Раїса поховала чоловіка десять років тому, залишившись вдовою у сорок п’ять років.
Доньки вже дорослі були, жили своїми сім’ями, але матір не залишали, підтримували.
Перші роки важко було, адже жила вона зі своїм Романом добре. Він її любив, слово поганого за життя не сказав…
А тут покликала її подруга у гості. Там вона Степана й зустріла. Сама не помітила, що закохалася, як дівчисько!
Спочатку соромно було, від дорослих дочок приховувала свої зустрічі.
Але Степан наполегливий був. Настав час до серйозних стосунків. Вирішили вони жити разом.
Прийшла Раїса розповісти про своє щастя донькам, як тут почалося несподіване…
Дочки новину сприйняли мʼяко кажучи негативно.
– Мамо! Ти зовсім, чи що? Тобі вже 55 років. Про яке заміжжя може йтися? – обурювалася дочка Ніна.
– Ти про нас не думаєш? Ми сподівалися на твою допомогу. Наші хлопчики і так тебе не бачать, ти все на роботі сидиш. От думали, підеш на пенсію, нам допомагатимеш, – підтримала сестру молодша дочка Леся.
– Та з чого ви взяли, що я вас залишаю?! На пенсію документи вже зібрала. Працювати не буду. У Степана дача за містом. Ми вирішили переїхати туди. Хлопців забиратимемо. А свою квартиру я здам в оренду, от і допомога вам буде.
– А як же ж тато? Ви ж так кохали один одного? Ти не вважаєш це зрадою? – продовжувала Ніна.
– Мені здається, тато був би радий за мене… Тільки ви мене зрозуміти не можете. У бабусі вже записали, – промовила Раїса.
Доньки пішли образившись на матір. Та й сама Раїса засмутилася.
– Може даремно я це все затіяла?
Раїса сіла в крісло. Поруч лежав сімейний альбом. Вчора вона його показувала Степану. Вона почала знову його гортати.
…Ось той день, коли її Роман зробив їй пропозицію. Було це в парку. Вони на фото такі щасливі.
А тут з’явилася старша донька. Роман її на руках носить. А коли Олеся з’явилася, він Раю квітами обдаровував. Все примовляв:
– Оце ми молодці. Таких гарних дівчаток народили…
– Ось ми на морі. А тут дівчата до школи вже пішли. Так, життя пролетіло непомітно. Роман так мріяв онуків побавити, та толком і не встиг… – говорила Раїса сама собі.
Наступного дня вона поскаржилася Степану:
– А чи не поспішаємо ми з тобою? Мої новину сприйняли не дуже. Не знаю, що робити тепер?
– Ну як вони так можуть? Ти ще ж молода. Хіба 55 – це вік? У мене сусіду 75, то він досі за жінками бігає. Кажуть, з одною зійшовся. Живуть. А нам лише 55! Ти, Раїсо, заспокойся. Вони просто мене не знають, от і сваряться. Давай влаштуємо зустріч. Я сина покличу свого, ти дочок. Так у сімейній обстановці і дізнаємося краще один одного…
Так і вирішили.
Степан на дачі влаштував зустріч. Усі зібралися. Син проти одруження батька нічого проти не мав.
– Тату, ти доросла людина. Мами вже 20 років немає з нами. Тому я бажаю тобі щастя. Раїса Михайлівна жінка хороша, це одразу видно. Живіть і радійте!
Доньки Раїси їхати на зустріч не хотіли. Обидві були розлучені, виховували кожна сина.
Новини від матері змінили їх звичне життя. Раніше на допомогу Раї вони могли розраховувати щодня, а тут чужа людина, її весілля, переїзд у село…
Але таки приїхали. Дуже хлопці просилися на риболовлю, яку їм дядько Степан пообіцяв.
За столом спочатку було всім ніяково, але син Степана Євген узяв усе у свої руки.
– Будемо відверті, новину ви нам піднесли ще ту… Ні б спочатку мене, батьку, прилаштувати, то ти сам у ЗАГС зібрався!
– Ти, Євгене, так не говори. Все в твоїх руках. Навкруги красивих жінок багато, вибирай тільки.
– Стараюся, та не виходить поки.
– Значить, погано стараєшся.
– Навчиш?
– А як же ж!
Якось непомітно, але дочки Раїси заспокоїлися. Степан і справді виявився людиною позитивною. Старша Ніна змиритися до кінця не змогла, але сказала:
– Робіть, як хочете. Ви дорослі люди. А ми вже якось проживемо…
– Ніночко, – почав Степан. – Таке враження, що я вашу маму в Антарктиду везу. Місто за тридцять хвилин їзди. Машина є. Телефон є. Завжди на зв’язку. Телефонуйте, завжди допоможемо!
– Ну і на тому спасибі.
Хлопці від заміського життя в захваті були.
– А можна нам на вихідні до вас приїжджати? А ви нас навчите рибку ловити? А мотоцикл у гаражі ще можна відремонтувати?
…Минуло пів року. Своєї думки Ніна не зрадила, вважала заміжжя матері зрадою і до того ще й нерозумною. Але сина в гості відпускала часто.
А ось Олеся була рада. Вони з Євгеном почали зустрічатися, невдовзі разом стали жити.
А Раїса накриваючи на стіл, коли всі з’їжджалися на вихідні до них, думала:
– Сподіваюся, Роман мій за мене радіє… Адже щастя воно саме знайшло мене… Не думала, не гадала, а воно ось яке. Тільки Ніночку шкода. Не зрозуміла вона мене…
