– Який ще Олексій? – голос матері тремтів від злості. – Ти хочеш кинути нас?
Ольга застигла. Вперше вона почула від матері не скарги, не докори, а пряму агресію.
– Про що ти? – спитала вона, відчуваючи дивну тривогу.
– Ти вийдеш заміж, народиш, і хто нам допомагатиме? – Мати схрестила руки і з викликом подивилася на неї.
Раптом склалися докупи всі нестиковки. Чому розпадалися усі її стосунки з чоловіками? Чому мати завжди підкидала сумніви, якщо в неї з’являвся хтось близький? Чому вона живе тут, а не у своїй квартирі, і всі гроші йдуть сім’ї?
– Тобто… Ти не хочеш, щоби я будувала своє життя? – голос Ольги тремтів.
– Та не в цьому річ! Просто ти маєш розуміти: сім’я – це відповідальність. Ми тебе виростили, а тепер ти нас підтримуєш. Хіба це не чесно?
Ольга дивилася на матір, намагаючись знайти в ній щось знайоме. Тієї жінки, яка колись казала, що дочка – найдорожче, що в неї є. Тепер перед нею стояла людина, яка просто озвучувала правду: «Ти – наша власність».
– А як же я? Я взагалі собі жити можу? Ми тільки зустрічаємось, а ти вже паніку розводиш.
– У тебе є робота, своя квартира! Ти взагалі живеш краще за нас. А нам з вітчимом оплачувати іпотеку, брату навчання. Хіба важко трохи допомогти?
“Трохи”. Ольга сплатила їм відпустку, ремонт, машину для вітчима. Віддавала гроші із оренди квартири. І навіть цього виявилося замало.
Вона згадала, як починалися її минулі стосунки. Як мама з перших днів чіплялася до її хлопця: «А він точно тебе кохає? А ти впевнена, що він не шукає когось краще?»
Ольга спочатку відмахувалась, але потім почала прислухатися. А коли з’ясувалося, що в нього справді була інтрижка на стороні, мама з полегшенням сказала:
– Я ж тебе попереджала! Ну от, а якби ти раніше послухалася, не було б цього сорому.
Вона не послухалася тоді. Але послухалася згодом. Залишила свою квартиру, повернулася до батьківського будинку.
– Навіщо тобі жити окремо, коли є ми? – мама говорила це з такою турботою, що Ольга навіть не думала заперечувати.
Тепер же, стоячи перед нею і слухаючи про обов’язок допомагати, Ольга відчувала тільки холод.
– Отже, якщо я заведу свою сім’ю, ви залишитеся без грошей, га? – тихо спитала вона.
Мама не відповіла одразу. Вона зітхнула і знизала плечима.
– Не те, щоб зовсім без грошей. Просто нам буде важко.
«Важко. Але ж це не моя вина», – ця думка принесла не полегшення, а хвилювання. Якщо вона зобов’язана забезпечувати сім’ю, якщо це було маніпуляцією, то на що вона витратила роки?
Ольга розвернулася і вийшла з кімнати, залишивши матір стояти в напруженій тиші. У голові крутилося одне: вона має вибратися звідси. Одна чи з кимось, але повинна.
Ольга уникала розмов із матір’ю кілька днів. Саме в цей момент Олексій справді зробив їй пропозицію.
– Так, почекай, ти серйозно? – Ольга недовірливо подивилась на нього.
– Звісно, - Олексій усміхнувся, але було видно, що він переймається. – Ми ж дорослі люди, а не підлітки, щоби нескінченно ходити за ручку. Спробуємо пожити разом, подивимося, як нам буде удвох.
Ольга замислилась. Ще недавно вона відмовилася б. Сказала б, що рано, що їй так зручно, що в неї і так все добре. Але тепер вона зрозуміла: нічого хорошого у житті немає.
– Я не проти… Просто мені треба подумати, – пробурмотіла вона, відчуваючи, як усередині здіймається звична тривога.
– Без проблем. Я не кваплю. Але мені важливо знати, що ти також цього хочеш.
Вона кивнула, але в грудях вже розтікався в’язкий страх. Не перед переїздом, а перед реакцією матері.
Ольга вирішила повідомити про це під час вечері, при всіх.
– Мамо, я збираюся переїхати, – голос пролунав твердо, хоч руки стискали вилку так, що побіліли кісточки.
Ложка застигла в руці матері. Вітчим і молодший брат синхронно уткнулися в тарілки.
– Це що за новини? – голос матері був напрочуд спокійним, але погляд став колючим.
– Ми з Олексієм хочемо пожити разом. Подивитися, як упораємося з побутом.
– Ти його знаєш нічого, а вже з’їжджатися зібралася?
– Ми працюємо разом майже два роки, зустрічаємось півроку. Цього замало?
– Ні. Це несерйозно. Так пристойні дівчата не роблять.
– А що тоді пристойно? Чекати десять років, щоб переконатися, що він хороша людина?
– Ти живеш у батьківській хаті, тобі ніхто не заважає.
– Крім того, що мені вже тридцять, я хочу свою сім’ю!
Мама різко відсунула тарілку.
