Оля змалку вміла шити. До цього ремесла залучила її бабуся, навчила і кроїти, обробляти шви, і навіть вишивати.
Усіх своїх ляльок Оля вбирала сама, вигадуючи їм різні вбрання з залишків тканин і кольорових стрічок.
Закінчивши училище, Оля кілька років пропрацювала у швейній майстерні, добре себе проявила, навіть постійних клієнтів придбала.
Вмілі руки Олі, жінки хвалили, але дівчині дуже хотілося працювати у власній майстерні. Батьки підтримали дочку. А бабуся та дід допомогли їй із купівлею швейного обладнання.
Спочатку Оля працювала з подругою, а коли справа стала “йти в гору”, то найняла ще двох майстринь.
Пройшло зовсім небагато часу, і Оля вирішила змінити профіль. Від пошиття всього асортименту жіночого одягу вона вирішила перейти до весільних суконь.
– А вистачить клієнтів? – турбувалася бабуся. – Таку сукню купують раз у житті.
– Я спробую, – сказала Оля. – І ще шитимемо особливо пишні вбрання для ювілеїв. Я так мріяла в дитинстві про такі сукні, немов у принцес! – казала Оля.
Для весільного ательє знадобилася нова вивіска та рекламні великі фотографії для вітрини. Довелося Олі найняти фотографа.
Незабаром на порозі з’явився хлопець із фотоапаратом, штативом та великою сумкою.
– Отже, що зніматимемо? Помешкання у вас світле, просторе, це добре, – звернувся він до Олі.
– Я хотіла б дівчат у білих сукнях показати на фото, і не просто як манекени, а передати їх почуття… – попросила Оля.
– Завдання цікаве, спробуємо. Але це не кіно, тут треба увагу на вбрання все ж таки звернути, тому прошу вас, Олю, зробимо перші проби.
– А що я позуватиму в сукнях? – засоромилася Оля. – Я могла б знайти симпатичних дівчат зі своїх знайомих…
Фотограф Дмитро глянув на Олю оцінювально і сказав:
– Ви як ніхто підходите на роль нареченої. Незаміжня?
– Ні, – ще більше зніяковіла Оля.
– От і добре, ви саме і передасте ті почуття, які бажаєте бачити на фото. До того ж, хоч ваша зовнішність природня, але саме це і привабить клієнтів. У таких гарних сукнях кожна дівчина почуватиметься принцесою! – переконував Олю Дмитро, розставляючи обладнання для зйомки.
Оля поспішила переодягнутися.
– Треба ж… – шепотіла вона. – Як про принцесу вгадав, читає мої думки…
Незабаром вона, зробивши макіяж, вийшла в залу у найкрасивішій сукні.
Дмитро застиг від захоплення. Він розглядав Олю і дивувався її перетворенню. Нарешті сказав:
– Так… Поки сяйво в очах сяє, треба знімати!
Він поправив Олі локони, розклавши їх по плечах, і поставив дівчину на подіум до вікна.
Дмитро клацав фотоапаратом, змінював освітлення, повертав Олю то одним, то іншим боком, просив міняти сукні. Пройшла не одна година, коли він сказав:
– На сьогодні все, подивлюсь що вийшло. Але може знадобитися повторна зйомка.
Оля трохи втомилася, але їй сподобалося фотографуватись. Вона буквально купалася в увазі молодого фотографа, який спритно і швидко керував зйомкою і керував її перетворенням.
Фотографії вийшли чудовими. Дмитро приніс маленькі зразки і поклав їх на стіл. Усі ахнули. Оля виглядала на знімках немов акторка.
– Боже, це я? Ніколи б не подумала… – Оля посміхнулася і показала на ті фото, які їй сподобалися.
– Та-ак, дівчино. Якби не ваш талант швачки, то можна було б подумати про кар’єру моделі, – сказав Дмитро. – З вашою здатністю бути абсолютно різною у кожному кадрі, це вийшло б добре.
– Це тільки ваша заслуга, Дмитре… Я нічого такого не вмію, і моє покликання шити… А вам дякую, сподіваюся, вітрина буде яскравою і привабливою, – сказала Оля.
Дмитро працював із вітриною ще близько тижня. Він драпірував її ніжними тканинами блідо-блакитного тону, а потім розвішував великі фотографії з боків.
У центрі було виставлено кілька зразків суконь.
– Вийшло не гірше, аніж у столичних ательє, Дмитре… – раділа Оля, тепер замовниць буде більше.
– Щоб було більше замовників, треба, щоб більше закохувалися, – сказала, сміючись, бабуся, заходячи в ательє.
Дмитро та Оля подружилися у процесі роботи. Вирішено було оформити фотографіями і залу, де приймали клієнтів.
Дмитро приносив фотографії наречених із весіль, на яких він працював і з дозволу молодят зробив кілька прекрасних великих портретів. Оля була задоволена.
– Та у нас тепер не ательє, а справжній салон!
А Дмитро не хотів розлучатися з талановитою дівчиною. Він запросив її на перше побачення і це була екскурсія в його фотоательє. Він розповідав Олі про тонкощі фотографії, показав їй альбом своїх художніх робіт, і Оля була захоплена його баченням природи та людини.
– Я щаслива, Дмитре, що мені вдалося познайомитися з вами, – сказала вона. – Наче у нас і різні професії, а робимо ми одну справу, дивимося на людину закоханим поглядом.
– Як правильно, закоханим поглядом, Олечко. Я після першої фотопроби закохався у вас, і не міг зізнатися досі… Ви найніжніша і найчарівніша наречена… Моя наречена…
Оля почервоніла і відчула, як Дмитро обіймає її…
…Весілля було скромним, душевним, з рідними та друзями молодят.
Але наречена в тій самій сукні, що фотографувалася для вітрини, здавалася юною Попелюшкою, повітряною, невагомою, казковою…
Тому що була закохана!
І Дмитро не міг надивитись на свою обраницю.
– А це ж я змусив тебе позувати тоді, – шепотів Дмитро. – Але швидше за все справа в тому, що ти сама шила цю сукню, втілюючи свою дитячу мрію. Ось мрії і справджуються!
– Так і є, – погодилася Оля. – Тут і мої мрії, і бабусі теж!
– Гірко! – закричала в цей момент бабуся і помахала своїй улюбленій онучці рукою…
