Ольга Іванівна прийшла у понеділок на роботу без настрою. Сіла на своє робоче місце, увімкнула комп’ютер, перевірила робочу пошту. Нічого особливо термінового не було, отже, подумала вона, працюємо за планом.
Ольга вже відкрила перший документ, як двері відчинилися і увійшли одразу три її колеги – вони добиралися на роботу на метро.
– Доброго ранку, Ольга Іванівна! Вже працюєте? А ми думали, що ви розкажете, як на весіллі погуляли.
– Розповім, звичайно, тільки в обід. А то ви зараз так будете сміятися, що працювати до кінця дня не зможете, – відповіла Ольга і почала вчитуватися в документ.
Під час перерви жінки вирушили до кафе, де вони зазвичай обідали. Поки чекали на своє замовлення, Ольга почала розповідати:
– Те, що племінниця чоловіка виходить заміж, ми дізналися ще місяць тому. Лариса – сестра мого Олексія – дама без комплексів, тому одразу оголосила, що весілля – справа витратна, тому подарунки мають бути відповідні: «Краще грошима, по п’ять тисяч із чоловіка», – сказала вона. По п’ять, то по п’ять, таки до рідної племінниці йдемо, не до чужої людини. За тиждень до події Лариса ще раз зателефонувала – нагадала. А до нас у цей час приїхала моя племінниця – дочка моєї старшої сестри Галини. Я у Лариси запитала, чи не хочуть вони і її запросити – таки сестра, хоч і не рідна. Та каже: «Нехай приходить, тільки вона має одягнути сукню лимонного кольору і таку ж стрічку у волосся пов’язати. Ми маємо шість подружок нареченої, але одна терміново кудись поїхала. Ось ваша Галинка натомість і буде».
– Надивились американських серіалів, – втрутилася Валентина. – Подружки нареченої в однакових сукнях! Тільки там ці сукні сама наречена сплачує.
– Галинка до нас заїхала дорогою додому з Одеси – вся засмагла, а в багажі у неї виявився симпатичний сарафан лимонного кольору з жакетиком-фігаро. Галя сама чорноока, брюнетка, тож і костюм, і лимонна стрічка у волоссі виглядали дуже добре, чого не можна було сказати про інших подружок нареченої. Коли ми приїхали до ЗАГСу, виявилося, що із шести дівчат, які були обрані на роль подружок, прийшли лише дві, тож Галя стала третьою. Одна з дівчаток була руденька, з ластовинням на обличчі, і їй лимонний колір не йшов категорично. Друга – світленька дівчина з світлим волоссям і такими ж бровами. Не знаю, може, наречена й домагалася такого ефекту, але дивитись на дівчат було шкода.
– У нас на весіллі ніякого дрес-коду не було, – сказала Оксана, яка півроку тому вийшла заміж. Зрозуміло, що не треба біле на весілля вдягати, щоб із нареченою не конкурувати, а так – будь-який колір.
– Слухайте далі. Молодь поїхала кататися, Галя з ними, а ми пішли додому, щоб до чотирьох у ресторан приїхати. Заходимо до зали, знаходимо таблички зі своїми іменами, сідаємо. За столом вже приблизно половина місць зайнята. Дивимося, а біля тарілок немає ні виделок, ні ложок, ні фужерів. Пара навпроти нас теж дивується, а жінка, яка сиділа недалеко від нас, каже: «А столові прибори свідки там продають, – і показує нам ложку, виделку і фужер на довгій ніжці, перемотані стрічкою лимонного кольору, зав’язаною бантиком. Такий комплект п’ятсот гривень коштує». Сказати, що ми здивувалися, – це нічого не сказати. Ми приготували конверт із десятьма тисячами та наміняли ще тисячу дрібними на різні конкурси та викупи, а тут, виявляється, треба ще й виделки купувати. Ну, Олексій мій – чоловік різкий, тож сказав: «Здається, нас тут не чекали і нам не раді. А ходімо додому, там повечеряємо». Ми підвелися і пішли.
