніно, що сталося?! – ахнула Ганна Степанівна.

– Мамо, пробач мені, будь ласка, за все! – плакала дівчинка. – Мені сон такий поганий наснився. Наче тебе нема. Ні в нашій квартирі, ні в місті, взагалі ніде немає. Я у всіх питаю:

– Де мама? Бачили маму?

А люди такі спокійні всі. Відповідають:

– Немає більше твоєї мами.

Я уві сні плачу, а люди дивляться на мене й посміхаються, допомогти не хочуть. І мені так страшно стало, що тебе справді немає! Я вся в сльозах прокинулася, подушка мокра. Подумала:

– А раптом тебе й справді немає?

Ганна Степанівна гладила дочку по голові, заспокоюючи:

– Це лише сон. Не переймайся. Мені теж іноді страшне сниться. Коли прокинешся, скажи:

– Куди ніч – туди і сон.

І він ніколи не справдиться…

Після цього їхні стосунки налагодилися. Втративши матір там, по той бік сну, Ніна почала більше цінувати її в реальному житті…

…Бабуся здригнулася. Сусіди за стіною надумали свердлити. Витягли її із глибин пам’яті.

– Чай поставити, чи що? – вголос пробурмотіла Ганна Степанівна. – Якраз торт є.

Вона повільно встала і попрямувала до кухні. Пройшла повз фотографії. Як багато людей! Хто вони? Деякі знайомі обличчя, інші зовсім чужі.

Ганна Степанівна похитала головою:

– Може, прибрати?

Поки жінка пила чай і їла торт, то гірко посміхалася:

– Мене забули, і я забула всіх. От як смішно вийшло…

Потім інша думка прийшла:

– А може й не було нікого? А я всіх вигадала?

Щось не давало спокою, але Ганна Степанівна не могла зрозуміти що.

Якась важлива деталь…

І раптом її осяяло – а чоловік?! Де ж її чоловік?!

Раптом у двері подзвонили. Старенька не хотіла відкривати. Нехай ідуть, їй зараз не до гостей. Є справи важливіші – наприклад, поринути у спогади, допити чай, а потім можна лягти поспати…

У двері продовжували дзвонити. Ганна Степанівна встала, невдоволено попрямувала до дверей. Зараз вона все скаже непроханим гостям, що про них думає.

– Ганнусю, ти чого двері не відчиняла? – на порозі стояв дідок з паличкою в одній руці і букетом білих троянд в іншій.

Він занепокоєно дивився на неї.

– Я вже подумав, що тобі недобре стало, – продовжував він.

– Ви хто такий?! – старенька підозріло вдивлялася в обличчя незнайомця. – Я вас знаю?

Ганна Степанівна не розуміла, що відбувається.

– Ох, Ганнусю, – спохмурнів дід. – Знову забула? Я Андрій, твій чоловік. Давай у квартиру зайдемо, чого ми на порозі стоїмо.

Вона відійшла вбік. Дивилася як Андрій, крекчучи, знімає взуття, взуває капці, йде по вазу.

– Я вийшов на п’ятнадцять хвилин у квітковий магазин, букетик тобі купити, а ти вже мене й забула, – засмучено хитав головою дідусь. – Незабаром наші всі приїдуть.

Ганна почала потихеньку згадувати…

– Так це правда, що в мене сьогодні день народження? А хто ж приїде?

– Ніна з Борисом, Катя з Юрком, правнуки наші – Ліза й Павлик. Пам’ятаєш їх?

Перед очима з’являлися обличчя, образи, все перемішувалося. Чомусь виразно постала котяча морда мейн-куна.

– Ой, ти торт вже їсти почала! – сплеснув руками Андрій. – Гостям не дістанеться. Треба подзвонити їм, хай ще куплять…

Дружина мовчки спостерігала за ним. Дідусь зайшов у спальню, виніс звідти фотографію в рамці. Не ній був зображений молодий гарний хлопець з вольовим підборіддям і густими бровами.

– Знову мою фотографію брала, – лагідно сказав чоловік.

– Ти пішов, мені стало сумно, – відповіла Ганна, трохи зніяковівши.

Пам’ять почала вертатися. Точно, Андрій пішов по квіти, а вона взяла його фотографію з комода.

Хотілося ще раз подивитись на молодого чоловіка. Ще раз пережити їхнє знайомство, побачення. Кожен їхній день, проведений разом. Шістдесят років, тільки уявити собі таке!

У двері знову подзвонили.

– Наші приїхали! – зрадів Андрій і, спираючись на паличку, пішов відчиняти.

Ганна йшла за ним.

Коридор заповнили люди, шум, сміх.

– Бабусю, з днем ​​народження! Здоров’я, щастя, радості, кохання! – вигукнула дев’ятирічна Ліза.

– Рости велика, – додав шестирічний Павлик і засміявся.

Ліза насварилася до нього, помахавши пальцем.