– Ти вже маєш сімʼю. Ми!
Ольга заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.
– Мамо, це не одне й те саме. Я хочу будувати своє життя.
– А тобі не здається, що ти поводишся егоїстично?
– Егоїстично? – Ольга хмикнула. – Я віддаю вам майже всю свою зарплату, гроші з оренди, своє життя занедбала, бо тебе постійно щось не влаштовувало. І тепер я егоїстка, бо хочу нарешті пожити собі?
Мама невдоволено примружилася.
– Ти думаєш, що цей Олексій кращий? Він так само тебе покине. Потім ти прийдеш назад, і що тоді, га?
Ольга встала з-за столу.
– Навіть якщо кине, назад не прийду.
– Подивимося, – кинула мама, але в її голосі чулася вже тривога.
Вперше Ольга не відчувала вини. Лише рішучість.
Дочка втомлено зітхнула, перевіряючи, чи всі речі запаковані. За останні кілька днів вона остаточно утвердилася у своєму рішенні. Після розмови з матір’ю стало зрозуміло: нічого не зміниться, якщо вона тут залишиться. Її завжди вважатимуть винною, її гроші завжди будуть їх грошима.
– Ти що, серйозно зібралася йти? – голос матері брязкав від напруги, коли вона побачила валізу біля дверей.
– Так, мамо, серйозно, – вона підвела на неї погляд. – Я йду.
– Ну, зрозуміло. Вибрала штани замість сім’ї.
Ольга похитала головою.
– Я обрала себе.
Мати зблідла, а в очах майнула злість. Вона звикла, що слово Ольги нічого не означає, що її можна переконати.
– Як ти можеш так казати? Це ж твій дім! Ми твоя родина!
– Ні, мамо, це твій дім, – Ольга підняла чемодан. – Сім’я не має використовувати один одного.
У двері подзвонили. Олексій. Ольга швидко зробила крок до виходу, але мати перегородила їй шлях.
– Ти розумієш, що робиш? Ти нас зраджуєш!
Ольга подивилася їй у вічі. Вони не мали болю, тільки страх втратити зручного спонсора.
– Ні, мамо. Це ти мене зрадила.
Вона акуратно відсунула матір убік і вийшла за двері.
Олексій забрав у неї валізу і посміхнувся.
– Як ти? Все гаразд?
Вже зовні Ольга озирнулася на двері будинку, в якому провела більшу частину життя. Вікно в залі прочинене, за ним маячить силует матері. Але їй уже байдуже.
– Так, – вона зітхнула і кивнула. – Тепер – так.
Минуло півроку. Ольга дивилася на ранкове світло, що пробивалося крізь штори в спальні, і не могла повірити, як змінилося її життя. Вона більше не вставала поспіхом, не бігла на роботу, щоб заробити гроші для інших людей. Тепер ранок починався з чашки кави, теплого поцілунку Олексія та спокою, який раніше здавався недоступною розкішшю.
– Ти сьогодні затримаєшся? – Олексій виглянув із ванної, зачісуючи мокре волосся.
– Думаю, ні, – Ольга посміхнулася. – Після роботи зайду до магазину, хочу приготувати щось смачне.
– Тільки без фанатизму, – він посміхнувся. – Ти щоразу поводиться так, ніби годуєш на п’ятдесят чоловік.
Ольга посміхнулася. Раніше вона завжди готувала багато. Це звичка, вироблена роками. У батьківському будинку на ній було майже все: прибирання, приготування, допомога братові. Тепер Олексій сам міг навести лад або накришити салат. І це не підносилося як подвиг.
Вона навчалася рівному партнерству. Навчалася не тільки давати, а й отримувати.
З матір’ю вона спілкувалася рідко. Перші тижні та дзвонила щодня, але Ольга не брала слухавку. Якось мати написала повідомлення: “Ну що, ще не шкодуєш?”
Ольга довго дивилася на екран, перш ніж видалити текст.
Через місяць мати написала знову: Ти хоч пам’ятаєш, що в тебе є сім’я?
Ольга хотіла відповісти, що пам’ятає. Пам’ятає, як її використовували, як вселяли почуття обов’язку, як ламали її життя задля зручності інших. Але натомість просто закрила діалог і більше до нього не поверталася.
Зв’язок обірвався сам собою. Мати більше не намагалася натиснути, не дзвонила та не писала. Лише одного разу через спільних знайомих Ольга дізналася, що тепер головним годувальником у сім’ї став брат. Саме на нього тепер покладалися надії.
Це остаточно розставило все на свої місця. Не в Ользі справа була, а у зручності. Як тільки вона вийшла із системи, її місце відразу зайняв інший.
Ольга йшла додому з роботи, насолоджуючись вечірнім повітрям. Раніше в неї не було таких моментів: кожен день був гонкою, в якій вона завжди бігла заради когось, але не заради себе. Тепер вона сама будувала своє життя. Вона мала не просто дах над головою, а будинок, де її любили. Де ніхто не просив звітів про зарплату, де з нею були готові ділитися.
Вона більше не чекала, що хтось прийде і зробить її щасливою. Вона сама йшла на це щастя.