– Клас! Щоб з гостей на повзунки гроші збирати, торт їм продавали – це я бачила, – висловилася Аліса, яка мовчала досі. – Але ось про таке перший раз чую. Написали б одразу у запрошенні, що за підхід до столу у ресторані – п’ятсот з людини.
– Не хвилюйся, і торт продавали, і з повзунками бігали, і викуп за наречену збирали, – продовжила Ольга. – А коли народ вже добре підгуляв, організували гру «у карти». Тільки замість десяток, дам та королів використовували грошові купюри. Троє чоловіків із боку нареченого, троє – з боку нареченої. Перша команда кладе п’ятдесят гривень, друга перекриває сотнею, перша – кладе п’ятсот і так далі. Хто виграє – отримає приз – великий чупа-чупс.
– Нічого собі! – засміялися жінки.
– А ви звідки довідалися, що там було далі? – Запитала Оксана.
– Так Галя – то лишилася. Вона познайомилася під час фотосесії з дівчатами та хлопцями, з ними і сіла за далекий край столу. Вони, до речі, жодних столових приборів не купували. Просто, коли їздили фотографуватися, брали із собою одноразовий посуд. А в ресторані дістали з набору вилки та фужери, а потім хтось із хлопців зайшов на кухню і приніс стільки, скільки треба було.
– Хитруни, позбавили організаторів такого доходу! – скзала Валентина.
– І не лише вони. Галя сказала, що крім нас, з весілля одразу пішли ще чотири пари. Тобто, почавши продавати фужери та виделки, вони сподівалися виручити додаткові гроші, а натомість втратили. Але це ще не все. На другий день Лариса мені подзвонила із претензією. По-перше, чому в конверті Галі було лише тисяча. І по-друге, чому вона не знайшла конверта від нас. Довелося пояснити їй, що Галя – студентка і була запрошена як подружка нареченої. Я, щиро кажучи, сказала, що дівчина на сукні потрібного кольору витратилася. А наш відхід пояснила тим, що нам не сподобалася ідея з продажем виделок.
– І як вона реагувала? – Запитала Аліса.
– Погано реагувала. Заявила, що ми подали поганий приклад, і за нами, не сідаючи за стіл, пішли ще люди, від яких вони розраховували отримати гарні подарунки. «А з молоді що візьмеш? Через вас весілля не окупилося. Замовили стіл на шістдесят чоловік, а прийшли лише сорок три», – журилася Лариса. А Галя ще сказала, що від весільного торта лише три шматки вдалося продати, а решту батьки додому відвезли.
– А все жадібність людська, – пояснила Валентина.
– Так що залишилися ми, як кажуть, спіймавши облизня, – закінчила свою розповідь Ольга.
– А з моєю тіткою Дашею теж смішний випадок був, – почала розповідати Оксана. – Вона живе у селі. У двох сусідніх будинках живуть її приятельки. Вони ще зі шкільних років знайомі, дні народження разом відзначають, обмінюються розсадою та інше. І ось одна сусідка Люба видає дочку заміж. Святкувати вирішили вдома, двір у них великий. Люба попросила мою тітку та другу подругу – Ганну Василівну – допомогти приготувати стіл. Вони два дні там працювали. І ось молоді із ЗАГСу вже мають приїхати. Ганна Василівна накритий стіл оглянула і каже: «Ну все, здається, зараз ми з Дашею збігаємо додому, переодягнемося і прийдемо».
А Люба посміхнулася і їй у відповідь: «Вибачте, але я вас запросити не можу, тут тільки друзі молодих та близькі родичі». Тітка, коли це розповідала, сміялася, що на той момент вони відчули себе як обмануті. Весілля два дні гуляли, а на третій Люба дзвонить: «Тут ще всього стільки залишилося – і м’ясо, і салати, давайте до мене, посидимо, тільки ігристого захопіть». Зрозуміло, що до неї ніхто не пішов. Та дружба якось поступово зійшла нанівець.
– Так, справді, повеселили ви нас сьогодні, – сказала Валентина. – Але час працювати – обід закінчився.
