Чудною була ця Іринка… Не така як всі. Начебто із простої родини, багатодітної. А вона якась не від цього світу цього, ніби…
Сидить на уроці, дивиться у вікно, посміхається без причини. А питають її вчителі, відповідає, як тільки цього й чекала, і в голові сиділа й обмірковувала…
…Сергійко давно цю дивину помітив, ще в п’ятому класі.
Весна прийшла рання, з яскравим сонцем, з проталинками. Він у школу запізнювався, біг, поспішав. А Іринка йшла так, ніби й не стосується її вся ця метушня.
Розглядала все навкруги, торішню траву піднімала…
– Спізнимося, скоріше ходімо! – гукнув її Сергій.
А вона як не чує… Йому навіть цікаво стало, з чого це така неквапливість, може, математику скасували?
– Ти чуєш мене, Іро! – гукнув він її ще раз.
– Чую, – несподівано озвалася та.
– А чому не поспішаєш, яка година вже бачила?
– Бачила, тільки от математика і завтра ще буде, а ти подивися, як природа прокидається…
Вона підняла листок, а там комашка ногами вгору.
– Бачиш, завтра все по–іншому буде. Сонечко ще яскравішим стане, все живе прокинеться. А сьогодні це перша. Бруньки набухають, зелень крізь стару суху траву проростає.
А коли вона пробʼється крізь торішню поросль і покриється все зеленим килимом, тоді тільки ми й кричимо, що прийшла весна.
А вона сьогодні прийшла разом із пробудженням…
– Дивна ти, Іринко. Недаремно тебе блаженної називають, – Сергій побіг бігом до школи, а Ірина того дня запізнилася мало не на цілий урок.
На неї сварилися, а вона посміхається… Не даремно її дивачкою називають і однокласники цураються…
…От тільки з того часу почуття у Сергія з’явилося, що вона знає щось таке, що іншим невідоме.
Цікаво йому з нею було, а ось дружити Сергій соромився. Не зрозуміли б його друзі.
Одягалася вона негарно, старомодно. Сім’я у неї велика – із семи осіб. Молодші за старшими речі доношують, не до моди їм…
А Сергій у класі найсучаснішим вважався. Він єдина дитина в сім’ї.
Батьки його посаду хорошу займали. Для дитини своєї нічого не шкодували.
До його компанії тільки діти багатіїв входила. Було їз в класі чоловік п’ять.
Дружити з ними всі хотіли. Ось тільки вони зверхньо до інших ставилися. Тож якби він з Іринкою подружився, то засміяли б.
…На випускному вечорі Сергій Ірину очима шукав. А вона у старенькому костюмі, в якому до школи ходила за лаштунки ховалася і звідти на всіх дивилася.
Вийшла вона по атестат, схопила його і скоріше назад, у свій сховок. Сергій до неї пробрався і запитав:
– А ти чого не виходиш?
– Навіщо? Щоб сміялися всі?
Сергій оторопів – так вона знала, що сміються… А сама поводилась так, ніби й не про неї говорять…
– Ти не залишишся на бенкет? – просто для підтримки розмови спитав він.
– Ні, не залишуся, – сумно сказала Іра. – Та й часу нема, виспатися треба. Завтра екзамен…
– Який?
– В університет культури. Батьки сказали, що якщо я сама вступлю, то вони допомагатимуть… Як не вступлю, то в наш коледж піду. Але мені здається, що все вийде. Мені взагалі здається, що із завтрашнього дня нове життя розпочнеться!
Сергій тепер точно знав, куди поїде після школи. Точніше, в яке місто. А вже інститут і факультет, то хай буде такий, який батьки хотіли! Він не Іринка, мрії в нього нема… Зате він буде біля неї…
…Сергій приїхав у своє рідне містечко аж через двадцять років. Він зупинив свій дорогий джип біля батьківського будинку.
Бабці, які сиділи на лавці біля підʼїзду одразу зашепотілися, заметушилися.
– Хто це такий? – тихо гомоніли вони. – Чи не Сергійко наш? Та не може бути…
– Привіт, бабусі! – засміявся Сергій. – Не впізнали, чи що?
Він відкрив дверцята машини і подав руку гарні молодій жінці.
Сусідки, як глянули на неї, то так і застигли від побаченого!
Це була Ірина! Гарна, модна, струнка… Сергій взяв валізу і вони разом пішли до його батьків. Увечері вони планували піти на зустріч випускників.
…Однокласники увечері теж не впізнали Ірину…
Колишня однокласниця Олена цілий рік до цього вечора готувалася. Вона і фірмову сукню замовила, і косметологам заплатила, так Сергія вразити хотіла.
– І як це ти Ірину так змінити зміг? – запитала вона єхидно в Сергія. – Навчиш?
– Ви просто не знали її.
– А ти знав?
– Я знав, з п’ятого класу знав. Ви всі не такі, а Іриночка моя вона всередині красива. Це не вона зі мною, а я з нею. Це я через неї вчитися поїхав, за нею…
– Та годі тобі брехати, з п’ятого класу… А що ж ти разом із нами сміявся?
– Нерозумний я був.
– А зараз, значить, розумний.
– Та ні. Куди мені до Ірини? Я й виховання дітей повністю їй довірив. З мене такий собі вихователь…
Олена з ніг до голови оглянула Ірину. Складалося враження, що вона тільки по салонах краси й ходить. Життям змучені однокласники виділялися зразу.
– А у вас і діти є?! – щиро здивувалась Олена.
– Є, троє! Синам по десять і шість років. І ще три рочки принцесі, красуні моїй донечці. Піду я, бачиш, Іра очима мене шукає. Мабуть додому пора…
– Підкаблучник, – услід прошепотіла Олена. – А потім довго дивилася вслід парі. Найкрасивішій парі на цьому вечорі…