– Так не можна говорити, це неввічливо.

– А ви мені так говорили, – надувся Павлик.

– Матусю, з ювілеєм тебе, – Ніна міцно обійняла матір. – Тату, ти дзвонив, а я не встигла відповісти. Вибачте, трохи спізнилися. Хотіли до дванадцятої приїхати, але затрималися…

– Дорогу ремонтують, усе перекрито, – видихнув Борис і поправив окуляри. – Ганно Степанівно, зі святом вас. Довгих років життя. Андрію Миколайовичу, здрастуйте, – зять потис руку тестю.

– Бабусю, з днем ​​народження! – Катруся пригорнулася до Ганни, засміялася. – Яка ти маленька стала, ростеш вниз?

– Рости великою, – повторив Павлик.

– Ганно Степанівно, від усієї нашої родини вітаємо з ювілеєм і вручаємо… – урочисто почав Юрій, але Катя зупинила чоловіка.– Не на порозі! Бабусю, веди нас.

Невелика кімната одразу наповнилася людьми. Усі перемовлялися один з одним, сміялися, перепитували щось.

Ганна дивилася на близьких їй людей. Вона всіх згадала. Бо ж кожен із них – частина її довгого, насиченого подіями життя. Вони більші, аніж просто спогади.

Ювілей пройшов добре. Всі сиділи за столом, їли привезені Катею салати, а потім привезену й розігріту в духовці картоплю з м’ясом, яку приготувала Ніна.

Потім був торт – Юрію довелося бігти у найближчий супермаркет, купувати новий, бо того, що був, вже майже не залишилося.

А потім були довгі розмови про все, спільні фотографії зняті на телефони, обіцянки приїхати й допомогти пересунути шафу й почепити нові фіранки.

Наприкінці дня Ганна втомилася. Їй хотілося залишитися тільки з чоловіком. Коли вони провели рідних, Ганна повернулася до нього:

– Андрію?

– Що, люба?

– Якщо раптом що трапиться, ти ж мене пам’ятатимеш, так? – запитала вона.

– Звісно, кохана! – Андрій заправив пасмо її волосся, що вибилося з пучка, прямо як в молодості.

Серце Ганни стрепенулося.

– Я ніколи тебе не забуду, – сказав він. – Бо ти – це моє життя…

Вам також має сподобатись...

Катя прокинулася без будильника, пройшла на кухню, одягла поверх домашнього плаття фартух і взялася за сніданок. Дістала з холодильника випечені з вечора млинці, начинила їх сиром і поклала на сковорідку. Через півгодини на кухню зайшов Микола. – Ммм…, як смачно пахне, – задоволено простягнув чоловік. – Сідай, будемо снідати, – відповіла Катя і поставила перед чоловіком тарілку з млинцями. Жінка сіла навпроти і дивилася, як чоловік, смакував млинці.  І раптом, несподівано сказала: – Микола, давай розлучимося! – Як розлучимося? Чому? – Микола застиг з виделкою в руці, чоловік здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Валя отримала замовлення організувати дитяче свято. Іменинницею виявилася дуже мила дівчинка, ну просто янголятко. Поруч крутилася її мама, а от тата не було. І цей факт переконував хвилюватися, адже тато мав дуже важливу роль у цьому заході. – Приїхав. За кілька хвилин буде на місці, – нарешті оголосила мама іменинниці. Чоловік справді з’явився буквально за хвилину. – Тобі він не здається знайомим? – тихенько прошепотіла Валі подружка. Валя глянула на татуся іменинниці і застигла на місці. – Цього не може бути! – тільки й подумала вона

Надія пішла на базар купити фруктів. Вона зупинилася біля прилавка з черешнею. – Чого так дорого?! – ахнула Надія. – А ви спробуйте, – сказав продавець. – Дорогувато, – пробурмотіла Надія. – А знаєте, скільки в них вкладено сил і праці? – раптом сказав чоловік. – Добре, зважте півкіло, – погодилася Надія. Продавець дав їй пакет із черешнею. – Вікторе, не розміняєш мені тисячу гривень? – до продавця підійшов якийсь чоловік. Вони обмінялися купюрами і тут Віктор раптом помітив, що Надія стоїть і… Дивиться на нього! – Ви ще щось хотіли? – здивовано запитав він. Надія далі стояла, як вкопана. Чоловік не розумів, що відбувається

Наталка сіла в крісло перед телевізором. Якраз почався її улюблений серіал. Раптом вона згадала, що забула винести сміття… Наталя взяла пакет і вискочила, як була, в рожевому халатику до смітника. Вона хотіла вже повертатися додому, коли почула позаду себе чоловічий голос. – А ви теж у цьому будинку живете? – запитував її якийсь чоловік. – Ніколи вас тут не бачив. Я недавно переїхав сюди. Може підкажете мені, де тут недалеко є продуктовий магазин? Наталка обернулася на голос і ахнула від побаченого